Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 60)

Карл зустрів Генріха ніяковою посмішкою. Він уже зовсім заспокоївся, але був вкрай знесилений. Очевидно, збудження попередніх днів виснажило організм хворого.

Тепер Лютц міг спокійно розповісти, що спричинилося до його хвороби. Виявилося, що Міллер вирішив розважити Лютца і, не попередивши, в чому річ, повіз його на розстріл п'яти французів, серед яких була вагітна жінка. Сцена ця так вплинула на гауптмана, що, повернувшись додому, він зліг.

— Ти розумієш, Генріх, мені соромно носити після цього мундир офіцера. А найбільше гнітить, доводить до нестями те, що я маю мовчати, приховувати свої думки, бо скажи я щось, і той-таки Міллер зіпхне мене з кручі, як тих французів.

— Так, Міллер на це здатний…

— Я бився під Дюнкерком, мені ніхто не може закинути, що я боягуз. Але я хочу воювати, а не катувати вагітних!

Задзвонив телефон. Генріх підняв трубку:

— Це Гольдрінг і є. Що?.. Зараз буду!

— Мабуть, бог почув твої молитви, Карл, Міллера поранили макі, він просить мене і Заугеля приїхати до нього.

— Виявляється, на світі ще лишилося трохи справедливості! А де ж він зараз, вдома?

— Ні, Заугель каже, що в госпіталі. Якщо рано повернуся, зайду до тебе і все розкажу.

По дорозі до госпіталю Заугель розповів Генріху, що Міллера, виявляється, привезли годин зо дві тому і що йому вже встигли зробити операцію. Яке саме поранення дістав Міллер, Заугель не знав, але сподівався, що не тяжке, інакше б пораненого відправили в Шамбері, а не залишили тут, в Сан-Ремі, де госпіталь був невеличкий і погано обладнаний.

Для Міллера відвели окрему кімнату на другому поверсі. Головний лікар провів обер-лейтенанта і лейтенанта до самих її дверей і попередив:

— Після операції йому потрібен спокій. Дуже прошу довго не затримуватись!

Це попередження зроблено було швидше для проформи, бо поранений почував себе непогано, хоч, звичайно, ослаб і зблід. Він коротко розповів Генріху і Заугелю про обставини, за яких все сталося. Виявляється, вчора ранком велика група макі атакувала єгерську роту, що охороняла один з найбільших перевалів, розметала її і прорвалася з гір. Міллер опинився на перевалі випадково, але йому не лишалося нічого іншого, як теж вступити в бій, під час якого осколок партизанської гранати влучив йому в ліву лопатку.

— Ще півсантиметра — і він був би у мене в легенях! — не без гордощів заявив Міллер. Тепер, коли все минулося благополучно, він і справді пишався, що йому довелося побувати в бою — медаль за поранення забезпечена, а це ще одна ознака його заслуг перед фатерландом!

— Даремно, Ганс, ви втрутилися в цю історію, адже для вас все це могло скінчитися далеко гірше, — докірливо зауважив Генріх. — А куди ж поділися охоронці перевалу?

— Розбіглися після першого натиску. Моє щастя, що я встиг вскочити в машину… Тепер від макі можна чекати всіляких несподіванок. Те, що така велика група прорвалася з гір, вимагало від нас особливих заходів. Звісно, командування дивізії зробить, що потрібно, але служба СД повинна також працювати особливо чітко. Дуже погано те, що я змушений лежати в той час, коли треба діяти, і я, власне, покликав вас, щоб порадитись: чи варто просити начальство прислати когось на допомогу Заугелю на час моєї хвороби? Про моє прохання слід, звичайно, негайно сповістити в Ліон…

Генріх кинув погляд на заступника Міллера. Ніжні рожеві щоки лейтенанта вкрилися червоними плямами, губи ображено здригнулися.

— Пробачте, гер Заугель, і ви, Ганс, коли я першим висловлю свою думку — адже я можу виступати лише як порадник! Але мені здається, Ганс, що ваш заступник може цілком впоратися з обов'язками начальника навіть у такі тривожні дні. До того ж і ви, треба сподіватись, будете прикуті до ліжка не на такий уже довгий час. Звичайно, роботи у гера Заугеля побільшає, але він завжди може розраховувати на мою допомогу в справах, які потребують додержання якихось особливих таємниць…

— Я дуже радий, Генріх, що моя думка збіглася з вашою. Поява нової людини тільки ускладнить справу і відволікатиме Заугеля від основної роботи — доведеться вводити прибулого в курс справ, ознайомлювати з обстановкою, а це штука марудна… А за вашу пропозицію допомогти щиро вдячний! Признатися, я на неї розраховував.

— Час закінчувати побачення! — невдоволено зауважив лікар, просуваючи голову у відхилені двері.

— Одну хвилинку, я лише дам кілька розпоряджень своєму заступникові.

Генріх підвівся.

— Тоді не буду вам заважати. Я зачекаю гера Заугеля у вестибюлі або в машині.

«Звичайно, добре було б лишитися і послухати, — думав Генріх, спускаючись сходами, — але не слід виказувати перед Заугелем, що мене хоч трохи цікавлять справи служби СД. Він розумніший за Міллера і не залежить від мене так, як той. Поки що! Але мені конче треба знайти найуразливіше місце цього «аристократа духу»… Він перебільшеної думки про свою персону, це ясно. Оті його розмови про надлюдину, якою він себе, безперечно, вважає… Своєрідна манія величності! У таких людей звичайно буває непомірно розвинена честолюбність і хворобливе самолюбство. На цих струнках і будемо поки грати…»

Поява лейтенанта перервала роздуми Генріха. Обличчя Заугеля сяяло самовдоволенням.

— Я щиро вдячний вам, бароне, за високу думку про мої здібності! — сказав він, сівши в машину. — Справді, було б дуже неприємно марнувати час, знайомлячись з тимчасовим начальством. До Міллера я вже звик, і хоча в нього, як і в кожного з нас, є деякі вади, ми з ним знайшли спільну мову.

— О гер Заугель, я лише висловив те, що думав і в чому твердо переконаний! Не треба бути дуже спостережливим, щоб зрозуміти: посада заступника Міллера — масштаби для вас замалі. Ви знаєте, що ми з Гансом у дуже дружніх взаєминах, я ціную його ставлення до мене, сам щиро йому симпатизую, але…

Заугель кинув на свого співрозмовника запитливий, нетерплячий погляд.

— Але, — продовжував Генріх після паузи, — треба ж бути відвертим: Міллер — це вже анахронізм, він живе виключно за рахунок своїх старих заслуг і заступає шлях іншим! Слово «інші» я вживаю не в тому примітивному значенні, якого йому звичайно надають. Це не просто молодший і навіть талановитіший працівник. Це цілком нова порода людей, що народилися в добу найвищого пробудження духу Німеччини і тому несуть у собі всі ознаки людей цілком нової вдачі: завойовників, панів!

— Ви, бароне, виявляється, тонкий психолог і дуже цікавий співрозмовник. Зараз ще не так пізно, і я був би радий; якби ви зайшли до мене на часинку. Ми б продовжили цю розмову за чашкою міцної кави. На жаль, не можу запропонувати вам нічого іншого — мені ще треба сьогодні працювати і я мушу бути, як кажуть, у формі.

— Чашка міцної кави і розмова з людиною, яка може говорити про речі філософського порядку, це такі рідкісні явища в Сан-Ремі! Тому я з радістю приймаю ваше запрошення. Скучив і за першим, і за другим! — розсміявся Генріх.

У невеличкій трикімнатній квартирі Заугеля пахло парфумами, хорошими сигарами, справжнім мокко. Очевидно, кімнати рідко провітрювали, бо ці запахи так усталились, що створювали своєрідну задушливу атмосферу, яка буває в будуарах кокоток. Та й усе інше тут нагадувало швидше будуар, ніж кімнату офіцера, та ще у воєнний час: м'які килими, якими було завішано стіни і вкрито підлогу, мережані завіски на вікнах, безліч статуеток, вазочок, флакончиків. І єдиною річчю, яка дивно дисгармоніювала з усім, був великий портрет Ніцше, вправлений в чорну, без усяких прикрас, раму.

Помітивши погляд Генріха, що зупинився на портреті, Заугель патетично сказав:

— Мій духовний батько! З цим зображенням я не розлучаюся ніколи! І з цими книжками теж.

Заугель підійшов до етажерки і зняв з верхньої полиці кілька переплетених у дорогі палітурки книжок. Генріх одну за одною розгорнув їх: «По той бік добра і зла», «Так сказав Заратустра», «Присмерки богів» — Ніцше, «Майн кампф» — Гітлера.

«Ну і звалище!» — подумав Генріх, і йому здалося, що від книжок тхне гнилятиною. Нестерпно захотілося на свіже повітря, від задушливої атмосфери починало трохи нудити, і Генріх почав було підшукувати привід, щоб скоріше піти, але в цей час денщик приніс каву, лимони, пляшечку лікеру.

Попиваючи чорну каву, Генріх і Заугель довго розмовляли на різні філософські теми. Виявилося, що лейтенант трохи знайомий з новітніми течіями філософської думки, трохи знається на старій німецькій філософії. Цих куцих знань було замало, щоб привчитися бодай логічно мислити, але досить для того, щоб говорити про все з апломбом невігласа. І Заугель крушив Канта і Гегеля, висміював Маркса, поблажливо поплескував по плечу Шопенгауера і, захлинаючись від захвату, вихваляв геній свого улюбленого Ніцше — його він вважав предтечею нової зорі для раси звитяжців, які піднімуться понад гранню, що відділяє добро від зла, і досягнуть сяючих вершин, де пануватиме людина-бог. Генріху довелося мобілізувати всю свою витримку, щоб не розреготатися, слухаючи цю нісенітницю, і підтримувати розмову. А Заугель був у захваті, що знайшов такого уважного слухача і, як він висловився, однодумця.

Потроху від високих матерій розмова перейшла на теми більш життєві, зокрема на обстановку, що зараз створилася в зв'язку з посиленням активності макі. Генріх нагадав Заугелю про свою готовність допомогти йому під час хвороби Міллера, якщо в цьому виникне потреба.