Юрий Винничук – Діви ночі (страница 10)

— Ну, ще пару хвилин. Зараз вони вийдуть.

— Нікаких зараз. Папрашу уніз. А то шас міліцанера позову. Іш какой! Многа вас тут усяких шляється, а я отвичать довжна. Понапиваються, дебош устраівають, вокна б’ють, стулья ломають, скатерті ворують.

Проказуючи все, як заклинання, пре на мене, розставивши руки так, наче б заганяла півня до курника.

— Давай-давай, уніз… Міліцанера позову, зачем неприятностьов?

Ну, що ж — виймаю з кишені два карбованці.

— Мені треба зачекати. Пару хвилин.

Стара ховає гроші і вже приязно всміхається:

— Ну, дивись мені, щоб біди не було. А то, знаєш…

О, диво! Вона перейшла на українську! І все це задоволення коштує два карбованці.

— Нервова в мене робота… За всім слідкуй, щоб порядок був… а приїжджі, знаєш які — водять усяких, прости, Господи…

— А вам який клопіт? Їх же внизу пропустили і гроші взяли.

— А ти звідки знаєш? — насторожується стара. — Чи не сам і платив?

— Може, й платив.

— Отож бо й воно. Їм там перепадає немало. А я сиджу тут ночами, і все на мені… Той рубель, той два… А вони там, унизу, не рублики деруть… — І додає із смутком чи із заздрістю: — Євреї себе не обидять. Отак і в житті бува. Він унизу, а ти нагорі. Тільки ж там унизу він лопатою гребе, а ти нагорі об’їдки приймаєш. Насправді, бач, не ти угорі, а він…

— Але за ніч десятку-дві маєте?

— Як коли. Та й не все моє. Як ішла сюди мусила заплатити.

— Скільки?

— Еге, тобі скажи… Ніби не знаєш, скільки. Заплатити заплатила, та що з того? З кожного діжурства й далі плачу… Таке-то…

Годинник у неї над головою показує чверть на другу. Я втрачаю терпець і виходжу з готелю.

Кінець гастролей

Наступного дня дівчата знову чекають мене за столом.

— Привіт. Знайомся. Я — Марунька, а це — Леська.

— Мені дуже приємно, що ми вже не греки. Хто у нас сьогодні в гостях?

— Невідомо. Взагалі ми вирішили взяти вихідний. Тому навіть не просили швейцара підсаджувати когось.

— Ось гроші. Де ви вчора пропали?

— Гроші забери собі, бо ми вчора дістали доплату. У вигляді подарунків. Тому й затримались.

— І що ж ви там дістали, якщо не секрет?

— Секрет. А це твоя сотня.

— Та ні, з мене досить. Я ж не гроші прийшов заробляти, а…

— …а писати роман. Знаємо, знаємо. Тільки дозволь нам оплатити твою тяжку працю. Ми дуже поважаємо письменників. Сам подумай — якщо ми не оплатимо, то хто? Де ти цей скарб надрукуєш? Ми взагалі оце думаємо, а чи не перебалакати з іншими повіями та не відкрити для тебе стипендію? На період написання роману? Як ти на це?

— Я зворушений до глибини душі.

— Ну, то давай нам про всяк випадок адресу.

Здуру я продиктував їм адресу, навіть не підозрюючи, у чиї руки вона потрапить і якого це клопоту мені завдасть. Але станеться це лише за кілька тижнів. А зараз я сиджу в ресторані і в кишені у мене сотня. Тепер я ще й проститутський стипендіат.

До нашого столу підсіло двоє. Один — худий високий чоловік років за шістдесят, вбраний у поношений каштановий костюм. Другий — значно молодший, під тридцять, у ядучо-синьому костюмі з кремпліну. Одне слово, «роги». Розмовляють межи собою суржиком. Видно, приїжджі. Дівчата на них не звертають жодної уваги. Цех тим часом працює, аж гуде. Профура хрипить: «Марек! Хцеш келіха?», курдупель сновигає межи столами, чменники хрумтять десятками, фарцівники добивають торгу.

Минає так, може, з годину. І коли починаються танці, Маріанну запрошує якийсь майор. По танцях він підходить до мене, відкликає набік і мовчки кладе в руку дві двадцятьп’ятки. Я так само мовчки ховаю гроші в кишеню і, сівши за стіл, проводжаю їх очима.

— Вихідний не вдався, — сміється Леська.

Рагулі попивають горілку і потроху червоніють на лицях. Я роззираюсь по залі. Багато цікавого можна побачити, коли зосередишся.

Ось з’являється група циганів. Двоє з них, чоловік і жінка, — дуже поважні, товсті і набундючені, наче индики. На чоловікові, що схожий на Ріші Капура, вилискує велюровий піджак, джинси з закоченими холошами розпирає громіздкий живіт. На руках в обох перстені, а коли розкривають роти, то засвічується суцільне золото, їх супроводжують два охоронці. Таких прийнято в цьому світі називати горилами. Поки вони непоспішно розсідаються, верткий офіціант пурхає над ними, наче колібрі, і щось тріщить, сюрчить, цвірінькає. Мабуть, якийсь барон циганський.

— Це що — цигани? — питає старий.

— Так.

— Ти бач! У нас таких і нема.

— А ви звідки?

— Із Житомира.

Потім старий починає мене розпитувати про ресторани та про те, де тут можна погуляти.

— А що це на вас найшло — погуляти?

— Понімаєш, синок, хворий я. А грошей — тьма. Живу сам. Ніде гроші подіть. От і махнув сюди. Подивитися на западенців, інтересний ви народ.

— Хіба ми не один народ?

— Нє-е… Западенці — це западенці.

— А що, — скалить зуби молодий, — ще й досі, мать, у сіні автомати ховаєте? Ха-хха!… Да? — він лізе у кишеню і виймає пулярес. Обережно його розкриває і тицяє мені під ніс Сталіна. — Знаєш цього чоловіка?… От він вам залив сала за шкуру, скажи? Зали-и-ив! Да?… А я уважаю. Хароший був, бдітєльний товаріщ. Скажи, дядь Міш? Уважаєш?… І дядь Міш уважає. А ти не уважаєш. Правільно?

— Дурак ти, — кажу я. — І не тицяй мені під ніс своїх родичів.

— Що? — визвірюється той, і я бачу в його п’яних очах спалах люті. — Ти чо? По мозгам хош? Здєлаєм! От вип’ю ще псять грам, і здєлаєм. Да, дядь Міш? Здєлаєм?

— Заткнися ти, — буркає старий. — Нахлявся уже?

— А чо він виступає? Думає, з красівими дєвочками сів, так уже й виступати можна?

— Заткнися, я тобі сказав!… Не слухайте його. Дурак п’яний. Я його взяв для компанії. На побігеньках у мене… Грошей тьма…. Куди їх подіть? От і гуляю. Жінка вмерла, дітей нема. А я на м’ясокомбінаті робив. Та й жінка… Сам понімаєш. Заробляли добряче. А тепер кому оце все?… От я й… проп’ю, прогуляю… На юг поїду… ще там подивлюся. А то всю жизнь пахав, як папа Карло. Світа божого не бачив. Коври, хрусталі там усякі — цього в мене, як… Хоч би родина яка була… а то… У тридцять третьому з голодухи троє сестер моїх вмерло… А я вижив…. бо батько з фабрики печеня крав. Мені його розмочують і дають. От і вижив… Але батько не вижив… Піймали і розстріляли… за печеня… А це чмо… це чмо ще зі Сталіним носиться… Мало того, що в кабіні в нього один висить, то другого ще, бач, коло серця тримає…

— А ви, дядь Міш, неправі-і-і… Уважаю я його! Потому шо — бдітєльний був!

— Пішов ти!… Чмо і є… Родич, понімаєш. Який родич – третя вода на киселі. І хоч би що путнє, а то…

Словом по слові вивідав у мене старий, що я художником працюю.

— О! Це то, що нада! Слухай, намалюй мій партрет, га? От умру, а партрет лишиться. Намалюй! Плачу, скільки скажеш.

І не встиг я ще пояснити йому, що я зовсім не портретист, а звичайний оформлювач, який створює лише такі шедеври, як «Решения ХХV съезда КПСС в жизнь!» або «Не курить! Не сорить!», як він витяг якогось документа і — рраз! — вирвав звідти своє фото.

— На, бери. Зараз ще й гроші дам.

Леська зразу ожила і нахилилась вперед.

— Які гроші? — кажу. — Не треба ніяких грошей. Я портретів не малюю.

Леська мене копає під столом ногою. Ясно, хоче розкрутити старого. Але при чім тут я?

— Він намалює, — говорить вона. — Він справжній талант. Одного разу як намалював мене — ви не повірите! – як жива! А один голова колгоспу заплатив йому аж…

Цього разу вже копаюся я, але дістаю такого шпіцака в саму кісточку, що відразу забуваю, що мав казати. А старий уже кладе на стіл триста карбованців, які вмить зникають в Лесьчиній торбинці. Вона ще в нього й адресу бере, аби вислати портрет.