Юрий Винничук – Діви ночі (страница 55)

Коли я торкнувся її, то не стримався від розпачливого зойку. Дзвінка була холодна. Я не вірив самому собі і приклав пальці до шиї. Шия теж була холодна і пульсу під пальцями я не почув.

Жінка, що лежала поруч, прокинулася:

— Що сталося?… А-а, це ви?… Вона спить. Їй зробила медсестра укол.

— Коли?

— Н-не знаю… Давно… Я тільки-тільки засинала…

Я вибіг в коридор і покликав лікарку.

— Гляньте на неї… Мені здається, вона не дихає.

Лікарка увімкнула світло, помацала руками тіло і кивнула.

— Вона померла.

— Ви їй зробили укол? — спитав я.

— Я не робила ніяких уколів.

— Це не вона, — сказала жінка. — Та була з чорним волоссям. З двору падало світло, я її роздивилася. Вона зробила укол і відразу вийшла.

— Ви ніде не відлучались? — спитав я лікарку.

— Ні, я сиділа тут безперервно… Хіба що… Стривайте, мене покликали вниз.

— Хто покликав?

— Вона сказала, що… одним словом, що вона в нас лікувалася і попросила, щоб я спустилася і зачекала… А вона хоче мені віддячити… Але так, щоб ніхто не бачив…

— Коли то було?

— Ну, десь по дванадцятій. Я спустилася, почекала хвилин десять і вернулася назад.

Тепер все зрозуміло. Я посунув до виходу.

— Тіло можете забрати завтра ввечері, — сказала навздогін лікарка. — Я оформлю всі папери. Але… одну хвилинку…

Я спинився.

— Може, не будемо робити шуму? А то вийде, що я винна? Я б хотіла обійтися без міліції.

— А та жінка?

— З її палати? Вона мені багато чим завдячує.

— Добре.

— Тоді напишіть, що відмовляєтесь від розтину.

Я написав. Рука в мене тремтіла, і хотілося чимдуж вискочити з лікарні на свіже повітря.

Лікарка дякувала і ще щось лопотіла, дрібочучи за мною до самого виходу, але я її не слухав. Я мав зараз щось вирішити, а жахлива туга переплутала всі мої думки. Ледве себе опанував, коли сів у машину.

— Що, ти сам вернувся? — спитав Франьо.

— Сам. Вона померла.

— Від чого?

— Від уколу.

— Я завше казав, що всі лікарі — то дроворуби.

— Лікарка не винна. Це зробила фрау Ольга. Ви її не догледіли. Тепер буде мстити.

— Вона справді така небезпечна?

— Вже двох людей забила. Це те, що я знаю. Скільки ще заб’є, невідомо… Їдемо туди.

— Куди? — перепитав Франьо.

— До хати пана Ромка.

— А то нащо? Думаєш, та фрау там?

— Ні, не думаю. Не така ж вона вже дурна. Але там є одна дівчинка. Я хочу її звідти забрати. Бо хтозна, може, і її чекатиме укол.

— О, Господи! Та я тобі що — приватний шофер?

— Франю, мені здається, ти мені чимось зобов’язаний. Поїхали.

XІХ

Надворі вже сіріло, а в будинку фрау Ольги панували глухі сутінки. Франя з автом я лишив на розі вулиці, а сам почимчикував на подвір’я. Легенько натиснув на клямку, двері подалися, і я зайшов усередину. Про всяк випадок рухався навшпиньки, але довкола була суцільна тиша.

Тільки ліниве поцокування дзиґаря в холі на стіні і більше нічого.

Та щойно я попрямував до сходів, як у мене за спиною пролунав знайомий голос фрау Ольги:

— Привіт, кохасику. Заскучив за мною? Я знала, що ти прийдеш, і чекала на тебе.

Я рвучко повернувся.

— Ну-ну, не так різко, — сказала вона. — В мене в руці пістолет.

І на підтвердження своїх слів засвітила нічну лампу. Тьмяне сяйво висвітлило постать фрау з пістолетом в руці.

Не знаю, чи у вас коли-небудь цілився хтось із пістолета, якщо ні, то скажу вам, що відчуття це не є з тих ліпших. У тій частині тіла, куди спрямована цівка, відразу починається скрут м’язів. Це так, якби вже куля туди полетіла. Думати в такій ситуації дуже важко. Натомість з’являється інстинктивне бажання заговорювати зуби.

— Ти вбила Дзвінку? Навіщо? — спитав я.

— Чому вбила? Дала укол. Хтозна, чи після стількох доз морфію не стала б вона наркоманкою? Навіщо зайві муки?

— Як ти її знайшла?

— Макс їхав за пані Аліною, а я їхала за Максом. Коли Макс вдав, ніби загубив її, і відстав, пані Аліна заспокоїлася і більше не звертала уваги, хто за нею їде. Я бачила, як вона підібрала тебе на вулиці, далі ви поїхали в лікарню. Все дуже просто.

— А коли була облава, де ти поділася?

— Тут. Сховалася в кімнаті малої.

— Під ліжком?

— Який ти здогадливий!

— А що з дівчинкою? Ти ще їй уколу не зробила?

— О, то ти повернувся через неї? А я думала, що тебе привела сюди жага до мене. Як гірко я помилилася. Ти мені завше подобався.

— Я спитав, що з дівчинкою?

— Я ще не встигла зайнятися нею. У мене доволі часу. А тепер, мій любий, піднімайся по сходах.

— Куди?

— Побачиш. І не пробуй робити ґеци. Якщо не хочеш, аби сталося з тобою те саме, що з Ярком. Я стріляю цілком добре.