Юрий Дольд-Михайлик – Над Шпрее клубочаться хмари (страница 42)

— Що «це»? — не вгавав рудий.

— А так… Тайга, просторінь, привілля для душі…

— Бували там? — запитав Григорій.

— Бував… — зітхнув водій і ще дужче натиснув на акселератор, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Далі їхали мовчки. Зрідка траплялися зустрічні машини, і тоді дощові краплі, що тремтіли на вітровому склі, спалахували, наче дрібні іскорки.

«Ось і скінчилося моє відрядження… — з сумом думав Григорій, дивлячись на набігаючі околиці Берліна. — Якби не ці двоє, було б щось схоже на вихідний день…»

Світло фар упало на великий білий щит з чорними літерами. На ньому чотирма мовами напис: «Ви в’їжджаєте в американський сектор. Носити зброю в неробочий час заборонено. Підкоряйтесь правилам…» Далі Григорій не читав.

Починались будні.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

Голос з небуття

Двері закрилися, наче віко труни. Двоє чоловіків, старший і молодший, у цілковитій розгубленості зупинилися посеред кімнати. Неймовірно моторошною була невідповідність між тим, що сталося, і непорушним спокоєм звичних речей, їх затишком. Як завжди, вбирала очі картата скатертина на овальному столі, м’якими складками, аж до підлоги, спадали такі ж картаті штори, а на широкій тахті, з такими зручними западинками, поруч подушки лежала розгорнута книга.

— Прочини вікно! — сказав старший і важко впав на присунуте до столу крісло. Схопившись руками за бильця, він застиг у неприродно напруженій позі вкрай стомленої людини, неспроможної вже на найменше зусилля, навіть порух, щоб вмоститися зручніше.

— Надворі прохолодно, досить самої кватирки, — заперечив молодший. — А тобі краще лягти і випити чогось гарячого. Хочеш, зігрію кави?

Не чекаючи на відповідь, молодший присів навпочіпки біля буфета, розкрив дверцята і помацав рукою по полицях. Його втуплені в одну точку очі не бачили предметів, яких торкалися пальці, і він здригнувся, мов від укусу, коли відчув дотик металевої поверхні. Синя, з нікельованою кришкою кавниця дивилася на нього очицями білих невигадливих квітів, про щось нагадуючи.

Так, кава… їм обом треба зігрітись… А потім лягти, швидше лягти…

Випроставшись, він попрямував до дверей.

З кухні долинув брязкіт, потім дзюрчання струменя води.

Тепер лише цей єдиний звук порушував мертву тишу дому, і сивоголовий у кріслі міцніше вхопився за бильця. Йому здавалось, ніби цей звук наростає, наче шум великої ріки, що мчить повз береги в нестримному вічному русі.

— Тобі зле? — запитав молодший, повернувшись до кімнати. — Полеж на тахті, вкрийся пледом. Зараз я принесу.

— Ні, ні, потім… Краще дай запалити. У тебе щось лишилося?

— Ось, — 3 простягнутої пожмаканої пачки посипалися крихти тютюну, шматочки потрощених сигарет.

Обидва скрушно дивилися на пом’яту пачку, немов навмисне чіплялись за неї поглядом, щоб відвернути свої думки від іншого видовиська.

— Пошукай в… опочивальні… в тумбочці… — нарешті вимовив старший, запинаючись після кожного слова.

Молодший прикусив губу, що по-дитячому затремтіла, і слухняно пішов до опочивальні.

Цього разу він довго не повертався, здавалося, зовсім пішов з дому. Обличчя сивоголового болісно напружилось, і вся постать схилилась уперед.

Кроки, що почулися, не порушили його закляклої пози. Вони були надто швидкі, щоб одразу вкластися в свідомість.

Проте не раптова поява на порозі молодшого, а вираз знайомого обличчя подіяли на старшого, мов електричний струм.

— Пробач! Я не повинен був посилати тебе туди, — проказав він квапливо.

? Врешті, можна було б…

— Однаково доведеться через це пройти. Сьогодні чи завтра… Бери, запалюй!

Кінчики двох сигарет одночасно зажевріли, і по кімнаті попливли цівочки блакитного диму, перетинаючи одна одну, зливаючись у довге пасмо, що тануло біля відкритої кватирки. Старший затягався пожадливо, мов спрагла людина, що, припавши до склянки води, випиває її нахильці, ковток за ковтком. Молодший, зробивши дві-три затяжки, прикусив край сигарети, вона тепер поволі тліла, обростаючи на кінці стовпчиком попелу. Помітивши це, він кинув сигарету в попільничку і рвучко підвівся.

— Ось, — проказав, витягаючи з кишені пакет.

Опуклий великий конверт упав на стіл заклеєним боком догори.

— Що це?

— Було в тумбочці, поверх сигарет.

Опуклий конверт лежав написом до стола. Дві пари очей прикипіли до нього, наче намагаючись крізь товщу паперу прочитати те, що було всередині.

— Ну, що ж, відкрий, — хрипко сказав старший.

Обережно, немов роблячи складну операцію, молодший надірвав конверт шпилькою, витягнутою з вилоги піджака.

— Тут тільки…

Жовтогаряче коло вислизнуло на скатертину, кінчик згорнутої цупкої стрічки відскочив убік і тепер пружно здригався над краєм стола.

— Не розумію… стрічка? Чому стрічка?

Запала мовчанка.

— Може?..

— Так.

Зблідлі, вони дивились один одному в очі, домовляючи поглядом не висловлену вголос думку.

Бобіни магнітофона плавно закружляли, і між ними швидко побігла вузенька стрічка, Двоє чоловіків прикипіли до неї очима, ніби сподіваючись на зриму появу когось третього. Але стрічка бігла байдужо-безмовна, схожа на спалахи полум’я в своєму безперервному мигтінні.

— Ти не помилився? Включив на відтворення запису?

— Звісно.

І, ніби на підтвердження цих слів, несподівано зазвучав ще один голос, чітко і лунко, наче до розмови включився хтось третій.

Вони чекали, з гарячковим нетерпінням хотіли якнайшвидше дізнатися, що їм скаже запис. Думали саме про зміст записаного, а не про ту мову, яка народить цей зміст. Але тепер, коли пролунали звернені до них слова, у свідомість ввійшло лише їх звучання, не зміст, а тільки голос, з усіма змінами притаманного йому тембру, з легким придиханням на кінці фраз.

Він розлягався по кімнаті, мов дальня луна, мов відгомін з минулого, що якимсь чудом прорвався крізь прокладений смертю чорний кордон.

— Пробач, але я… пусти спочатку! — Губи сивоголового так стислися, що стали зовсім білими.

Порух руки — і стрічка з тихим сичанням закрутилась у зворотному напрямку.

Перед тим, як знову переключити магнітофон па відтворення звуку, рука молодшого на мить заклякла в повітрі.

— Ну ж бо!

Пальці випростались і лягли на клавіатуру настройки, потім безіменний з силою натиснув на білий пластмасовий клавіш.

Диски знову плавно закружляли. Тепер у безмовному шереху стрічки, що передувало народженню слів, обом вчувалося не мовчання, а затамований подих, що ось-ось прорветься пафосом якихось особливо значних слів. Та перша фраза прозвучала по-буденному просто, в її інтонації все було до дрібниць звичним.

«Я уявила, як ви повернетесь додому, мої рідні, вкрай змучені, приголомшені тим, що сталося, і мені схотілося бодай у такий спосіб опинитися поруч, поговорити з вами хоч кілька хвилин. Це та розмова, що так і не відбулася між нами, бо ви завжди її уникали, керуючись неписаними законами того фальшивого гуманізму, за яким навіть приречену людину годиться до останнього дурити словами втіхи і розради. Знали б ви, наскільки це негуманно! Мені здається, що стіни нашої квартири аж відлунюють тими словами, які я промовляла тут уголос, коли лишалася вдома сама. Та годі про це, стрічка невпинно біжить, у мене таке враження, ніби я вся мушу вкластися в її вузьке ложе, в ті кілька десятків метрів, що відмірюють короткий, час моєї з вами розмови. Як я шкодую тепер, що не взялася писати вам загодя, коли моя права рука не боліла так нестерпно і я могла ще тримати олівець! Біг стрічки просто паралізує мою думку, всі зарані приготовлені, повні, як добірне зерно, слова розсипаються, мішаючись з відсіяною половою. Я мушу зараз спинити магнітофон, трохи полежати, ще раз зважити те, в чому мушу вам звіритись і в чому хочу переконати… Ну от, трохи зібралася з думками. Вас, певно, здивувало слово «звіритись»? Адже обом вам, тобі, мій любий Себастьяне, і тобі, маленький мій Ернесте, — не ображайся, для матерів навіть дорослі діти завжди здаються маленькими! — так от, обом вам здавалося, що ви знаєте, мене, як п’ять пальців на власній руці. До певного часу так воно і було. Та внутрішній світ людини підпорядкований, на щастя, тим же законам, що і все живе. Без невпинного обміну речовин живий організм умирає. Кожної миті він мусить щось віддавати і щось вбирати в себе. Для мене, замкнутої в родинному колі, таким поживним середовищем була твоя підпільна діяльність, Себастьяне! Я тремтіла за тебе, за тендітність нашого щастя, яке могло зламатися кожного разу, коли ти виходив з дому, вболівала за успіх кожної дорученої тобі справи, пишалася тобою, водночас нарікаючи на ті риси твоєї вдачі, що штовхнули тебе на такий небезпечний шлях. І я прагнула, з усіх сил прагнула бодай вдома забезпечити для тебе можливий спокій, ті дрібні вигоди, які дали б тобі змогу спочити, беручи на себе весь буденний клопіт, ховаючи сум’яття свого серця, зберігаючи добрий гумор, такий несумісний з усім, що коїлося навколо. Ні, ні, не думай, ніби я вихваляюсь цим. Я давала далеко менше, ніж брала від тебе!

Коли ти після кількох провалів своїх товаришів, зневірившись в ефективності того, що робив, відійшов від підпілля, я навіть зраділа: нарешті постійна примара непевності і страху зникла з мого життя! Ти пам’ятаєш ті дні? Вони визначались не подіями, а порожнечею, яка раптом утворилася в твоїй і моїй душі. Ми не виказували цього одне перед одним, але та порожнеча зяяла, як постійно вільне місце близької людини, що навічно від нас відійшла. Нам трапилась нагода переїхати в цю квартиру, до моїх тоді ще живих стареньких. Ми вхопились за неї, як за рятівне коло. Турботи, пов’язані з переїздом, нова робота, яку ти знайшов при невеличкій лікарні,— це були зміни, що заповнювали наші дні самою своєю новизною. Чому ж у моїй душі знову почав наростати страх?