Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 7)

Не чекаючи на небезпеку, Генріх почував себе цілком спокійно. П'ятнадцять автоматників, які його супроводжували, на його думку, були цілком надійною охороною, щоб забезпечити спокійне мандрування по району. У всякому разі, йому й на думку не спадало, що на нього може полювати цілий партизанський загін.

У Підгірному Генріх затримався трохи довше, ніж деінде. За час подорожі він зголоднів і охоче прийняв запрошення начальника місцевої поліції Барановського пообідати в нього. Тим більше, що начальник районної поліції вахмейстер Вольф відрекомендував Барановського не тільки як надійну людину, а і як доброго господаря, що вміє частувати своїх гостей, особливо панів офіцерів. Командир загону автоматників, що супроводжував Гольдрінга, Вурцер спочатку, правда, не радив лейтенантові довго затримуватися в Підгірному і наполягав на тому, щоб засвітла повернутися до штабу, але, спокушений красномовними розповідями Вольфа про гостинність Барановського, під кінець і сам був не від того, щоб скористатися з слушної нагоди і смачно пообідати.

Барановський, високий вайлакуватий чоловік, не тямив себе з радості, що в нього обідатиме не хто інший, як сам барон! Припрошуючи гостей сідати, він метушився по хаті, не знаючи, за що вхопитися, і його постать видавалася зараз ще кумеднішою. Старий німецький мундир з білою смугою на рукаві, здавалося, був пошитий на Барановського-юнака, а не на оцю огрядну, з великим черевом людину! І це черево начальник поліції ніяк не міг увіпхнути в мундир. Всі середні ґудзики раз у раз розстібалися — застебнутими лишалися самі верхні і нижні, і тоді, крізь велику проріху, ставало видно білу вишивану сорочку, яка так не пасувала до німецького мундира. Гольдрінг не міг стримати посмішки, глянувши на цього, як йому говорили, зразкового поліцая.

Наказавши жінці засмажити порося і загалом приготувати такий обід, «щоб він і в Берліні згадував» (начальник поліції гадав, що лейтенант не розуміє російської мови, і тому висловлювався у присутності Гольдрінга досить вільно), Барановський сів за наказом лейтенанта складати списки поліцаїв села.

Коли списки були готові, Генріх наказав дати сигнал тривоги.

За три хвилини, як у цьому пересвідчився Гольдрінг, слідкуючи за хронометром, загін сільської поліції села Підгірного було вишикувано.

— У списку стоїть двадцять три прізвища, а в строю бачу лише двадцять одного, — зауважив Гольдрінг, який разом з Барановським і Вольфом обходив шеренгу виструнчених поліцаїв.

— Я — двадцять другий, а черговий на дзвіниці — двадцять третій! — запобігливо пояснив Барановський.

Гольдрінг глянув на дзвіницю і справді побачив там поліцая. Приставивши до очей бінокль, він вдивлявся в далечінь.

— Вас часто партизани відвідують? — запитав Гольдрінг.

— Та поки бог милував.

І саме в цей час з дзвіниці пролунав постріл вартового.

— Ой, лишечко! Наврочив! — вигукнув Барановський і чомусь присів, закривши голову руками.

Коли Гольдрінг, в супроводі Вольфа, збіг на дзвіницю, все, що діялося навкруги, можна було побачити і без бінокля: безліч вершників і підвід, на яких сиділи партизани, щодуху мчали у напрямі шляхів на південь і на північ від села. Кілька вершників і підвід з кулеметами вирвалися вперед — вони були не більш, як за двісті метрів від доріг. Очевидно, дозорець не відразу помітив партизанів, задивившись на поліцаїв, вишикуваних унизу.

Гольдрінг глянув на захід і побачив велике болото, поросле очеретом. Якусь мить він, примруживши очі, вдивлявся в нього, немов обмірковуючи якийсь план. І, певно, таки склав його, бо швидко збіг з дзвіниці і наказав Вурцеру, який вже приготував свій загін до бою:

— Приймайте під своє командування загін поліції і разом з автоматниками пробивайтеся на північ до Турнавіна. В цьому напрямі сили ворога, здається, менші.

— А ви, гер лейтенант?

— Про мене не турбуйтеся, робіть, що наказую… А ви — за мною! — наказав він Вольфові. — Ні, спочатку збігайте на квартиру Барановського і принесіть мій плащ. Та швидко!

Поки Вольф бігав за плащем, Гольдрінг заскочив до канцелярії поліції. На диво спокійним був лейтенант у цей скрутний час. Він швидко схопив папку із списками поліцаїв, яку Вольф поклав було на столі, і засунув її в ящик стола. Вбіг захеканий Вольф.

— Гер лейтенант, ради бога, поспішайте! Чуєте? Вже стріляють!

— Хай стріляють. Ми з вами у бій не вступимо. Нам конче необхідно приставити у штаб весь зібраний матеріал! Вихід лише один — навпростець через болото.

Пригинаючись, Генріх побіг у напрямку болота. Огрядний сорокарічний Вольф ледве встигав за ним. Але барон, як виявилося, був не лише чудовим бігуном, а й хорошим бойовим другом. Бачачи, що Вольф відстає, він притишив біг і почекав, поки той його не наздогнав. Вольф з вдячністю глянув на лейтенанта.

Стрілянина з боку села тим часом все посилювалася.

— Швидше, швидше, Вольф! Єдине наше спасіння — це швидкість! — підганяв захеканого вахмейстера лейтенант.

Але ось і болото.

— Тепер тільки по моїх слідах! Ні кроку вбік! — наказав Гольдрінг, сміливо заходячи в густий очерет. Пройшовши кроків сто, лейтенант озирнувся. Вольф хитався мов п'яний. Пережитий страх, утома буквально валили його з ніг. А тут ще ступати треба було слід у слід за лейтенантом, інакше — страшна трясовина, звідки вже не буде вороття.

— Тепер можна кілька хвилин і перепочити, — сказав Гольдрінг, спинившись серед болота.

— Проб'ються наші, як гадаєте, гер лейтенант? — трохи відхекавшись, запитав Вольф.

— Боюся за них. Сили надто нерівні! До речі, вахмейстере, а де списки поліцаїв? Де папка, яку ви носили?

Вахмейстер пополотнів.

— Я… я поклав її на стіл в поліції.

— Забули? Та ви розумієте, що наробили?

— Але я… — ледве міг вимовити тремтячими губами вахмейстер.

— А що буде, коли списки потраплять до рук партизанів! Ви уявляєте, що вам доведеться за це відповідати перед самим оберстом?

— Гер лейтенант! Змилосердьтеся! Хіба я міг думати у такий час про якісь списки… Благаю вас, скажемо, що вони були у Вурцера…

Здаля долинули вигуки і відчайдушні зойки. Кулеметних черг не було чути, лунали лише поодинокі постріли.

— Погано! Почався рукопашний бій. Поспішаймо, вахмейстере! — кинув Гольдрінг і швидко почав далі заглиблюватись у болото.

Чи можна виміряти сили людини, коли вона рятує себе від смертельної небезпеки? Не думав ніколи Вольф, що він протягом цілої ночі буде мандрувати часом по горло у воді, не маючи сил витягти ступні з грузького багна, не сміючи спинитись, бо хисткий грунт раз у раз коливався під вагою тіла, і варт було трохи оступитися, як трясовина починала жадібно засмоктувати ноги. Дуже боліли руки. І в лейтенанта, і у вахмейстера вони були закривавлені від численних порізів об очерет

— Гер лейтенант! Довго ще ми будемо блукати? — вже під ранок запитав зовсім знесилений Вольф. Він посинів від холоду і тремтів.

— Ви ж самі чули, що по болоту стріляли. Можливо, нас шукають. Ми звідси не вийдемо, доки не переконаюся, що партизани зникли.

— Але ж ми знову повернули назад?

— Мовчіть, ради бога, і йдіть за мною!

Гольдрінг і сам відчув, що сили лишають його. Він уже ледве рухався, часто зупинявся, чи то прислухаючись до чогось, чи то перепочиваючи.

Нарешті, він зупинився зовсім.

— Ось тут ми і будемо чекати, доки не почуємо гуркоту машин.

— Хіба їх тут почуєш! — безнадійно махнув рукою Вольф.

— Ми метрів за сто від шляху. Вчора ввечері я мав повернутися згідно наказу оберста. Я не прибув ввечері і не прибуду рано-вранці. Отже, в штабі переполошаться і почнуть розшуки.

Та допомога прийшла раніше, ніж сподівалися. Гольдрінг не зважив на те, що в його поверненні був зацікавлений не тільки оберст, відділ І-Ц, а й увесь штаб.

Коли, не дочекавшись Гольдрінга, Бертгольд зайшов годині о третій ночі до нього в кімнату і дізнався, що лейтенант взагалі не повертався, оберст буквально переполошився і зняв на ноги весь штаб. І тільки зажеврів схід, сильний загін мотопіхоти виїхав в напрямку до Підгірного.

Важко було впізнати в цьому виснаженому, брудному, з забинтованими руками молодикові того завжди чепурного, випещеного штабного офіцера фон Гольдрінга, якого оберст бачив лише позавчора.

Генріх спав цілий день і ніч. А коли ранком наступного дня він розплющив очі, першим, кого він побачив, був Бертгольд.

— Лежи! Лежи відпочивай. Мені вахмейстер розповів про все, що сталося. Але скоро ми з тобою забудемо, що таке партизани, і залишимо цю прокляту країну, — пошепки, як велику таємницю, сказав на прощання Бертгольд.

— Чому?

— Наш корпус, здається, переводять у Францію.

ПАСТКА КУБІСА

За браком пристойних будинків, приміщення невеличкої сільської лікарні несло подвійну навантагу. Вдень пани офіцери тут обідали, і тоді у великому залі столи зсувалися у вигляді літери «Т». Ввечері вони стояли в цілковитому безладді, зсунуті по два або кожен окремо, залежно від того, що за ними робили: пили коньяк чи грали в карти. У цей час чутнішим ставав запах ліків і дезинфекційних речовин, якого ніяк не могли позбутися, скільки не шкребли стіни й не мили підлогу. Цей запах надавав особливого терпкого присмаку і вину, і суперечкам після випитого.

Гауптмана Пауля Кубіса сьогодні особливо дратував цей запах. Він чомусь викликав у нього спогад про вокзал маленької італійської прикордонної станції, звідки він, на виклик свого дядька генерала, виїхав до Німеччини. Мабуть, цей спогад народився тому, що на вокзалі теж пахло дезинфекцією, і від цього запаху Пауля Кубіса трохи нудило. Взагалі він почував себе тоді досить кепсько. Ще б пак! Два роки провчився в Римі, готував себе до духовної кар'єри, і раптом, через цю війну, такий крутий поворот: замість священного сану робота у відділі агентурної розвідки! Правда, Пауль не шкодує, що позбувся сутани. Військова форма так йому до лиця! Чорний комір мундира чудово відтіняє блідість обличчя, і очі від цього здаються ще глибшими. Та все ж шкода років, коли він учився в Римі. Тоді він ще вірив у якесь своє вище покликання і безліч речей його глибоко хвилювали, спокушали. Хотів би він хоча б ще раз відчути це тремтіння чекання, непевності, пристрасті. Як все-таки притупилися всі його почуття! Тепер він відчуває хвилювання в єдиному випадку — тільки в ті хвилини, коли розкриває свої карти під час гри.