Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 78)

— Потсдамська угода! Те, що мало сенс учора, сьогодні втратило свою чинність. Згадайте промову сера Уїнстона Черчилля в Фултоні.

— На неї містер Думбрайт саме й посилався. Адже в ній Черчилль прямо ставить питання про створення воєнно-політичних блоків, спрямованих проти Росії і країн народної демократії. Вам, очевидно, відомо, що підготовка до цього вже почалася. В яку б організаційну форму створення такого антикомуністичного блоку не вилилось, на Німеччину, як середньоєвропейську державу, покладатимуться величезні завдання. Ось чому питання її могутності набирають першочергового значення. У цьому аспекті…

Лестер затиснув у кулаці люльку і застережливо підняв його вгору:

— Не будемо забігати вперед, шановний гер Шульц! Майбутні блоки, коаліції — то кіт у мішку, а ми, англійці, тверезі політики. І насамперед мусимо дбати про відновлення власної могутності.

— Є політика сьогоднішня і політика прицілу. Розумні державні діячі загодя дбають про те, щоб між сучасними конкретними діями і майбутніми планами існував міцний місток. Нинішній лейбористський уряд добре це зрозуміє і, по суті, тримається курсу, взятого консерваторами, на підготовку нової війни. Я радив би вам бути далекогляднішим. Англія від цього не програє, а особисто ви виграєте.

— Тобто? — вихопилося у Лестера. Надто поспішно, щоб він міг під іронічною посмішкою приховати свою зацікавленість.

— Йдеться про таку велику судноплавну монополію, як «Гамбурзько-Американська лінія». Без поновлення торговельного флоту неможливе її існування. Вам гарантується пакет акцій, якщо ви не заважатимете діяльності наших судновласників у цьому напрямку.

— Але ж я не один.

— Містер Думбрайт згоден у розумних межах компенсувати й інших. Промацайте ґрунт, складіть списки. Але це справа другорядна. Нам потрібна ваша принципова згода. Не діяти, ні, а просто не помічати.

— Гм… Я мушу над цим подумати. Не забувайте про складність місцевої обстановки. Про так званий гамбурзький пролетаріат. Соціал-демократи поступово лівішають, а комуністи набирають більшої сили. Вони надто метиковані, щоб не зрозуміти причини короткозорості англійської адміністрації.

— А такий стимул, як зменшення безробіття у зв’язку з розширенням робіт на верфях?

— Так, на цьому можна зіграти. Серед соціал-демократів у нас є свої люди… Умовимось так: за тиждень я буду в Берліні і дам Думбрайту остаточну відповідь… А тепер, коли ми покінчили з справами, я просив би вас розділити зі мною мою скромну парубоцьку вечерю.

Стіл, накритий у суміжній кімнаті, справді не виглядав надто пишним. Таріль з заливною рибою, Обкладеною тоненькими скибочками лимона, довгасте блюдо, посеред якого виблискував золотою масною шкуринкою великий копчений вугор, дві пляшки вина губилися на його білій поверхні.

— Рекомендую: місцеві делікатеси! — не без гордощів зауважив Лестер. — Намагаюсь обходитися без консервів. У мене свої постачальники серед рибалок. Може, не так вишукано, зате корисно. І смачно. — Він розрізав вугра навпіл і одну половинку поклав на тарілку гостя. Апетитний аромат копченого лоскотав ніздрі.

— Справді, дуже смачно, — схвалив Григорій. — Аж тане в роті. Давно не куштував нічого подібного.

— Задовольняєтесь консервованими виробами дядечка Сема?

— Доводиться.

— Дивуюся невибагливому смакові американців: з дня на день боби в томаті, яєчня з беконом, якась жуйка, що зветься ковбасним фаршем. Брр, яка гидота! Ми, англійці, віддаємо перевагу продуктам натуральним. Так само, як і тканинам з справжньої бавовни, льону і вовни. Не хочу нав’язувати вам свій тост, але піднімаю келих за міцні традиції старої Англії!

— За всі добрі традиції і злагоду народів!

— Злагода? Ви в неї вірите?

— Я вірю в здоровий людський глузд, — уникнув прямої відповіді Григорій, — Ось ми, вчорашні вороги, сьогодні сидимо і мирно розмовляємо. Сподіваюсь, так буде і завтра.

— Якщо ваші співвітчизники не підпадуть під вплив росіян. А така тенденція тут, у Гамбурзі, є.

— Уявляю, в яких складних умовах вам доводиться працювати. Збройне повстання двадцять третього року, мабуть, у багатьох лишилося в пам’яті. На такий досвід треба зважити.

— Мороки багато. На щастя, серед місцевих соціал-демократів точаться постійні суперечки. Ми всіляко цьому сприяємо через свою людину, одного з їхніх лідерів правого крила.

— Платний агент?

— У тому й річ, що безплатний. Тримаємо його на повідку виключно страхом. Минулого року напровесні на нього наскочила зграя грабіжників і забрала гроші, належні ферейну «Врожай», зібрані на придбання городнього насіння. Він подався з своєю бідою до комендатури, і ми зробили вигляд, що знайшли злочинців, і повернули йому всю названу ним суму, ніби відібрану у грабіжників. Натомість взяли від нього розписку. «Такого-то числа, такий-то одержав належні йому п’ятсот марок». Що було далі, ви здогадуєтесь. Тепер він зав’яз так, що цілком у наших руках.

Лестер розповідав це як веселий анекдот, то відпиваючи ковток вина, то пихкаючи люлькою, щасливий споживач натуральних продуктів, майбутній власник грубенького пакета акцій, джентльмен з голови до п’ят, який щойно пив за традиції доброї старої Англії.

Молода служниця, а може, й не тільки служниця, безшумно ступаючи, внесла тацю з гарячою стравою. Григорій одразу підвівся.

— Велике спасибі за гостинність, сер Лестер! На жаль, мушу йти.

— І вчините справжній злочин. Погляньте на ці біфштекси! Як вони парують, як стікають соком… Невже не спокуситесь?

— Тому й тікаю, щоб не спокуситись. Бо візит, який мушу зробити, не обіцяє бути дуже приємним.

— Тим більше підстав, щоб його відкласти.

— У мене обмаль часу: Завтра хочу виїхати.

На морі, очевидно, розігрався справжній шторм. Навіть тут, за сто кілометрів від узбережжя, відчувалося його дуже дихання. Вітер нісся з скаженою силою, вилизував спорожнілі вулиці, грудьми навалювався па будівлі, немов хотів довершити заподіяну людьми руйнацію.

В ранньому присмерку місто скидалось на розчленованого звіра. Он там — відтята голова, ось тут — розшматований тулуб, наче довгий хвіст, наприкінці Аусен-Альстера витягнувся міст, що теж здається відірваною часткою величезного тіла.

Григорій зробив кілька кроків у напрямі готелю «Атлантик», де зупинився. Дужий порив норд-осту враз забив подих, різонув по обличчю. Машинально повернувшись спиною проти вітру, Гончаренко рушив у протилежний бік, навмання минаючи перехрестя, перетинаючи лисини майданів, утворених там, де колись височіли будівлі. Десь осторонь, певно в порту, почали вибивати склянки. Звуки то стишувалися, то розлягалися над вулицями, схожі на жалісне квиління. І все-таки це був голос життя, Григорій відчув себе не таким самотнім. І раніш, траплялося, на нього зненацька навалювалась туга, нестерпним ставало середовище, серед якого доводилося жити і працювати. Сьогодні в цьому незнайомому, але славному своєю історією місті він відчув її з особливою гостротою. Хотілося опинитись серед людей звичайних, простих, чиїми руками створено все навколо, тих, хто, може, пам’ятає Тельмана, збройне повстання двадцять третього року.

Григорій втратив будь-яку орієнтацію і несподівано вийшов до того ж моста, що раніше впав йому в око. Ну, що ж, міст, то й міст! Унизу тьмяно виблискувала вода. Згори не було видно, як морщиться і здиблюється її гладінь. Та близькість моря тепер здавалася ще відчутнішою. Більш як за сто кілометрів вітер приносив його запахи, осідав на устах солонкуватим присмаком. Чортів норд-ост! Він штовхав у спину, ніби намагався змести дивака, який наважився ступити на мостовий прольот у таку негоду. Власне тіло здалося Григорію легким, мов пір’їнка, і безпорадним під натиском могутніх струменів повітря. Гончаренко прискорив ходу, та вітер гнав його і гнав, продимав наскрізь не лише одяг, а, здавалося, й саму шкіру. Коли Григорій ступив на лівий берег, усе тіло тремтіло, зуб не потрапляв на зуб.

На щастя, в кінці першого ж кварталу невідомої йому вулиці він натрапив на пивний бар.

Рвонувши двері, Григорій притулився спиною до одвірка, намагаючись віддихатися, подолати озноб. Голови присутніх повернулися в його бік. Доброзичливо-насмішкуваті, співчутливі, просто цікаві погляди.

— Гей, Еммо! Рятуй ще одного потерпілого, прибитого бурею до свого «Щасливого берега!» — гукнув кремезний парубок з такою світлою чуприною, що вона здавалася сивою, і весело підморгнув Григорію одним оком.

— Цим пійлом якраз зігрієш! — долинув голос з дальнього кутка залу.

— А чому ти гадаєш, що я мав на увазі пиво? Зігріти людину можна і в інший спосіб.

— Еммі є чим зігріти!

— А ти, виявляється, в курсі? Диви, розкажу твоїй Урсулі!

Посипалися жарти, солонуваті, сповнені двозначних натяків. Щоб відвернути від себе увагу, Григорій швидко пройшов до прилавка. Повновида і повногруда барменша важко підвелася з стільця.

— Не звертайте уваги! — сказала вона, вибачливо посміхаючись. — Вони й на думці не мають нічого лихого. Просто схотілося поплескати язиками. Та й те сказати: у всіх тепер скрута, от і радіють з нагоди трохи розважитись… А пиво сьогодні не таке вже погане. Вип’єте тут чи трохи посидите?

— Якщо знайдеться вільне місце.

— Тоді я відразу наллю два кухлі. Я сьогодні сама, а ноги в мене… — Вона не доказала, побачивши, що двоє літніх чоловіків у робочому одягу прямують до неї, на ходу відраховуючи гроші.