Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 7)

Присівши під сходами на якийсь ящик, молода жінка витягла з волосся металеву шпильку і спробувала за її допомогою закріпити клятий ремінець. Та цупкий дріт майже не згинався, скільки вона з ним не морочилась.

«Ну і біс з ним!» — тріпнула головою Лідія і розсміялася, уявивши свій вигляд: одна нога взута, друга в самій шкарпетці, в руках чепурні, перев’язані стрічечками згортки і поруч теліпається на пальці злощасна босоніжка. Прислухавшись, чи хтось не йде, Лідія пошкандибала було до сходів і враз відступила назад: угорі хряпнули двері, почулися важкі чоловічі кроки.

Як часто може прислужитися людині випадок! Не стрибнула б Лідія з автобуса — не надірвався б ремінець; не сіла б вона його лагодити — не побачила б того, хто спустився сходами. Може, й зіткнулася б з ним обличчям до обличчя. А цього Лідія хотіла найменше.

Джузеппе!

Звідки він ішов? Чому опинився саме на цих сходах? Привів його сюди випадок чи певна мета?

Стурбований вигляд Лідії занепокоїв Чезаре.

— Якісь погані вісті?

— Ні, просто окривіла на одну ногу. Бачите? — Лідія розповіла про свій невдалий стрибок і цим розсмішила хворого. Усмішка торкнулася губів, відбилася в очах, освітила його бліде, виснажене обличчя.

Поки тітка Чезаре готувала чай, Лідія поклала на тарілочки печиво, банани і ананас, потім пішла на кухню помити виноград. Тітка стояла біля плити, витираючи кінчиком хусточки очі.

— Ви бачили, що вони з ним зробили? — повернула вона до гості заплакане обличчя.

— А що каже лікар?

— Загострився процес у легенях. Через травми. Ті катюги топтали його ногами.

— В газетах було: їх заарештували.

Старенька безнадійно махнула рукою:

— Ну то й що! Хіба це додасть Чезаре здоров’я?

На очі Лідії теж набігли сльози, та вона поспішно їх витерла. Не треба, щоб бідолашний бачив її збентеження. І взагалі — нема чого передчасно побиватися. Може, все не так страшно, як здається.

Коли Лідія повернулася до кімнати, хворий лежав, заплющивши очі. Острах прокинувся і в її серці. Як він змарнів! Щойно гарячий жвавий погляд оживлював риси, тепер же обличчя здавалося виліпленим з воску, закам’янілим.

Навшпиньках, тихенько Лідія пройшла в глиб кімнати, сіла на низенький ослінчик, прихилившись спиною до прохолодної стіни. Хотілося заплющити очі, так легше думається, ніщо тебе не відволікає.

Бо думок, у голові стільки, що їх і не збереш докупи. Як же воно так сталося? Билися з фашистами, не якась там групка, а величезна армія, можна сказати, весь народ. Стільки полягло людей, стільки пролилося крові!.. Здавалося, вимели з власної хати оте сміття. А, виявляється, не все. Мели розгонисто, та не дуже пильно. Ні, Курт, бити на сполох треба не тільки в твоєму домі, а й у моєму! Якби я була освіченіша, якби я знала…

— Чого це ви так грізно дивитесь, Лідіє? — спершись на лікоть, Чезаре силкувався підтягнутись вище, але закашлявся і впав на подушки.

— Давайте я вам допоможу! Ось так… Тепер зручно?

— Чудово… То чого ж це ви, синьйоро, хмурилися?

— Думала про тих негідників, що вас мало не вбили. Добре, були свідки. Інакше б їх не заарештували. Треба, щоб на суд…

— Ви наївна жінка, Лідіє! Суд, якщо й відбудеться, то буде скорий і неправий.

— Треба не чекати, поки вони наскочать, а самим стріляти.

— Ви гарні в гніві, скидаєтесь на амазонку.

— Ну й воюватиму. Запевняю вас, обов’язково піду на суд!

— І викриєте себе перед Рамоні? — Раніше Чезаре говорив напівжартома, тепер очі його сердито блищали.

Лідія у замішанні деякий час мовчала.

— Тоді треба відрядити на суд інших. Цілу делегацію. Чому ви посміхаєтесь так іронічно?

— Що вони важать, троє головорізів! Цілитись треба в іншу мішень. І цілитись не рушницею, а… — Чезаре схопив зі столика, присунутого до ліжка, стос густо списаних аркушів, — а цією далекобійною гарматою.

— Вони кулями, кастетами, а ми їх пером? Ви кажете, троє мерзотників, які вчинили на вас замах, нічого не важать. А якщо вони вб’ють чи покалічать другого, третього, четвертого?

Помітивши, що суперечка стомлює Чезаре, Лідія перевела розмову на інше. їй кортіло розповісти про свою зустріч з Джузеппе, але вона не схотіла непокоїти хворого.

Тим часом трійця, суд над якою щойно чинила Лідія, почувала себе досить непогано. І сиділи всі троє не у в’язниці, як треба було чекати, а за багато кварталів від дому Чезаре, на квартирі Джованни, коханки одного з заарештований — Паоло.

Джованна збиралася йти з дому і чепурилася перед туалетним столиком, викладаючи волосся то так, то так.

— Щось ти надто вихиляєшся перед дзеркалом! — буркнув Паоло. Його злостило, що він не може побути сам на сам з дівчиною, що вона йде, що намірилась встряти в таку справу.

— Нас з десяток на це місце. І до уваги братимуть не лише голос. Хочеш, щоб я з’явилась нетіпахою?

— Ти знаєш, чого я хочу: порядній дівчині не місце в барі.

— Годі! Говорено й переговорено. Мені однаково, де співати, — хоч у пеклі. Аби вибитись у люди. Обридло виколупувати бруд з-під чужих нігтів!

— А там ти сама зав’язнеш у бруді з руками й ногами.

— Ну, знаєш, не тобі читати мені мораль… Я ще за ґратами не сиділа.

— Вкороти язика! Бо так тебе розмалюю… — стиснувши кулаки, Паоло схопився з місця.

— Тільки спробуй! Дала їм притулок, а він…

— Паоло! Джованно! Ви що, подуріли? Добре прощання перед розлукою! — П’єтро став між дівчиною і приятелем. — Ернесто, налий їм вина, хай п’ють мирову!

— Вона десяток сирих яєць випила, а ти — вино. — Насмішкувато хмикнувши, Ернесто кивнув на тарілку з шкаралуп’ям, що стояла на підвіконнику.

— І уявіть, хлопчики, ще жодної сигарети. Так смокче, так смокче… Перш ніж іти, одну я все-таки викурю. У тебе які, П’єтро?

— З віа дель Гамберо, від дядечка Сема, «Кемель». Влаштовує?

— Ще б пак!

Присівши до столу, Джованна чекала, поки їй дадуть припалити. Паоло нехотя витягнув з кишені запальничку, спалахнув жовтий вогник.

— Уже не сердишся? — припалюючи, Джованна звела на Паоло чорні, подовжені косметичним олівцем очі. В них плавилися страх і непевність, виклик долі й покірна готовність примиритися з поразкою. — Я нервую, я так нервую, — призналася вона.

«І маєш для цього всі підстави», — подумав Паоло, але нічого не сказав, лише заспокійливо поплескав дівчину по руці.

Коли Джованна пішла, всі відчули полегкість. Заклопотана своїм, вона не дуже допитувалась, куди вони їдуть і навіщо, вдовольнилась коротким: «На північ». Та першої-ліпшої хвилини жіноча цікавість могла прокинутись, тоді довелося б викручуватись, а вони й не зговорилися як слід, що казати. Бо самі були приголомшені раптовим поворотом подій, несподіваним звільненням з тюрми. А найбільше — дорученням, яке їм дали.

Тепер, без сторонніх свідків, можна було з усіх боків обміркувати сказане Батісто.

— Ну, то що, хлопці? — Брови Ернесто поповзли високо вгору і застигли на зібганому в зморшки чолі двома знаками запитання.

— А те, що нас не спитали, куди запроторити, і не питатимуть надалі. Наказано — виконуй! — П’єтро позіхнув, потягнувся так, що хруснуло в суглобах, і ліг на канапу, звісивши через валик довгі ноги. — А втім, я не заперечую. Місцевість курортна, обов’язки не такі вже складні…

— «Наказано — виконуй!» — перекривив його Ернесто. — Дурень! Я про інше. А що, коли нам самим понишпорити на віллі Петаччі? Не може бути, щоб Кларетта із своїм братиком Марчелло чогось надійно не приховали. Вони ж гребли гроші лопатами! А всякі коштовності? Не така вона була дурна, щоб сподіватись на довічну любов дуче. От і треба…

— Так, так, продовжуй, чого ж ти замовк? — Очі Паоло звузились, у глибині їх спалахнули лихі іскорки. — Ну?

— Яка муха тебе вкусила? Я ще нічого не сказав, тільки висловив припущення… Нарешті, я дбаю не лише про себе!

— А ти подбай, саме про свою персону подбай! Бо може так статися, що й кісток не збереш… Думаєш, ти один розумник, а всі інші дурні? Та на віллі тій кожен камінець обмацаний і обнюханий!

— Якого ж дідька тоді її стерегти?

— Ти від народження дурень чи прикидаєшся? Півгодини торочив нам Батісто, вбивав, наче кілок у голову, а ти, виходить, тільки очима лупав… П’єтро, поясни йому, бо в мене терпець короткий, відразу руки сверблять, тільки почну науку вбивати.

— Любчику, послухай і запам’ятай: Кларетта до кінця була з дуче, їх разом розстріляли, разом виставили на глум на Міланській площі. Якою вона була за життя, нас не обходить. Її звеличила смерть. Вона навічно і прилюдно поставила Кларетту поруч з дуче.

— Хай так, але при чому тут вілла? Якого біса її охороняти?

— Ти не здогадуєшся?

— Уяви собі, ні. Надто хитромудро, як на мене.