Юрий Дольд-Михайлик – У чорних лицарів (страница 54)

Колись, зустрічаючись з Монікою в далекій тепер Франції, Григорій ніби очищався від бруду, нанесеного взаєминами з Заугелем, Кубісом і такими ж, як вони, мерзотниками.

У Франції йому було значно легше! Він ніби знайшов цілюще джерело, яке відновлювало його сили і збуджувало наснагу. Та й взагалі там все було інакше. Він жив окремо від своїх так званих однополчан, отже, випадали години, коли можна було відгородитись од них міцними стінами своєї кімнати, лишитись наодинці.

Там же у нього були такі друзі, як щирий і відвертий Карл Лютц чи безмежно відданий Курт, справжній, надійний помічник. Була, нарешті, мадам Тарваль, яка ставилася до нього з материнською турботливістю... У Франції Григорій відчував у себе за спиною загони макі, що діяли близько в горах і до яких можна було податися, коли б виникла смертельна небезпека.

А головне, була Моніка. Неповторна і незабутня!

Тут, в Іспанії, у нього нікого немає. Жодної душі! Живе він у боксі при школі і мусить мовчки коритися суворому розпорядку, встановленому Нунке: навіть двері тримати незамкненими, щоб черговий міг зайти до кімнати першої-ліпшої хвилини, і вони заходять. Заглядають у шухляди, перевіряють, чи не вимкнено підслуховувач, встановлений з відома, але, ясна річ, без дозволу пожильця.

Нунке запровадив своєрідну практику для учнів класу "А": стежити за своїми викладачами і вихователями. Попереджені викладачі повинні були приховувати всі свої дії, проте вони не знали, хто саме контролює кожен їхній крок, і це нервувало. Кожного понеділка Фредові, як і всім іншим викладачам, черговий приносив зведення, складені практикантами за тиждень: в них зазначалося, хто й що у такі-то години робив, куди ходив, з ким розмовляв тощо. Коли Фред уперше сам виїхав до Фігераса, кожен його крок був занотований, кожна хвилина перебування в місті врахована. Практикант навіть абсолютно точно зазначив, скільки гер Шульц дав чайових офіціантові в ресторані і скільки чистильникові черевиків на вулиці. Такі зведення підлягали потім розборові на лекціях і зараховувались учням як залік. Лише під час розбору ставало відомим прізвище практиканта, що подав зведення.

У всій школі не було жодної людини, з якою Фреду хотілося б просто посидіти й поговорити. Він знав, що ні від кого не почує свіжої, оригінальної думки про щось нове в науці, відкриття в галузі астрономії або фізики, про якусь цікаву книжку. Бо все трактуватиметься лише з погляду придатності того чи того явища до потреб розвідки.

Та що там думати про цікаву бесіду, коли навіть після ручкання з Нунке, Вороном і особливо з Шлітсеном виникає просто непереможна потреба негайно помити руки.

І лише вілла Агнеси Менендос - єдине місце, куди можна втекти і знайти хоч якусь розраду.

Правда, і з Агнесою не можна бути цілком відвертим і почувати себе невимушене. Адже Агнеса теж ворог, хай не через лихе серце, а лише через свою недосвідченість, легковірність, екзальтованість.

Бідну жінку вирвали із звичайного середовища, обплутали тенетами брехливих ідей, ошукали, ізолювали від світу. Вона не любить Росію, бо вважає її безбожною, а всіх росіян немилосердними і лихими, її переконали, що то прихильники червоних забили її чоловіка і спричинилися до каліцтва доньки, і вона їх ненавидить усім серцем, бо вони для неї теж уособлюють немилосердя.

- А її серце так прагне саме милосердя і добра. Втіленням милосердя і добра для Агнеси є Христос і мадонна, і вона щиро вірить, що, несучи боже слово в усі куточки світу, можна витерти сльози, зменшити скорботу, спинити потоки крові.

Наївна душа! Кожного року, в день народження Їрене, вона надсилає до школи стоси молитовників, які Нунке, з подякою приймає і тут же палить, бо їх нікуди подіти.

Правда, останнім часом у глибокій вірі екзальтованої жінки з'явилася маленька тріщинка: її пробив відчай матері, яка так і не виблагала в бога порятунку для своєї дитини. Та Агнеса всіма силами тамує в душі цей голос протесту, жене геть сумніви. Бо вона ж має тільки цю віру, а втративши її, втратить усе.

Як хочеться Григорію допомогти цій жінці знайти справді міцну опору в житті, зняти з її очей полуду, пробудити до справжнього життя цю волелюбну душу, скуту догмами католицизму. Врятувати, врешті-решт, маленьку Їрене, яка потребує не молитов, а систематичного лікування в якомусь спеціальному санаторії.

Всім серцем Григорій відчуває, що Агнеса з ворога його ідей може стати їх другом. Бо вона не втратила людяності, почуттів нормальної здорової людини. Вона щира і відверта. З нею можна говорити, не боячись, що завтра сказане ним стане відомим Ворону, який теж вчащає на віллу, чи навіть духівникові. Його нещирість Григорій уже двічі викрив перед Агнесою, і тепер вона у своїх стосунках з небом воліє обходитися без цього посередника.

Агнеса любить їздити верхи і зуміла захопити цим видом спорту свого молодого друга. Коли Їрене почуває себе добре, їх прогулянки бувають особливо приємними. Агнеса в такі дні весела і безжурна. Щоб розважити гостя і доньку, вона співає циганських пісень, часом навіть танцює. Фред з її допомогою швидко осягнув нехитре мистецтво гри на гітарі, вивчив кілька циганських мелодій і виконує роль акомпаніатора.

А маленька Їрене просто горнеться до Фреда. Він майструє для неї іграшки, разом з нею вивчає італійську мову, яку почав забувати.

Нунке, звичайно, знав, куди вчащає молодий вихователь, і суворо попередив Фреда, щоб той про шкіільні справи з Агнесою не говорив. Патронеса має знати про школу не більше того, що вона знала досі. Що ж, до пори він і справді уникатиме таких розмов, пославшись на перевтому, на те, що шкільні справи йому осточортіли. Тим більше, що Агнеса охоче погодилась: ні про які справи під час прогулянок не згадувати. Вони весело розмовляли про всяку всячину, іноді просто мовчали, і в такі хвилини Фред просто відпочивав і душею і тілом.

З часом Агнеса все більше почала цікавити його як людина і як не зовсім звичайної вдачі жінка. Зовнішній лоск, про який у свій час подбали вихователі молодої циганки в Італії і який так прагнув прищепити дружині покійний Менендос, з роками не зник, але не вбив у ній і її справжнього єства. У глибині душі вона лишилася циганкою - волелюбною, експансивною, нестримною у вияві своїх почуттів. Коли вряди-годи на віллу заходили Нунке з Шлітсеном, перед ними з'являлася красуня донья з вишуканими манерами, елегантно, але скромно зодягнена...

Коли ж сюди приходили Фред чи Ворон, зустрічати їх виходила зовсім інша жінка. В пишному і барвистому вбранні, що так пасувало до її обличчя і постави, вона наче й сама перевтілювалася. Зникала стриманість рухів, гарні уста ставали ніби ще яскравішими від посмішки, очі сяяли неприхованою радістю. Від офіціальної, навіть трохи бундючної патронеси школи не лишалося й сліду.

Агнесі пішов тридцять перший рік, Фрєду - двадцять шостий. У такому віці різниця в п'ять років не так уже й помітна. Вони почували себе однолітками, і це їх ще більше єднало.

- йдучи до мене, не запрошуйте Ворона! Хай приходить, коли вас немає, - вихопилося в Агнеси під час останньої зустрічі.

При цьому вона так глянула в очі Фреда, що підтекст прохання зрозуміла б людина і менш спостережлива, ніж її співрозмовник.

Фред відчув щось схоже на радість і замішання.

Останнього разу він припустив одну безтактність, яка вкрай зіпсувала йому настрій. Бажаючи перевірити свої успіхи в засвоєнні італійської мови, він напередодні переклав з російської одну з пісеньок Вертинського - "Безніженьку". Чомусь саме вона спала йому на думку, хоч він відчував, що текст і музика сентиментальні і в якійсь мірі спекулятивні. Автор намагається розчулити слухачів типовою мелодраматичною ситуацією: у маленької безпритульної дівчинки, яка вдень старцює, а вночі знаходить притулок на цвинтарі, немає ніг. І кожної ночі вона благає "боженьку" приставити їй уві сні ноги, здорові й нові...

У той вечір Фред, акомпануючи сам собі, проспівав перекладену пісеньку Агнесі та Їрене. І лише закінчивши, відчув, що зробив зле. Адже дівчинка і взялася вивчати італійську мову саме для того, щоб, поїхавши до Ватікану, могла вблагати папу помолитися за неї!

У кімнаті ще не запалили світла, хоч вечірні сутінки вже завісили вікна й одчинені на веранду двері густо-блакитним серпанком. Довго-довго в кімнаті панувала тиша. Згодом від крісла, в якому сиділа Їрене, почулося тихе схлипування. Фред зрозумів: Їрене щиро вірила в чудесне зцілення, в те, що зможе ще ходити. А в щойно проспіваному розповідалося про дурненьку калічку, дурненьку саме через те, що вона сподівається на "доброго боженьку", який може приставити їй ноги. Ніжки здорові й нові!

Фреду стало соромно. Пекуче соромно.

- Простіть мене, я не подумав...

Він вискочив на веранду, клянучи себе, а незабаром і зовсім пішов. А потім кілька днів не з'являвся на віллі.

І от сьогодні записка від Агнеси:

"Неодмінно прийдіть сьогодні. Чекаємо. А.".

Виходячи за браму колишнього монастиря, кожен, навіть старий кадровий викладач чи вихователь, мусив попередити про це Нунке, коли того не було - Шлітсена, а в разі відсутності їх обох - чергового: куди саме і на який час ідеш. Коли порушиш це правило - позбавляєшся права виходу за браму школи на два тижні, а то й місяць.