Юрий Винничук – Діви ночі (страница 47)

— Запросто, — заспокоїв я його і кивнув дівчатам.

Макс розмістився просто за баром — на відстані, але так, щоб мати нас весь час на оці.

— Ну, дівчатка, нам цей столик відпустили при умові, що стратимо півсотні. Так що замовляйте найкращі смаколики, — сказав я.

— Ну, старий, ти даєш! — засміялася Рома. — Я за вас дуже рада.

— За кого саме?

— За вас із Дзвінкою. Гуляємо на всю котушку.

— Вона все знає, — сказала Дзвінка. — Своя людина. Я хочу пити коктейлі.

— Я теж, — зраділа Рома. — Але ми їх приготуємо самі. Замовимо мартіні, кампарі, чінзано, сухе шампанське і коньяк.

— Ти забула про м’ятний лікер, — нагадала Дзвінка.

— Ой і справді! Без м’ятного лікеру не вийде.

— А не злипнеться? — спитав я.

— Фу, який вульгарний, — відказала Рома. — Офіціянт!

Офіціянт прийняв замовлення, до якого ще додалася гаряча чоколяда і празький торт, а за хвилю наш столик вкрився напоями.

— Так, я пропоную перший коктейль під назвою «Ночі Кабірії», — заявила Рома. — Мартіні, шампанське і коньяк. Прошу обслужити дам.

Я змішав їм трунки у тих пропорціях, які назвала Рома, але собі налив шампанське з кампарі.

— Вип’ємо за вас, — підморгнула по-змовницькому Рома. — Дзвінка у нас була завше романтичною особою, а я от не шукаю журавлів у небі. Пливу за течією.

— Кожному своє, — відказав я, і ми випили.

— Як ви уявляєте ваше майбутнє? — спитала Рома.

Я перезирнувся з Дзвінкою і з її погляду зрозумів, що Ромі вона всього не розповіла. Ледве чи Ромі сподобалася б перспектива руйнації того бізнесу, яким займався її чоловік і завдяки якому вона вела безтурботне існування кімнатного гіацинта.

— Яке в нас може бути майбутнє? — вдавано засміявся я. — Ти ж чула про Трістана та Ізольду? Це ми. У нас платонічне кохання, правда, Дзвінко?

— Правда, коханий.

Ми випили ще кілька коктейлів. Я спитав:

— А ви коли-небудь були присутніми на тих забавах?

— Ніколи, — сказала Дзвінка. — Мені просто гидко дивитися на ті свинячі рила.

— Ну, я дещо бачила, — сказала Рома. — Мене теж ніхто ніколи не запрошував, але я одного разу поміняла зачіску, розмалювалася так, що мене рідний чоловік не впізнав. Правда, вже всі вони були п’яні, як белі. Ото була комедія. Я подивилася, як вони забавляються, покрутилася, а тут до мене прилип один жук. Мусила я з ним піти нагору, поклала його в ліжко і сказала, що за хвилинку буду. А сама втекла. Потім я дізналася, що він шукав мене, скандалив, вимагав, щоб йому показали всіх дівчат. Ледве чоловіка втихомирили… Але скажіть мені, ви хоч маєте якийсь план?

Я кивнув.

— Я зрозуміла, більше ні про що не питаю. Але знайте, що коли буде потрібна моя допомога, я готова. Тільки не чипай мені мого Зеня.

Я подумав, що Дзвінка зробила дурницю, довірившись Ромі. Вона не збирається втрачати розкішне життя. І коли щось їй буде загрожувати, то може й не стриматися від зради. Я перевів розмову на іншу тему.

Грала музика. Поміж столиками шастали різні типи, вишукуючи чергову панну серця, аби запросити на танець. Біля нашого столика спинився якийсь захмелілий молодик і запросив Рому.

— Я не танцюю, — сказала Рома.

— Зате я танцюю, — вперся той.

— Ну і танцюй далі.

— Ні фіга. Хочеш салат на голову?

Він підступив ближче і поклав руку їй на рамено.

— Слухай, — сказав я, — не говори дурниць. Йди своєю дорогою.

— Що? — визвірився він. — Добре, я зрозумів. Одну хвилинку.

Він відійшов, але повернувся ще з одним типом і повторив, вигойдуючись просто над нашим столом:

— Ну, то як? Ідеш танцювати?

— А ми з дебілами не танцюємо, — сказала Рома.

Ну, все, подумалося мені. Зараз почнеться. І я не помилився, бо таки почалося, але зовсім інакше, ніж можна було передбачити. За спинами хлопців виросла могутня статура Макса. Його жилаві руки згребли обох кавалерів за обшивку і поволокли з бару. Ті пробували сіпатися, лаятися, але все це було марною справою.

— От бачиш, — сказала Дзвінка. — Макс теж став у пригоді. Ну, що — по останньому коктейлю і додому люлі?

Повернувся Макс і знову сів коло бару. Весь вечір він цмулив лише каву і сік. Ми випили і покинули кнайпу. На дворі моросив дощик, свіже повітря провітрило мені голову і здмухнуло поцимбальний настрій.

XIІ

В понеділок вранці я прокинувся з поцілунком на вустах.

— Вставай, лежебоко!

Я розплющив очі й побачив біля себе Дзвінку.

— Ти не боїшся, що тебе застукають? — спитав я.

— А нікого нема. Ходи снідати.

— Снідати? Чудово. Що може бути смачніше за гарячу Дзвінку на сніданок? — сказав я, схопивши її за руку.

— Ні-ні, — вирвалася зі сміхом вона. — Не спіши. У нас все попереду. Спускайся, я тебе чекаю.

За сніданком вона сказала:

— Я маю для тебе сюрприз.

— Той самий, про який ти мені вже казала?

— Побачиш. Зараз поїдемо з тобою в одне місце.

— А де Роман?

— Його не буде цілий день. Він мені так і сказав, щоб я пішла з тобою в кіно.

— Але ми в кіно не підемо?

— Я тобі влаштую куди цікавіше кіно, — підморгнула вона мені.

— А на чому ми поїдемо?

— На моїй машині.

— Бо я вже з жахом подумав, що нас повезе Макс.

— Макс повіз Ромка.

В авті я пробував випитати в Дзвінки, куди ми їдемо, але вона тільки віджартовувалася. Заїхали ми на Кривчиці й спинилися біля якогось двоповерхового будинку.

— Ну, от ми й приїхали, — сказала вона, відмикаючи хвіртку.

— Що це за будинок? — дивувався я. — Звідки в тебе ключі?