Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 69)
— Наше щастя! Добре було б дізнатися, хто його вчинив. Слідство прийшло до висновку, що з бідолахою вчителем розрахувалися з політичних мотивів. Якщо вбивця не зв’язаний з нашим підпіллям, ми могли б кинути їм цю кістку, це відверне увагу від всіх інших.
— Розумію. Маневр, справді, вдалий. До того ж…
Мейєр наморщив лоба, його округлі очі ніби затверділи, стали схожими на застиглі олов’яні шарики.
— Не терплю недомовок!
— Одного з убивць я знаю. На дев’яносто дев’ять відсотків ручуся, що це Ріхард Бауман. Я був того вечора в барі й бачив, як він пильно стежив за Лютцом. Приїхав на чорному «хорху». Машина довго стояла біля бару, потім кудись зникла.
— Що собою являє цей Бауман?
— Нікчема. На побігеньках у всіх, хто має гроші. Тут у нього є двоє чи троє дружків, такі ж лобуряки, як і він.
— А що це за «Молоді вікінги»? Така організація, справді, існує?
— Можливо, в котромусь з західних секторів і існує, тільки навряд чи він входить до її складу. Якщо його використали, то лише як найманого вбивцю.
— Ви з ним знайомі?
— Ні, це б мене тільки скомпрометувало.
— Бауман, Бауман… Часом не в його матері жив Лютц?
— Так. Тільки вона не знається з сином. Невідомо, що між ними сталося, але вона й квартиранта взяла для того, щоб до неї не упхався Ріхард. Так кажуть.
«Он що фрау Марта не домовляла! Син, навіть блудний, усе ж лишається сином… Бідна жінка!»
— Слідство має дізнатися про Баумана! І найближчими днями. Зберіть усі факти, ще раз проаналізуйте їх і надішліть до поліції анонімного, але переконливого листа… Такі покидьки, як Бауман, лише шкодять нашій загальній справі, і чим менше їх буде вештатися під ногами, тим краще.
— Буде зроблено, гер Шульц!
— Маєте якісь запитання?
— Так, кілька.
За чверть години «опель» від’їхав від автомеханічної майстерні і, більше ніде не затримуючись, рушив у зворотну путь.
Усе складалося далеко краще, ніж, гадав Григорій, проте на серці було тоскно.
«Рука провидіння повинна покарати його за все… Так, здається, сказала фрау Марта? В її словах прозвучало глибоке переконання, і все-таки…»
Не завжди легко бути «рукою провидіння», коли йдеться про серце матері, навіть смертельно ображене…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Одного зимового дня…
Ранок нового дня. Для кожного він починається по-своєму, хоч ці відмінності і не впадають одразу в око, настільки все навколо підпорядковане загальному ритму. Одні вже пораються біля своїх верстатів, інші тільки прокинулись і тепер поспіхом снідають, щоб не спізнитись, бува, до своїх канцелярських столів. Треті…
Навпроти стола слідчого сидить відомий в районі Нойкельна дантист, гер Штаубе. Це літній чоловік з обличчям нічим особливо не примітним, хіба що якоюсь недовершеністю всіх рис: ніс з горбинкою міг би бути гарним, якби не розпливався на кінчику, малюнок уст здається розмитим, округле підборіддя губиться в брижах шкіри, що півколом нависає над комірцем. Сонний, благодушний вираз. Лише в очах, напівсхованих під набряклими повіками, причаїлось сторожке напруження.
-- То як, Штаубе, ви й надалі заперечуватимете очевидність фактів?
— Гер слідчий, мій арешт — жахливе непорозуміння. Можливо, я був не досить розбірливим у виборі знайомих, дещо зловживав спиртним, іншими збуджуючими засобами. Я людина літня, у мої роки мимохіть вдаєшся до таких збудників, коли відчуваєш, що твоя пора минула, а радощі життя ще знаджують, може, більше, ніж колись, бо бачиш, як швидко насувається страшна самотність старості і неминучість цілковитого зникнення. От і прагнеш забрати від життя все, що воно ще може дати.
— Будемо говорити про факти, а не про психологічне їх умотивування. Отже, ви визнаєте, що були не досить розбірливим у виборі знайомих. Кого саме ви мали на увазі?
— Нікого персонально, просто висловив таке припущення, а припущення — ще не зізнання, як ви щойно сформулювали. Двері мого дому були широко відкриті, можливо, — підкреслюю це слово, — можливо, хтось із моїх гостей у чомусь і порушував існуючі закони. Але це ще не означає, що до його махінацій був причетний і я.
— Ви могли б полегшити своє становище, Штаубе, назвавши своїх спільників і чесно визнавши власну провину.
Ваші просторікування про такого собі старіючого Фауста щонайменше наївні.
Брови Штаубе поповзли вгору, та напівдорозі, ніби зламавшись, опустилися вниз, немов арештованому забракло сил навіть дивуватись.
— Не розумію вас, гер слідчий! Спільники… провина… Повторюю: мій арешт — суцільне непорозуміння.
— Отже, до спекуляцій на чорному ринку ви не мали ніякого відношення?
— Лише як споживач. Таке дозволяють собі майже всі: сигарети, трохи кави, кілька бляшанок згущеного молока, бекон. Ви знаєте, як важко дістати щось з продуктів… Я непогано заробляю і можу не обмежувати себе бодай у їжі…
— Свідчення ваших, як ви їх називаєте, знайомих говорить про інше.
— У кожного своє розуміння честі. Я, наприклад, не наважився б обмовити когось, хто користувався моєю гостинністю.
— На деякий час облишимо це питання. У вашій книжці для нотаток зазначено кілька прізвищ і адрес. Хто ці люди?
— Ви самі бачите, мій нотатник геть списаний. У мене була досить широка практика. Певно, це пацієнти, що записалися колись на прийом. Точно не пам’ятаю.
— Записи надто свіжі, щоб посилатися на забутливість.
— А проте це так. На превеликий жаль…
— Спробую поновити ряд обставин у вашій пам’яті. — Слідчий натиснув на кнопку дзвінка й наказав конвоїрові, що зайшов:
— Введіть, будь ласка, свідка… Гмм… хоча б цього. — Не назвавши прізвища, він написав його на клаптику паперу.
Непомітна гра м’язів під шкірою на мить змела з обличчя Штаубе вираз сонної байдужості, очі гостро блиснули, та важкі повіки враз пригасили цей погляд, уста обм’якли і застигли в зневажливій посмішці.
Той, хто зайшов до кабінету слідчого, набув, очевидно, неабиякого досвіду в стосунках з правосуддям. Похапливо і запобігливо вклонившись слідчому, він застиг у позі напруженого чекання, весь пройнятий бажанням довести своє каяття, відмежуватися від вчиненого, спробувати — в котрий уже раз! — покінчити з минулим. Присутності третього в кімнаті він, здавалось, не помічав.
— Сідайте, Ріфке, і скажіть: ви знайомі з цим паном?
— Ще б пак! Я працював у Штаубе одним з контрагентів.
— У дантиста? Які ж функції ви виконували?
— Вони не мали нічого спільного з його лікарською практикою. Ми скуповували або продавали дефіцитні товари, залежно від кон’юнктури на ринку.
— Хто це «ми»?
— Такі, як я. Хто не мав власного капіталу, щоб широко поставити справу і витримати конкуренцію.
— Що ж це вам давало?
— П’ятнадцять відсотків від загального прибутку, якщо не брати до уваги витрат на вино, жінок і всі інші забави, як називав їх Штаубе. О, він міг і з мертвого витрусити грошики! Та й то сказати: дурні гроші по дурному й витрачаються. Одержуєш свою пайку, думаєш, нарешті щось маєш, а на кінець вечора залишаєшся ні з чим. Особливо хто мав пристрасть до білої згуби.
— Тобто наркотиків?
— Атож.
— Хто їх постачав?
— Ця комерція проходила повз нас. Очевидно, американські хлопці, які розважалися у Штаубе. З певністю можу сказати лише про сержанта Петерсона, бо на власні вуха чув, як той посварився через порошок із своєю любкою. Сп’яніла теличка почала брикатися, кричала, що з неї досить, що вона розповість про все, коли завтра ж він не стане з нею до вінця.
— Як звали дівчину?
— Клархен. Справжня теличка, яку зграя вовків відрізала від череди.
— Чим же скінчилася сварка дівчини з сержантом?
— Сварку залагодив Штаубе: гримнув на Петерсона, пообіцяв Кларі напоумити його, визвався стати їй за весільного батька. Що було потім, не знаю, бо незабаром пішов.
Слухаючи розповідь Ріфке, слідчий раз у раз позирав на Штаубе. Той засовався на стільці, рвонув комір сорочки. Багровим стало не лише обличчя, а й великі залисини, рясно зрошені дрібними крапельками поту. Він цівочками стікав на скроні, котився по щоках, розмиваючи машкару благодушшя, нап’яту на твар хижака. І коли перший напад люті минув, коли фарба з виду схлинула, обличчя Штаубе постало в усій оголеності своїх рис.
— Ну, Штаубе, це тільки перший свідок. Може, ви самі розкажете про свою різнобічну діяльність і про те, куди поділася Клара?
— Заберіть спочатку цього покидька, — прохрипів Штаубе…