Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 98)

Вчора Марія-Луїза і Генріх були запрошені Штенгелем на обід, і тут графиня вперше побачила Софію. І до цього їй іноді спадало на думку, що за холодним ставленням до неї барона щось криється. А тепер, побачивши дівчину, вона в цьому переконалася остаточно. Причина нерішучості і вагань Штенгеля — Софія, бо вона має одну незаперечну і таку важливу перевагу перед нею, як молодість.

Софії Лерро всього двадцять три роки. При першому погляді на неї Марії-Луїзі здалося, що вона десь уже бачила це округле, з пікантним носиком обличчя, осяяне лагідною блакиттю очей і привітною посмішкою рожевих уст, що, як натяк на молодість і здоров'я, ледь відкривала краєчки білих і рівних зубів. Перебравши в думках усіх своїх знайомих, графиня раптом згадала останні сторінки ілюстрованих журналів. Ну звичайно ж! Подібні обличчя дивилися на неї з рекламних оголошень, що закликали молодожонів механізувати свій побут: молода з пилососом у руках… молода біля пральної машини… ваша підлога завжди блищатиме, як дзеркало… купуйте наші механічні натирачі!.. Придбайте збивач для коктейлів — і ваш чоловік не вчащатиме в клуб і ресторани!..

Графиня прикусила губу, ховаючи зловтішну посмішку, але на серці у неї не полегшало. Що з того, що обличчя стандартне, від нього однаково віє молодістю і якимсь особливим затишком. І це мусить подобатись чоловікам, що після бурхливої молодості шукають тихого сімейного щастя!

Софія Лерро теж прагнула до родинного затишку і не приховувала цього. З простодушною відвертістю вона призналася, що ладна навіть вдатися до шлюбної газети. А коли Марія-Луїза спробувала висміяти цей її намір, почала гаряче обстоювати свою точку зору, і барон Штенгель її підтримав. Це ще більше заохотило Софію до суперечки.

— А що ж робити дівчатам, які сидять у такому закутку, як я? Чекати, поки прийде казковий королевич? Так буває лише в казках, а не в житті. Ось мені вже двадцять три роки… скільки я ще можу чекати? Якщо ми випадково знайомимося з мужчиною в театрі або в вітальні наших друзів і потім виходимо за нього заміж — це вважається пристойним. Коли ж ми знайомимося за допомогою об'яви, таке знайомство — вже поганий тон. Але мене ніхто не силує вийти заміж за першого, який відгукнеться на об'яву. Я маю право вибору. І я роблю відверто і чесно, коли кажу: так, я хочу вийти заміж! А інші приховують свої наміри, а самі ловлять женихів!

Марія-Луїза почервоніла, розцінивши ці слова як натяк. Але очі Софії дивилися з такою простодушною відвертістю, що графиня заспокоїлась. «Вона надто дурна, щоб здогадатися!»

Самого Лерро, на превеликий жаль Генріха, вдома не було, і присутні могли тримати себе трохи вільніше. Обід пройшов у веселій, невимушеній розмові, і навіть завжди мовчазний Штенгель під кінець трохи пожвавішав і розговорився.

Те, що Штенгель після кожної нової страви вихваляв господарські здібності Софії, підтримав її у суперечці, занепокоїло графиню.

— Ви б знайшли їй жениха серед ваших знайомих офіцерів. Адже вона непогана і, як каже барон Штенгель, не бідна, — анітрохи не жартуючи, говорила графиня Генріху, повертаючись з ним з обіду.

От тоді в голові Генріха і виник план одружити Кубіса.

— Коли ваш план здійсниться, я обіцяю вам пост незмінного друга дому! — кокетуючи промовила графиня.

— Боюсь, що Штенгель не затвердить мене на цій посаді…

— Треба, щоб він звикнув до думки, що ви невід'ємна частина мого посагу.

— Барон додержується досить патріархальних поглядів на родинне життя.

— Ось ви мені й допоможете його перевиховати. Він зіпсував собі смак, дивлячись на цю міщаночку! А Кубісу вона буде саме до пари — Софія його врівноважить. І я завтра ж поїду до неї, умовлю запросити Кубіса, розмалюю його так, що вона закохається в нього, ще не бачивши.

Другого дня вранці, зібравшись на прогулянку, графиня зайшла до Генріха і попередила:

— Даю вам на сьогодні відпустку, бо ви заважатимете нам з Софією. У нас буде інтимна жіноча розмова.

— А чи не занадто ви форсуєте події? — запитав Генріх.

— У мене правило: не відкладати на завтра того, що можна зробити сьогодні. Я чомусь певна, бароне, — ваша наречена зробила непоправну помилку, не повінчавшися з вами відразу після заручин. Я б не поклалася на вашу вірність.

— Ви такої поганої про мене думки?

— Навпаки, хорошої. У якогось письменника я вичитала чудовий афоризм: сталість у поглядах, каже він, це ознака обмеженості. Підставте замість слова «сталість» слово «вірність». Я певна, що ви знайдете якусь карооку італійку, і на згадку про заручини у вашої Лори, — так, здається, її звуть? — тільки й лишиться, що подарований вами перстень… До речі, чому ви не носите свого?

— Десь закинув у чемодан…

— Бідна Лора! — розсміялася графиня.

У коридорі почулася швидка хода, хтось постукав у двері — і до кімнати швидко ввійшов веселий і збуджений Матіні. Побачивши графиню, він зніяковів.

— Даруйте, я постукав, але… — розгублено перепросив він.

Графиня хитнула головою і вийшла.

— Як недобре це вийшло, я вскочив так раптово! Вона, здається, образилась?

— Її могли образити лише твої перепрошення, які підкреслили незручність становища… Та ну її до біса! Кажи краще, що з тобою? Ти просто сяєш весь.

— Ще б пак! Адже все скінчилося якнайкраще: акти про смерть Ментарочі складено, і головний прозектор його підписав. А сам Ментарочі, мабуть, уже далеко в горах.

Генріх свиснув:

— Як це сталося? Коли?

— Втік він удосвіта, а оформили опівдні. Правда, ще трохи раніше, ніж ти радив, але я скористався з щасливої нагоди: у прозектора було багато розтинів і він підписував документи, не дуже додивляючись до їх змісту… Але що з тобою? Ти невдоволений?

— Найгірше, що ти міг зробити, це відпустити Ментарочі зараз до партизанів!

— Але навіщо ж ми тоді брали його з СД? Для того, щоб випустити? Так?

— Я просив випустити Ментарочі, коли я скажу!

— Та яка різниця! Саме викопали братську могилу і ховали покійників…

— А завтра той провокатор, що вже раз виказав Ментарочі Міллеру, сповістить Лемке: Ментарочі, якого ви забрали, знову в горах, живий і здоровий! Лемке візьметься перевіряти, побачить акт про смерть під час операції…

— Боже, що я наробив! — Матіні зблід. — Який же я йолоп!

Генріх нервово закрокував по кімнаті. Матіні, охопивши голову руками, непорушно сидів на дивані, втупивши погляд у підлогу.

— Скажи точно, о якій годині ти його відпустив?

— Вдосвіта, годині о шостій. Я дав йому цивільний одяг, трохи грошей і пістолет…

— Знаєш, куди він пішов?

— Ні.

— Умовлялися про дальші зустрічі?

— Теж ні. Він потиснув руку… ми навіть поцілувалися, але жодного слова один одному не сказали.

Генріх знову заходив по кімнаті, на ходу кидаючи уривчасті фрази:

— Стан гірший, ніж ти гадаєш. У Лемке акт про смерть, а людина жива. Кубіс пошлеться, що ми його умовили. Я, ти і Лютц. Який висновок зробить Лемке? Що є якась організація сприяння партизанам. Адже нас троє…

— Я піду до Лемке і візьму всю провину на себе. Скажу, що недогледів, Ментарочі втік, а я, боячись відповідальності, рятуючи себе…

— Не кажи дурниць! Дочекатися, що війна ось-ось скінчиться, і загинути через одну припущену необережність! Ми щось придумаємо, ми повинні щось придумати. Нема такого становища, з якого не було б виходу…

— Я тобі його запропонував. Це єдиний вихід, який у нас лишився.

— Ти коли-небудь бачив, як дрібне звірятко, загіпнотизоване поглядом змії, само йде їй у пащу? Ось твій вихід! А ми знайдемо, мусимо знайти щось таке… Стривай, стривай, дай мені трохи подумати… Знаєш що? Йди зараз до Лютца і попередь його про все, а я тим часом спробую перевірити одну річ… Можливо, це і буде наш вихід! Тільки обіцяй — жодного кроку, не порадившись зі мною!

— Обіцяю!

— Я подзвоню до Лютца. А тепер я не хочу гаяти часу, чим скоріше ми на щось наважимось…

Матіні підвівся і попрямував до дверей, але на порозі зупинився і окинув Генріха сумним поглядом:

— Я так люблю тебе і Карла, і ось через мене…

— Коли хочеш, то у всьому винен я. Не продумав до найменших деталей нашого плану, не поговорив з цим Ментарочі, гадав, що встигну, і ось… Ну, та перепрошувати один одного будемо потім, а зараз… зараз іди!

Безнадійно махнувши рукою, Матіні вийшов.

Лишившись на самоті, Генріх міг спокійніше обміркувати план, який у нього почав зароджуватися ще під час розмови з Матіні.

Так, здається, це єдиний вихід! Адже діяти треба швидко, не гаючи часу. Саме час вирішує зараз успіх справи. І те, що він не помилився в своїх здогадках… А що, коли помилився? Тоді треба винайти новий варіант. І винайти якнайскоріше. А щоб у цьому впевнитись…

Генріх натиснув на кнопку дзвоника і викликав Курта.

— Поклич Лідію і простеж, щоб сюди, поки ми будемо розмовляти, ніхто не заходив. Навіть ти.

Курт стривожено і запитливо глянув на Генріха, але, помітивши, що обер-лейтенант чимсь роздратований, не наважився ні про що запитати і мовчки вийшов. За хвилину з'явилася Лідія.

— Ви кликали мене, синьойоре? Я вас слухаю! — голос дівчини звучав весело і привітно, як завжди, може, занадто спокійно для її жвавої вдачі.

— Сідайте, будь ласка, бо розмова у нас буде не коротка! — Генріх присунув дівчині стілець. — Ви не здогадуєтесь, про що я буду говорити?

— Ні, синьйоре! Але сподіваюсь, що ви задоволені мною. — Лідія опустила вії, ховаючи трохи тривожний блиск очей.