Юрій Клен – Празька школа: хрестоматія прозових творів (страница 10)

Вистромив багнет і підбіг до трьох вікон. Там була вже вся боївка: перешіптувались, відчіплювали гранати від пояса. Нанушко сказав, що оглушив другого вартового. Моренко не слухав нікого, він як би забув, що тепер сталося.

Крізь шиби було видно, як коло столів рухались, говорили, курили люди.

На стіні висів червоний прапор з золотим написом, — і Матюхан вилаявся, побачивши його:

— Ах, ти ж…

Та над усім залунав голос начальника:

— За мною — бомби до середини — і лягай!

Шиби забрязкотіли відразу в усіх вікнах, разом з вимахом чорних рук. Моренко побачив, що тільки Матюхан спізнився, докинув ще дві бомби й теж упав — ліг на траву.

Хвиля по брязкоті шиб тривала, здавалось, дуже довго.

І ось — вибух один, другий, ось інші, — і язики полум’я бухнули з вікон у ніч і знов втікали назад, зменшились. І ось якби стогони...

— Біжи за мною!

Моренко біг за всіма не оглядаючись.

Тільки біля паркана несподівано блимнув йому образ: і полум’я, і дим у покоях, і декілька людських постатей, що там, хитаючись, підводились.

В авто мовчав, не слухаючи оживлених балакучих оповідей, нахвалок товаришів. Трусився в такт мотору на лавці з рушницею між колінами й мовчав.

Начальник помітив це. Подивився холодно, неначе важив щось:

— Но що, Моренко? — спитався. — Вдалось же нам?..

— Вдалося, — сказав хлопець, ледве підводячи голову. –Та от я недобре якось...

Начальник зрозумів, нахмурився:

— Що хочеш, хлопче?.. Місто без смерті не може бути! — сказав ще холодніше і ще важче, мовби заслону над якимось забороненим образом засунув.

Моренко опустив голову.

III

Перед самим містом на Куликовім полі з обережності начальник пустив січовиків додому.

Моренко побіг сам додому у млистім світанку.

Та перед самим домом вернувся. Не міг іти до покоїв, де спав його добрий батько, тихий урядовець телеграфу, де, певне, сестра поставила йому на столі вечерю — холодні голубці з м’ясом. А, може, й бабуся вже не спала й молилася перед тихими, блимливими, нічними іконами...

І здалось йому, що дім його, і щоденні турботи, і щоденні радості від дитинства аж донині — то мовби далекий край, мов якесь біле місто над затокою, мов сумирна радісна пісня спокою, що розпливається, що тоне в млі, покинена нaзaвжди.

Пішов блукати по місту. Воно теж було як галюцинація, так дивно, так неохоче прокидалося. Але Моренко потребував товариства людей. І от усе більше було людей, і веселішав їх потік, бо хлопець блукав уже багато годин. І все ще зливався з ними разом, щось відділяло його від людей — він не міг забути дивного світла, нічного походу товаришів, вибухів, криків і ще чогось, що було без слів, і що про нього думав без думок. Йому хотілося нараз гукнути, та стримувався, аж кусав губи. Це був би крик божевільного.

Дзвонили двері крамниць, блискали вітрини, перелітали червоні трамваї, день був сонячний — і Моренко повторював, як би заспокоював когось: «Я виконав своє! Я виконав!»

Чув грім оркестри. Посувався з касарень на передмістях 1-й Кінний гайдамацький полк. Це, може, Військовий комітет вислав його в місто для демонстрації і погрози. Коні вичищені, пишні, прядучи ушима, несли кавалериста під звуки то козацьких маршів, то вальсів.

Перші їхали трійками добрі хлопці, почесна варта Сахно-Устимовича. Їхали повагом, залиті червеню від стіп у червоних чоботях до верхів шапок-кубанок, убрані в червоні черкески-козачки. Коні дібрані, добрі, гніді, самі кіннотчики — як виклик усьому довколишньому. Презирливі, підбочені і гарні.

Потім пливла гучна оркестра із зручним литавристом, що сміявся, б’ючи в тулумбаси. Потім сивавий, гострозорий полковник із ад’ютантом, і — шістками — сотня за сотнею — кіннотчики в темно-синіх мундирах.

Моренко став коло одної з кав’ярень на Катерининській вулиці. Його очі шукали прапорa. І ось вітер війнув, і очі хлопця зустріли блакитне полум’я, що проводило його ще цього вечора своїй спалахом.

Запорошений, обдертий і такий малий у цій юрбі, у цьому стовпищу камениць, хлопець почав говорити до прапора. Не відривав очей.

— Ось я, Моренко, — говорив у душі, — я виконав все, що ти наказуєш. Я вбив людину власноручно, я йшов на смерть за те, щоб ти міг тут віяти, тут, у нашому морському вітрі.

— Не роздумуй над собою, — здавалось, відповів прапор, пропливаючи все далі. — Не роздумуй, виконуй. Нехай твоє серце зака-м’яніє у тому, що сталось.

І Моренко виструнчився на голос прапора, весь дрижучи, як від внутрішнього плачу. Збоку виглядав блідий і змучений, аж до втрати всіх сил.

Кіннота, блищучи відзнаками, пересувалася один коло одного в фоні фанфар. Біло вбрані квіткарки, що їх столики стояли один коло одного вздовж вулиці, немов пошаліли — спинались на пальцях і посилали рукою поцілунки виголеним обличчям у синьо-жовтих кашкетах, кидали під тонкі копита коней наруччя капів з власних кошиків і столів. Жінки пили нову віру з очей цих мужчин у блискучих мундирах. Пили її з лиць молодих і стриманих, відчували у струнких постатях, що під жагучі вигуки мідяних сурм знагла вступали, як пани, в гармидер і неспокій міста...

І Моренко відчував, що його душа, злякана в суперечностях життя і смерті, розпливається в цьому запаху розтоптаних квітів і кінського поту, і в цьому громі сурм, і в шовковім виблиску, в шелевінню прапора над рядами кіннотчиків. Почув раптом себе сам маршем, рухом, яскравим кольором — щось, ніби щастя, зійшло на нього.

І в цій хвилині обернувся, відчув, що тут довкола вороги його щастя, — і юрби солдатів-дезертирів, і агенти з Петербурга, і байдужі здемобілізовані старшини — і врешті кав’ярня.

Кав’ярня — еліта, що щулилась, кривилась на спалах його прапора, який плив ось уже в глибині вулиці. Моренко чув збоку кепкування, і серце його стиснулось. Несподівано для себе він зрозумів, що найсвятіше в нім є найбільш безборонне, як ніжне, усміхнене немовля серед вовчої отари. Ця кав’ярня насміхалась з його золота й блакиті.

Кав’ярня!.. Тут був цвіт міста... Тонконогі бабусі підмальовані на дівчатка, у величезних капелюхах товсті грації з брильянтовими перстенями на пальцях, вузьконосі бліді аристократки з автоматичним усміхом. Рештки усяких націй, — темноокі і товстогубі грекині, сарацинські лиця жидівок, худі, як жокеї, кавказці, товстосидні вірменські купці, заспані клубові арапи і гендлярі збіжжям у кашкетах, важкі, як надморські валуни... Типи мордобійні і типи поцілуйні, бабожери, картограї, шулери, тупоокі професори, урядовці для доручень і хризантемні естети... Поміж ними увивались, як риби між водорослинами, кельнери, і перелазили боком від столика до столика — краби, біржові комбінатори. Сиділи в жовтім світлі і ті рвачі, що до чогось дорвались, i тi рвачі, що хотіли дорватись спішно, маніакальне... З глибини, з більярдової зали долітало цокання костяних опок. І не раз виринало глупе, сонне лице з печаттю важної посади на ньому. Над мармуровими столиками, в дешевій золотавій декорації, у велетенській півтемній кав’ярні порушалася гнилава фавна російщини.

І раптом ця дрімотлива кав’ярня, ненависна до всього несподіваного, до всього, що не пахло грошима, урядовським відзначенням, жіночим тілом чи зручною в’яззю слів, ця кав’ярня раптом загоготіла, закричала, замахала руками із задоволенням.

Моренко обернувся: кілька хлопчачків з ножами, пригинаючись, кидались між останніми рядами кінних гайдамаків. Зручно приховуючись, майже під черевом коня, робили непомітний рух ножиком, і раптом звіря з жалібним іржанням осідало на задні ноги з підтятим сухожиллям. Це були різуни з клубу червоної гвардії.

Та це було на коротко — ось один із червоногвардійців упав під ударом нагая, ось другого втягнув гайдамака навпоперек сідла, а ось третій, порошучи, як мале звіря, втікав від величезного кіннотчика, що, спішений, незручно ловив його в юрбі.

Різун мало не перекинув Моренка, але січовик уже держав його міцно зa плечі.

— Придерж, придерж його, такого сина, підколювача, — крикнув кіннотчик і, підбігши, вдарив червоногвардійця, аж той упав до ніг Моренка,

— Придерж, а я побіжу, там ще один зостався. Придерж, переловим усіх. Тоді розсудим, — і побіг далі, важко гупаючи чобітьми.

Моренко взяв рушницю на поготівля і став над підколювачем. І в цю ж хвилину почув крики з усіх боків.

— Ви не смієте, — верещав істеричний жіночий голос з кав’ярні, — ви не смієте знущатись над бідним російським хлопцем!

— Пустіть його, молода людино, — кричали клубові арапи, вихиляючись з вікна кав’ярні, — ви жовтодзюб, ви самі маєте шістнадцять літ. А ваш в’язень уже дістав своє.

— Зараз мені пустіть! — вигукнув якийсь ярливий дідок, вимахуючи в повітрі палкою з гумовим закінченням.

— Пускай, брат, — заговорив басом недалеко якийсь недоголений солдат. — Пускай, бо пропадеш, сам же ж ти тут зостався...

Моренко поблід і оглянувся, — нікого з гайдамаків не було видно, ледве було чути марш за рогом. Але він слухав наказу, — мала прийти його власна справедливість, а не цих дезертирів, арапів, чужих генералів, кав’ярні, цього всього міста.

— Голота! — крикнув хлопець різким, майже дитячим голосом. Бачив перед собою потвору, що, стоячи над ним, підносила важку лапу. Бачив живу ворожу стіну, що йшла на нього, вутлого. Моренко задихувався, поспішав.