Юрій Клен – Празька школа: хрестоматія прозових творів (страница 52)

З тону дальшої Ганниної балачки відчув Єгоханан, яку полегшу справили їй ці Єгохананові слова, як бадьоріше почала вона крутитися по хаті, приготовляючи вечерю. А за хвилину затупотіли дитячі ноги, хата наповнилася дитячим вереском і м’язистий Руден вернувся додому від своєї печі і кружала. Він привітливо поздоровив Єгоханана і, довідавшись від Ганни, кого має перед собою, просив гостя бути паном у власному домі. Він бо, равві, робить їм честь своїми відвідинами, а вони лише його слуги, повсякчасно готові до послуг. І крізь чемність звичайних гостинних висловів Єгохананові відчувалася одвічна, така добре вже в Єрусалимі пізнана, пошана того, хто не має, до того, хто має.

Мабуть, через дітей рознеслася вістка про Єгохананів прихід по цілому Геброні. Бо за якийсь час почалися обережні й зацікавлені відвідини жінок. Забігали, ніби позичати чогось, зойкали, наче від несподіванки, пізнаючи Єгоханана, низенько вклонялися, називали “равві”, трохи лементували, згадуючи Елісебу. І відходили, вступаючи місце іншим. Прийшла й Рут. Спочатку Єгоханан не пізнав її. Де була та струнка дівчина, що, по коліна у протканій сонцем воді ставочка, співала пісеньку про кохання? Це вже була достойна мати й господиня. І Єгоханан відчув ще сильніше, що немає йому місця в Геброні. А Рут уклонилася йому, як і всі інші жінки, так само назвала равві, вітала від старої Дебори і запрошувала до їхнього дому. Єгоханан дякував. Він прийде, обов’язково прийде. Але завтра, коли спочине трохи з дороги. Родина чесного Рудена буде вже сьогодні турбуватися про нього. Прийде!..

А коли скінчилися відвідини й вечеря, він радо прийняв запрошення господарів на спочинок. Вони хотіли відступити йому цілу хату, свою широку постіль і з цілою родиною спати на стрісі. Але Єгоханан не дозволив. Він хотів би бути сам на стрісі, де він так давно вже не спав. Сам один, необмежений чотирма стінами, сам під зоряним весняним небом. І коли залишився на даху на пруживих матах, прикритий теплою овечою шкурою, відчув нараз таку втому, що навіть думки засипляли на півдорозі до свідомості. Та й нараз і без спротиву занурився в сон.

Ранком Єгоханан устиг виховзнутися з хати ще раніше, поки водоноски не повиходили по воду, і подався до своєї левади. Поспішав, майже біг, наче там чекала на нього нетерпляча об’ява. Зовсім задиханий станув під старою смоківницею й обняв стовбур. Подивився довкола. Всюди була ярість весни: свіжість барв, сяйність променів, гострість обрисів і проникливість ароматів. Тільки стовбур старої смоківниці був сірий і непорушно-байдужий, наче б ніби не довкола нього буяла весна.

Тут, казала вчора Ганна, знайшли її. Єгоханан пильно обдивився довкола стовбура, наче шукаючи слідів останнього перебування матері. Але бильця були свіжі, неприм’яті й росисті, а стовбур мовчав. Ах, про що вона думала за останніх хвилин свого життя? І тепер уже справжній, визволений жаль стиснув Єгохананове серце, і він відчув, як вогкість сліз зрошує його щоки. Він не стримував їх. Вони вільно текли долі й мішалися з цією життєвою радістю поранку, з вологістю росяності, з тонкими ароматами садків і левад. Вони скочувалися, скочувалися, рясні і блискучі, і не біль підносився в Єгоханановому серці, хоч і просилися на уста Проповідникові слова. Велика зрівноваженість пророчої мудрості охоплювала його могутніми обіймами:

— Покоління минає й інше покоління настає, — каже пророк. Але земля триває навіки. А з нею й вибраний народ, заприсяжений народ Божий. В отцях і праотцях триватиме, в матерях і праматерях. Від Сари, що онтам в Авраамовій печері, аж до Елісеби в їхній предківській. А покоління минає й інше настає, лише земля триває навіки!

Єгоханан глянув угору. Смоківниця шуміла вже молодим листям, що не могло закрити ще безлічі зимових плодів. Вона родила і плодила, наче той великий народ, на всі чотири сторони світу, спокійна, мудра й плодовита королева ізраїльських левад. Єгохананові стало легше, так ніби зі слізьми залишила серце напруга суму. Спокійно й радісно обійшов леваду, винницю, зостановляючися на знайомих місцях. Тут лежав Давид, тут уперше бачив Пасхура, тут підкрадався до точила із в’язнем-зелотом. Де він тепер? За тією огорожею спалювали римського вояка, що так прудко був настромився на меч, як колись цар Саул. А там, на тих доріжках, він востаннє бачив Рут, солодку Беназарову танцюристку. І навіть видиво цього останнього спомину не закаламутило вже Єгохананового спокою.

Він ще раз радісно глянув довкола і нараз усвідомив собі незмінне рішення: це прощання. Ніколи вже не вернеться він до цих левад, ніколи не гляне на захід сонця за Великим морем, на полудневу спеку над причаєним сірим містом, на зоряність над вечірніми левадами. Ніколи! На хвилину уявив себе Мойсеєм, що ось звідти, з вершини Фасґа, дивиться востаннє на обіцяну землю. Але засоромився. О, як далеко йому до Мойсеєвої величі й могутності. Лише Мойсеїв сумнів тремтить часом у нім помноженою мірою. І, залишивши левади, вернувся Єгоханан до міста.

Речитатив дитячих голосів зі шкільного подвір’я повернув його думки знову до дитинства. Він постояв хвилину під брамою, прислухаючись, як до такту вчителевої тростини виспівувала малеча назви останніх літер абетки: Реш, шін, тав, реш, шін, тав... Опісля штовхнув двері й увійшов до середини. Усе тут було таке саме, як і перед роками, коли й він так само сидів на старій маті, підобгавши ноги, півзамкнувши очі, і проказував за Самлаєм приповідки премудростей Сирахового сина. Все було те саме, лише менше, зшарганіше, похиленіше. Лише на Самлаєвому місці сидів незнаний учитель. Побачивши чужинця, діти урвали свій спів, учитель озирнувся, і Єгоханан пізнав Ебеда, Самлаєвого внука, що вже за дідового життя вивчився був на помічника міському вчителеві. Але Ебед не пізнав чужинця, і Єгохананові треба було називати себе. Згодом довідався, що старого Самлая давно вже немає між живими гебронцями. Восени передминулого року також одібрався до печерних осель своїх предків. Але дітей навчав до останнього. Так і помер на своєму місці, тихо й непомітно, наче задрімав, схиливши голову на груди і спершись об стінку, коли дітвора довкола, заохочена дрімотою старого, наповнювала галасом шкільне подвір’я. Слухаючи Ебеда, Єгоханан знову бачив довгобородого вчителя, його піднесену руку з довгою дошкульною олеандровою лозиною і чув його переконливий голос: «Хто стримує лозу свою — ненавидить сина свого, але, хто його любить — заздалегідь карає його!» і переконливий висвист пруживої лозини, готової шмагати плечі лінюха.

Ідучи зі школи до Давидового дому, Єгоханан відчував легкий треміт. Після рідного дому це було те місце в Геброні, що найбільше в’язало його думки. Радість Дебори від зустрічі з ним не була ані крихітки штучною, але щирою і близькою, якою могла б бути зустріч у рідному домі. Єгоханан і досі не знав, чи здогадувалася Дебора про його тодішню тугу за Рут, бо Дебора ніколи не дала йому цього пізнати. Та все-таки він був радий, що в хаті не було ані Рут, ані взагалі нікого з хатніх.

— Чекаю на тебе від самого ранку, Єгоханане! Всі пішли на винницю, мала і я йти, але заради тебе залишилася. Яка шкода, що не бачить тепер тебе мати, такого сильного й мужнього сина, Єгоханане!

Вона прикивувала головою, спинялася на хвилину при Єгохананові і далі метушилася по хаті, приготовляючи страву. Єгоханан мовчав і слухав, і перед його чуттям проходив старий Геброн його дитячих років з усіма дрібницями забутого життя, з усіма турботами, радощами й подіями гебронського існування. Його приятелі поодружувалися, придбали дітей і придбають ще більше, дехто відійшов до предківських печер, дехто допався до приморських міст, але найбільше залишилося вірними рідному місту. І все було, як і було, затиснуте в рамки цих вузьких вулиць і ще вужчих бажань, що ними керувала та ситість хліба і безмежжя спокою, що так обурювала вже пророків. Ні, ні! Жити тут, залишатися серед них — нізащо! Він поправив меча під пахвою, наче шукаючи в цім вірнім зелотськім друзі дружньої підтримки. Якби ще була мати жива. А так!

Єгоханан умився й мусів з’їсти свіжих паляничок з медом, покуштувати весняного овечого сиру і свіжих зимових фіґ і сушених дактилів і всього, мабуть, всього, що мала в коморі Дебора. Лише від сушеного винограду відмовився, і Дебора вибачалася, що забула про його назорейство. Навіщо їй було знати, що він уже давно не є назореєм! А стара стояла перед ним і все припрошувала та припрошувала, немов би хотіла впакувати до нього всі хатні запаси. І Єгохананові було добре, що вона не розпитувала, а сама перегортала перед ним сумні й веселі сторінки гебронського життя. Лише коли Єгоханан відсунувся від усіляких страв з подякою і запевненням, що вже більше не може, — лише тоді запиталася, як довго ще залишиться в Геброні. І зовсім не здивувалася, коли Єгоханан відповів, що завтра вертається назад до Єрусалиму. Лише зітхнула й покивала головою.

— Так, Єгоханане. Назореєві нема чого в нас робити. Твоє місце у святому місті, біля храму. Навідайся лише до старших, поговори з Небатом. Він тепер є головою ради і скаже тобі, що зроблено з твоїм маєтком. Ми з зятем розпорядилися твоєю хатою й віддали в найми твоє поле й винницю. Чи добре зробили?