Юрій Клен – Празька школа: хрестоматія прозових творів (страница 39)

Горе переможеним!...

На всі повторені запити, на грубу лайку й погрози допитувані мовчали. Тоді один з мадярів прудко підвівся з вигідного фотелю й скочив до жінок. Однією рукою він схопив під горло стару Яхненчиху, другою Маркову матір й, стиснувши щосили, затряс ними, як осінніми яблунями. І довга, тріскуча, злобна мадярська лайка порснула з йoro уст.

Але це тривало лише мент, бо вже втявся Марко з усієї сили в насильника... Що сталося з ним опісля — він уже не пам’ятав.

Марко прокинувся й хвилинку лежав нерухомо, збираючи докупи уривки притомності. Спробував поворухнутися й зойкнув від болю. Боліло все. Ціле тіло було мов потовчене. Але найпекучішим болем озвалися руки й ноги.

Марко лежав на долівці з закладеними за спину й зав’язаними руками. Ноги були теж зв’язані на двох місцях: під коліньми й долі. Зашморги були тугі, бо ноги цілком задеревеніли, а кожний рух руками спричиняв нестерпний біль. Він би, може, був легший, якби можна було хоч трохи стогнати. А так хлопець міцно зціпив зуби й якийсь час лежав, не ворухнувшись...

У цілковитій тиші, яка панувала в домі, не можна було нічого почути. У пітьмі — нічого побачити. Але вже звикле до невиді око стежило в сірому сумерку, що струмився із якогось отвору над головою. І Марко пізнавав уже, що він лежить у великій коморі, яка була на кінці сіней. До неї складали в домі всіляке старе непотрібне барахло. Сюди, побитого й зв’язаного, вкинули його мадяри.

— Але де ж мати? баба? що сталося з ними? Чому така тиша панує в домі?

І, шпигнутий в серце страшною дійсністю переможеного, хлопець, не зважаючи на біль, напружив тіло й сів. Уже не дбаючи на пекельну муку, він без стогону підтяг під бороду коліна, досягнув зубами до мотуза й почав його перегризати. Нитка за ниткою піддавався мотуз, й швидко коліна були вільні. Зразу стало легше. Але найголовніше було попереду. Щоб увільнитися, треба ще було дістатися до зашморгів на руках і на ногах. Марко спробував з ногами, але дотягнутися зубами аж до стіп не було жодної можливості. Він пробував всіляко перекручувати тіло, але все було марно... Залишалися руки. І тут Марко застосував давно йому знану акробатичну штуку: лягти на підлогу горілиць і, вигнувшись дугою, вийняти зубами підложену далеко під шиєю монету. Тепер ця вправа придалася. Він присовгався по підлозі до якихось меблів, вперся в них ногами й почав вивертати зв’язані руки так, щоб підтягнути їх найвище до шиї. Страшний біль шмигав у клубах рук і ніг, але, не звертаючи на це уваги, Марко вигнувся дугою і, загнувши голову, зближав руки до зубів. Звивне хлоп’яче тіло витримувало страшну напругу й піддавалося цаль за цалем. Нарешті хлопець вхопив зубами мотузок й почав жувати його...

Було тяжко досягти такого неприродного положення, але ще тяжче утриматися в нім. Але він з надлюдським зусиллям рвав зубами волокна й навіть не відчував, як слина змішується з кров’ю із поранених ясен... І знесилений, майже непритомний, впав на підлогу, коли піддалося останнє волокно...

Руки стали вільні. Тепер було дрібничкою розв’язати ноги. Марко зараз спробував встати, але затерплі ноги не хотіли стояти. Він почав їх розтирати, й аж кусав до крові губи, щоб стриматися від стогону при тому почутті, як оживають затерплі ноги...

Хлопець був вільний. Але що робити далі — не мав ще жодного плану. Та перш за все натиснув на двері. Вони подалися. Його не зачинили. Це сповнило Маркове серце радістю. Він поволі-поволеньки, щоб, боронь Боже, не рипнути, відчиняв двері ширше й ширше та міг оглядати ввесь коридор. Біля дверей до великого залу, куди вдень зігнали полонених у домі, стояв стіл, а на нім ясно світилася лампа. Вигідно розлягшись у фотелю, спав при столі вартовий мадяр з рушницею. У кінці коридору виступала з пітьми складена купою зброя оборонців дому. Крім вартового, на коридорі не було живої душі. Тиша панувала домом. Спали переможці й переможені, грабителі й ограбовані...

Що робити? Якби була при руці яка-будь зброя! Але страшно було пускатися через цілий коридор до складеного в кутку арсеналу. У коморі ж не було нічого, крім старих стільців, постелей, столів і інших спорохнявілих речей. Хоч би міцна nалиця! Опаморочити сторожа, випустити з залу в’язнів, напасти на поснулих мадярів... Хлопець аж затремтів від перспективи бою й перемоги... І в сірій невиді комори почав навпомацки шукати якої-будь зброї. Він дотикав стін, запорошених столів, образів і не знаходив нічого. Він ліг на підлогу й поповз на животі під постілі, соваючи руками по густому поросі. І нарешті намацав якийсь довгий, тонкий дрючок. Він витяг його зовсім, посунув по нім руками й майже скрикнув від радості. Це був лук! Папуанський лук, колись таємно так зниклий і тепер у найвищій потребі знайдений.

Не пам’ятаючи себе від радості, засунувся Марко знов під постіль. Там були й обидві стріли. Він встав, притиснув лук одним кінцем під стіну й спробував натягти тятиву. О, тепер він був міцніший! Жильне око загачилося за другий кінець і тятива нап’ялася.

Тремтячими руками поставив Марко лук перед собою. І перелякався. Чи то від хвилювання розтьохкалося йому серце і кров кинулася до голови; але здалося йому, що тятива сама затремтіла й загула. І цей звук був низький і глибокий, як жоден інший знаний йому звук... З калатаючим серцем, переляканий, стояв хлопець, притискаючи до себе з усієї сили дивовижну зброю, затуляючи її руками, щоб затамувати грізне гудіння. Так хвилинку стояв він збентежений, згадавши колишнє оповідання. Але гудіння як раптово піднеслося, так раптом замовкло... Може, це був і не лук, а на далекому фронті передранкова гарматна канонада!

Марко вже не вагався. Він знав, що має робити. Знов обережно почав розчиняти двері й прислуховуватися. Але було тихо, як і раніше. Вартовий спав так само, тримаючи рушницю між коліньми, закинувши голову на високу спину фотелю. Його розхристаний мундир відкривав порослі чорним волоссям груди, що рівномірно віддихали.

Марко притиснув лук спідним кінцем до порогу, підпер виставленою вперед лівою ногою, поклав стрілу. Він цілим тілом відхилився назад і почав натягати тятиву. І якби так, напружено-зосередженого, з бойовим полум’ям в очах, побачив його папуанський чаклун, він був би гордий, що славна зброя попала до таких войовничих рук...

Придалися дитячі вправи в стрілянні. До мадяра було біля десяти кроків. Нап’яту тятиву вже не можна було втримати. Маркові зійшовся світ лише на вістря стріли, що запірилася у ліве підгруддя. Він пустив...

Мадяр лише стріпнувся... А Марко вже був біля нього, вже тримав у руках його рушницю і відчиняв двері до залу, де один на одному сиділи й лежали обеззброєні козаки...

Захоплені у півсні, але відчуваючи невідкличний кінець, мадяри боролися як скажені. Але ще більш оскаженіли козаки. Крик, стріли й вогонь ступали до весняного неба. Помилування не було нікому... І нарешті запалений старовинний дім горів, як велетенська свічка серед тихого весняного ранку. Під його згарищами залишився цілий мадярський червоний курінь... Дух Великого Лука повернувся до країни предків з величним почотом…

— Цю історію розказував мені, — докінчував своє оповідання Давид — молодий Марко Яхненко. Невдовзі перед тим, як одійти в останню партизанку. Щоб не повернутись.

РОКСОЛАНА

Кажуть, що якийсь французький маршал завжди носив при собі «залізний запас» півсотні золотих дубльонів. Вони були призначені тим, щонайменше двом, воякам, які б при бесіді зовсім не згадували жінок. Підсідаючи до вояцьких гуртків, маршал вислухав безліч усіляких балачок. Але його дубльони так при нім і залишилися...

Шкода, що не заходив він на наші збори. Дубльони були б наші. Лише не сьогодні.

— Я думаю, що історія Роксолани, — взяв слово до розмови наймолодший з нас віком, але найстарший член клубу, — є вимислом значно пізнішої доби, ніж коли вона могла статися... Так мені якось здається...

— Чому ж вам так якось здається? — голосом без ніякого забарвлення обізвався Давид, навіть не обертаючись до молодика. Цей його тон часто вибивав прелеґентів із колії. Але юнак не дався:

— Так! Коли я думаю про тодішню Роксолану, українську бранку, що, продана ясирем до Царгороду, стала султаншею, то мені здається, що вся історія про неї лише вигадка. Бо ніби зробившись по вірі туркинею, матір’ю султанят, ворогів свого народу, вона все-таки, мовляв, залишилася в душі українкою. Нібито перед своїм чоловіком вона завжди ставала в обороні батьківщини й своїх колишніх одновірців-земляків... Не розумію...

— Чого ж ви саме не розумієте? — знов тим самим тоном обізвався Давид.

— Я не розумію, як могла вона стати султаншею… З наказу, з примусу... з ґвалту!... — почав запалюватися юнак.

— А хто це вам казав, що з наказу, примусу, ґвалтом?…А може, цілком добровільно, радісно, з любов’ю... — холодні, рівні Давидові слова капали як вода на розжеврене залізо.

— Ну, добре! Хай навіть і добровільно! Але, як могла Роксолана до тієї добровільності дійти? Бо ж як вона могла забути ніч, коли люди її чоловіка, хай і султана, спалили її дім, пробили списом матір, зґвалтували сестер і задушили арканом батька? Хіба це забувається?... А як могла забути шлях ясиру через Дике Поле?... Ті покривавлені ноги, потріскані від нагаїв плечі бранців, безумні очі бранок?... Чи ж у звуках султанових поцілунків не чувся їй тріск грудей, що їх пробиває турецький спис?... Чи ж власна дитина, султанове байстря, ніколи не пригадувало їй тих малих — менших з її роду, побитих на згарищах поруйнованих сіл?... Чи не здавалося їй, щасливій матері султанських дітей, що ось вона плекає в них найлютіших ворогів свого народу... Та що говорити! Не можу я зрозуміти одного: як могла вона забути й примиритися?...