Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 93)
— Синьйора Софія? Вона гарненька?
— Надто вже хоче вийти заміж, а я таких боюся, тому й не роздивився гаразд. А втім, здається, нічого. Тільки дуже балакуча. Цілковита протилежність батькові — той здебільшого мовчить. Якщо не зачепити теми про іхтіологію. Це, мабуть, єдине, що його цікавить на світі. Крім техніки, звичайно. Тут він просто кум королю, і на заводі з ним носяться, як з писаною торбою!
— Так коли я все-таки покуштую форель? І познайомлюся з синьйорою Софією? Без жіночого товариства якось обростаєш мохом. Марії-Луїзн я не рахую, бо вона просто зачарована вами, бароне, і на нас, грішних, не звертає уваги. І я дивуюсь, що ви так мало на це зважаєте. Адже гарна жінка!
Штенгель поморщився:
— Вона італійка. А я хочу, щоб у жилах моїх дітей текла чиста арійська кров.
— А замок і всі маєтності вас не спокушають? Що ж до крові, то вона у неї, як і у нас з вами, голуба. Старовинний аристократичний рід!
— Я майже зв'язаний словом з іншою і, по щирості сказати, останнім часом, коли події почали обертатися проти нас, сам починаю вагатися. Може, справді, краще обрати цю? Принаймні буде надійний притулок і якийсь цілком певний капітал у руках — нерухоме майно і земля завжди лишаються цінністю. У тої, правда, зв'язки… Але на біса вони здадуться, якщо все завалиться! Ви розумієте, я з вами говорю відверто і сподіваюся, що все лишиться між нами…
— Ви ображаєте мене цим попередженням. Є речі, зрозумілі самі собою!
Остаточно заспокоївшись, майор Штенгель ще довго мучив Генріха, звіряючи свої сумніви. Барон високо цінував свою персону і явно боявся продешевити.
Пообіцявши майору прийти наступного вихідного дня на обід, Генріх відкланявся і вийшов. Холодний осінній вітер жбурляв в обличчя мокрий сніг, і Генріх пошкодував, що не наказав Курту почекати біля штабу. Тепер доведеться йти до замку пішки. Зайти хіба до Міллера і попросити машину? Ні, краще ще поблукати і навести лад у своїх думках.
Виходить, що синьйор Лерро і є та особа, якою треба зацікавитись насамперед. З ним носяться на заводі, за його безпеку Штенгель відповідає головою. І вхід до особняка Лерро охороняють не есесівці Міллера, а люди з внутрішньої охорони заводу, особливо довірені. Треба познайомитись з Лерро і викликати його на розмову. Для цього варт прочитати хоча б усі книжки по іхтіології! Напевно в бібліотеці графа є такі. Виходить, форель ще не відіграла своєї ролі, а, як казкова золота рибка, ще раз стане йому в пригоді!
Міллер не сподівався на прихід Генріха і чомусь навіть розгубився.
— Я, бачу, вам завадив, але я лише на хвилинку: моєї машини тут нема і, якщо можна…
— Ні, ні, я вас так швидко не відпущу, великий дипломате! — заперечив Міллер, підсуваючи Генріху крісло. — Ми надто рідко бачимось з вами останнім часом! Ви зрадили мене спочатку з Кубісом, тепер з цим Матіні… — вдоволений з свого дотепу, Міллер розреготався і раптом хитро примружив очі. — До того ж я приготував вам маленький сюрприз — хай це буде мій новорічний подарунок!
— І ви про цей сюрприз згадали лише за три тижні після новорічного свята?
— Тисяча дев'ятсот сорок четвертий рік — це рік високосний і його годиться відзначати аж до двадцять дев'ятого лютого, інакше він принесе нещастя.
— Вперше чую про таку прикмету…
— І проте вона є. А я трохи забобонний, як більшість людей моєї професії, яким доводиться ходити по лезу ножа. Про всяк випадок з панею фортуною треба поводитись чемно, щоб вона не обійшла своїми дарами…
— Але причому ж тут я і сюрприз, який ви мені приготували? Складайте свої дарунки біля ніг цієї богині долі!
— А я хочу її умилостивити, зробивши добре діло.
— Ось ви мене вже й заінтригували, Ганс! Добре діло і ви — якось не в'яжеться.
— А послуги, що їх я вже вам зробив? Забули?
— Ні, не забув. І навіть сподіваюся віддячити разом за все.
— Заздрю вашій вдачі, Генріх! Ніколи не можна зрозуміти, говорите ви серйозно чи жартуєте. Іноді ви мені здаєтесь людиною дуже відвертою, безтурботною, а часом навпаки: потайною і байдужого до всього і всіх…
«Погано! Коли навіть цей товстошкірий Міллер починає вдаватися в психологічні екскурси…»
— Мене самого починають турбувати часті зміни мого настрою. Мабуть, стомився, нерви… Ви гадаєте, мені мало коштувала ця історія з обміном заложниками? Чути, як ці плебеї регочуть і свистять тобі в слід, і не мати права і змоги віддячити за образу! Мені здавалося, в цю мить всі мої предки, всі фон Гольдрінги аж до десятого коліна, попереверталися в своїх гробах!
— А ви б хотіли зустрітися з цими парламентерами за інших обставин? Хоча б з одним з них?
— Дивлячись за яких, — обережно відповів Генріх, силкуючись збагнути, до чого хилить його співрозмовник.
Міллер підвівся і натиснув на кнопку дзвоника.
— Посидьте, прошу вас, спиною до дверей і не озирайтесь, аж поки я не скажу.
Генріх чув, як увійшов вартовий, і Міллер щось прошепотів йому на вухо. Потім вартовий вийшов, а ще через кілька хвилин почулися чиїсь важкі кроки і переривисте дихання.
— Посадіть його там. Так… а тепер вийдіть. Ну, бароне, можете привітати вашого старого знайомого!
Генріх рвучко повернувся і, треба сказати, отетерів від несподіванки: перед ним сидів партизанський парламентер з шрамом на щоці. Але в якому вигляді! Обличчя було вкрито синцями, одяг пошматований і закривавлений.
— Бачу, бароне, що мій сюрприз справив на вас враження! Прошу познайомитися: парламентер гарібальдійців Антоніо Ментарочі, — іронічно відрекомендував Міллер. — Дипломати зустрічаються знову! Правда, не в звичних для дипломатів обставинах. Але що ж поробиш! Змінюються часи, змінюються й обставини.
Партизан з шрамом глузливо посміхнувся:
— Так, синьйори: змінюються часи, змінюються і обставини! Я рекомендував би вам це добре затямити!
Обличчя Міллера побагровіло.
— Виведіть його! — гукнув він у сусідню кімнату до вартового.
Антоніо Ментарочі вивели.
— Признатися, Генріх, я розчарований! Я сподівався, що вас більше потішить ця зустріч. Така добра нагода поквитатися, віддячити за всі прикрості, за зневагу!
— О, я не люблю чорної роботи! І притому цілком покладаюся на вас і Кубіса. Але за сюрприз вдячний, навіть дуже. І шкодую, що не захопив з собою пляшечку коньяку — ми б випили зараз по чарці, щоб відзначити ваші успіхи.
— У мене е пляшечка. І для такої нагоди…
Міллер витяг з шафи почату пляшку і налив дві чарки.
— За ваш талант, Ганс! Як вам пощастило захопити цього Ментарочі? Не уявляю, просто не уявляю!
— У мене тепер уже сотні вух і очей…
«І серед них ті, під кошлатими бровами», — подумав Генріх.
— За такий короткий час і так добре налагодити агентуру! Тоді я відрікаюсь від попереднього тосту і п'ю за ваш геній, геній розвідника! Знаєте що? Давайте покличемо Кубіса і втрьох вип'ємо за ваші дальші успіхи, за…
— Ніколи… — поморщився Міллер. — Треба по гарячих слідах кінчати допит цього дипломата. І я хочу це зробити сам, бо є деякі обставини, про які Кубіс не знає і які мені конче треба з'ясувати. Тоді я зможу добре притиснути цього Маті-ні, з яким ви так необережно заприятелювали.
Генріх здивовано підвів брови:
— Що завгодно можете говорити, але я вважаю Матіні цілком порядною людиною! Який зв'язок може бути між Матіні і цим… як його? Монта… Ментарочі?
— Поки у мене є лише підозра, а цей Ментарочі дасть мені докази. І я врешті-решт дізнаюся, хто сповістив партизанів про наших парламентерів перш, ніж вони виїхали з Кастель ла Фонте.
— Неможливо! Цілком неможливо! Я не відходив від Матіні ані на крок…
— О, він міг залишити записку, якусь умовну позначку… Сьогодні я ще не можу вам сказати, як він це зробив, але завтра чи позавтра… Я дав спеціальне завдання моєму агентові, який знаходиться в загоні гарібальдійців, і він приставить мені докази того, що я відчуваю інтуїтивно.
— Цей ваш агент не справляє на мене враження розумної людини.
Від несподіванки Міллер поставив на стіл чарку, яку підніс було до рота.
— Ви знаєте мого агента? Звідки?
— Ганс, ви мене недооцінюєте! Навіть більше — ви дуже поганої думки про мої розумові здібності. Адже тільки йолоп міг не помітити того, що само кидалося в вічі. Ну, подумайте самі, як усе просто: я тільки-но прибув у Кастель ла Фонте і перший візит роблю моєму другові, начальникові служби СД; в його приймальні я випадково зустрічаю чоловіка з великими кошлатими бровами, якого фельдфебелю наказують вивести через двір, щоб ніхто не бачив; за кілька хвилин після цього мій друг, Ганс Міллер, сповіщає мені, що він вже почав вербувати агентів серед місцевого населення. Скажіть, Ганс, які б висновки зробили ви, будучи на моєму місці?
— Єдиний, але незаперечний. Ваше місце не в армії, а в нас, у гестапо. І я перетягну вас сюди, присягаюся! Вип'ємо за це, Генріх!
Міллер ще довго славословив свого майбутнього колегу по роботі, запиваючи кожен тост новою чаркою коньяку, запаси якого, як виявилося, не обмежувалися однією пляшкою, і так сп'янів, що ледве міг замкнути сейф перед тим, як наказав везти себе додому. В машині він відразу заснув, привалившись головою до плеча свого «друга». Гидливо його відштовхнувши, Генріх наказав шоферові зупинитись біля штабу.
Лютц уже спав і довелося довго стукати, поки він відімкнув двері. Хитаючись, немов п'яний, гауптман знов звалився на ліжко, але, вслухавшись у розповідь Генріха про розмову з Міллером і його підозріння щодо Матіні, відразу схопився: