Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 50)

У Міллера в цю мить було таке розгублене, навіть ображене обличчя, що Генріх розреготався.

— І все-таки я вам дуже вдячний, що ви мені про це розказали. Було б дуже прикро, коли б через мене у мадемуазель Моніки сталися якісь неприємності. Слово честі, я вам щиро вдячний!

— Радий, що все прояснилось так просто. А знаєте що, Генріх? Переходьте до служби СД! При ваших здібностях і зв'язках ви могли б зробити блискучу кар'єру! Ми б з вами чудово працювали. Згодьтеся, що і я вмію дещо робити!

— Я вже думав над цим, але боюся, що у мене не вистачить потрібної витримки. Особливо, коли зважити на вади мого характеру, які хоча й пояснюються молодістю, але від цього не стають меншими. Вам я можу сказати про них по секрету — люблю красивих жінок!

Тепер настала черга сміятися Міллеру.

— Ви гадаєте, що нова професія вам у цьому завадить? Любий Генріх, саме навпаки! Перша-ліпша жінка, що впаде вам в око, без жодного клопоту — ваша. Не треба витрачати часу на всілякі залицяння…

Міллер гидко підморгнув.

— Подумаю, подумаю, Ганс. Ця пропозиція, признатися, мене більше зацікавила, ніж ваша таємниця.

— О, в мене е ще одна, яка напевне вас вразить! Зайдемо до мене, і ви переконаєтесь, що я справжній ваш друг!

Обидва мовчки завернули в завулок, де в густому садку стояв особняк, в якому розмістилася служба СД.

У себе в кабінеті Міллер відімкнув сейф, взяв з полиці якусь папку, відшукав серед інших паперів невеличкий конверт і простягнув його Генріху.

Генріх недбало взяв конверт за кутик і кинув лінивий погляд на поштовий штамп.

— Монтефлер? Вам хтось пише з Монтефлер? Так це треба розуміти, Ганс?

— Не сказав би, що в цьому місці живе ваш друг!

— Можна і прочитати? Якщо, звісно, це не дуже довго!

— Півсторінки…

Знизавши плечима, Генріх витяг з конверта вчетверо складений аркушик і, розгорнувши його, насамперед глянув на підпис. Але лист був анонімний. Невідомий кореспондент більш-менш точно передавав обставини переходу Гольдрінга до німецьких військ і висловлював припущення, що саме він передав російському командуванню план операції «Залізний кулак», а можливо, і операції «Зелена прогулянка». Автор листа радив ще раз перевірити особу Гольдрінга.

Генріх глянув на дату. Листа було написано за кілька днів до його поїздки в Ліон. Отже, перевірка, якій його піддали в готелі в Шамбері, безумовно, була пов'язана з цим листом.

Вдруге перечитувати листа Генріх не став, щоб не показати Міллеру, що він надає йому якогось значення. Натреноване око і так добре запам'ятало всі особливості почерку. Дуже знайомого почерку! Генріх вже здогадувався, хто саме написав доноса.

— Спасибі, Ганс! Ви мене трохи розважили. Автор листа, очевидно, дуже наївна людина. Що, якби цю писанину побачив Бертгольд! По секрету вам скажу — він позбавлений почуття гумору і може розцінити цей лист, як матеріал, спрямований проти його власної персони. Цього він вам ніколи не подарує!

Міллер розгублено кліпнув очима.

— Боже мій, Генріх! Адже я сам розглядав цю дурну анонімку як курйоз, тому тільки і зберіг її, щоб показати вам! А тепер, коли ми з вами посміялися…

Майор так швидко вихопив з кишені запальничку і підпалив анонімного листа, що Генріх не встиг спинити його.

— Це вже даремно, Ганс! Як не кажи, а документ!…

— Ніде не зареєстрований, бо ми реєструємо лише матеріали, подані нашими агентами.

— І все-таки шкода! Автор листа так звеселив нас, а ми сплатили йому чорною невдячністю! А тепер чи не накажете гостеві подумати й про господаря? Адже ви стільки ночей недосипали, стільки мали клопоту з цією комісією!

— Що ви, Генріх! Я завжди радий побути у вашому товаристві. І дуже щасливий, що ви одержали докази найщирішої моєї до вас дружби.

— Так само, як і ви моєї!

Повернувшися додому, Генріх кинувся до одного з чемоданів, де зберігався, дбайливо запакований у конверт, подарунок майора Шульца — фото генерала Данієля на фоні карти. Але Генріх не став розглядати фото. Він пильно вдивлявся в зроблений на ньому напис, співставляючи почерк майора з почерком автора анонімного листа.

Так, помилитися було неможливо — доноса написав, як і гадав Генріх, саме майор Шульц!

ГЕНРІХ ВИКОНУЄ ВИРОК

— Люба дівчинко, ти не вмієш себе тримати! Не забувай, що ти сидиш із своїм нареченим, який зайшов до тебе випити вина. А ти дивишся на мене такими переляканими очима, ніби ми вже десять років як жонаті і я ось-ось жбурну тобі в голову цю пляшку!

— Франсуа! Як ти можеш жартувати, завжди жартувати, навіть зараз! Ну, скажи, чому Людвіна приїздить саме тепер, коли обстановка така небезпечна?

Моніка була вражена звісткою про приїзд своєї «кузини» з Бонвіля і не могла приховати свого хвилювання, навіть переляку.

— Посміхнись… пригуб вино. На нас уже звертають увагу! Я й так зробив необережність, що прийшов у ресторан. Ну, от так краще! Тепер ти справді скидаєшся на дівчину, у якої на думці тільки любощі!.. Тебе дивує, чому Людвіна приїздить саме тепер? Та тому, що почалося, нарешті, щось схоже на справжню боротьбу з окупантами! А в цьому разі зв'язок з Бонвілем має бути постійним…

— Але в неї є перепустка на приїзд?

— Я знаю не більше за тебе. Приїздить Людвіна Декок, треба її зустріти — ось все, про що мене повідомили

— А яким поїздом?

— Сьогодні о шістнадцятій двадцять.

— Гаразд, я зустріну її.

— Зустрічати підемо вдвох. Але не разом — ти мене, а я тебе не помічаємо. Я чекатиму на пероні праворуч від головного входу у вокзал, а ти ліворуч. Той, хто перший побачить Людвіну, змішається з натовпом і піде поруч неї, не виказуючи, проте, що з нею знайомий. Другий, зачекавши дві-три хвилини, йтиме позаду і спостерігатиме, чи ніхто за нею не стежить. Відразу за вокзалом, на розі Паризької і Виноградної, той, хто зустрів Людвіну, непомітно робить їй знак зупинитися біля кіоска з водою. Ні в кого не викличе підозри, що двоє пасажирів зупинилися, щоб напитися. Той, хто спостерігатиме ззаду, — проходить повз них. Коли він переконається, що за Людвіною ніхто не стежить, — може приєднатися до гурту. Коли ж помітить щось підозріле, проходить далі. Зрозуміло?

— Все, крім того, що ж робити тому, хто питиме з Людвіною воду біля кіоска?

— У разі небезпеки він, не озираючись, піде далі, а Людвіна вже не його клопіт. Поблизу чатуватимуть наші люди, яким дано відповідні інструкції.

— За десять хвилин до приходу поїзда я буду на вокзалі.

— Рано. Прийди о шістнадцятій дев'ятнадцять. Не треба, щоб тебе на пероні помітили. Зроби вигляд, що прийшла на вокзал купити ілюстровані журнали… А тепер давай лапку, попрощаємося, як годиться справжнім закоханим, і я побіжу…

Франсуа довго тиснув руку дівчині і зазирав їй у очі, гукнув з порога, що перший танець за ним, помахав кашкетом і зник за дверима. Моніка й собі помахала рукою, посміхнулася, хоч їй було зовсім не до сміху.

Дівчину дуже непокоїв приїзд «кузини», як вона назвала Генріху Людвіну Декок, коли той з машини побачив її у Бонвілі. Чим пояснити такий несподіваний приїзд, та ще тепер, коли гестапо ввело перепустки для всіх, хто виїздить з Бонвіля або їде туди? Людвіні, як і всім іншим пасажирам, напевне доведеться кілька годин простояти на привокзальному майдані, оточеному солдатами, і чекати, поки гестапівці перевірять документи. Хтозна, чим скінчиться для неї ця перевірка! Ті, що її сюди послали, мабуть, пішли на такий риск, лише зваживши на особливу важливість доручення. Тим більше, що всього три дні тому Моніка відправила Людвіні листа. Для стороннього ока він був зовсім невинний — звичайне листування двох обивательок, заклопотаних своїми дрібними справами! Моніка писала, що сніг у Сан-Ремі випадає досить часто, чого раніше майже не було, що віють непривітні, холодні вітри, що з продуктами дуже важко і ціни на ринкові знову стрибнули вгору. А читати це слід було так: в Сан-Ремі почастішали арешти, чого досі майже не було, партизани посилили активність, приїзд до Сан-Ремі тепер рискований…

І після такої перестороги Людвіну все-таки послано сюди! Не інакше, як вона їде у дуже важливій справі!

Та й події тепер розгортаються так, що кожного дня треба чекати великих несподіванок. З того часу, як росіяни оточили велику німецьку армію під Сталінградом, Моніка і її мати щоранку і щоночі слухають радіо. Вранці — зведення німецького командування, вночі, якщо пощастить натрапити на потрібну хвилю, передачі з Лондона французькою мовою.

Як і для мадам Тарваль, для Моніки Радянський Союз був країною не тільки невідомою, а й зовсім незрозумілою. Мабуть, єдиною її ознакою в устах обох жінок була фраза: «Там все не так, як у нас». У чому полягала ця різниця, вони не знали, та й не цікавились дізнатися.

І ось раптом з невідомого далекого ця загадкова Росія почала наближатися все ближче, аж поки не стала для серця Моніки майже такою ж дорогою, як і Франція. Моніка почувала себе в боргу перед росіянами і сплачувала цей борг єдиним скарбом, яким володіла сама: любов'ю, захопленням перед силою незламного людського духу, щирим бажанням і самій прилучитися до цієї величезної армії борців за справедливість.

Кожен рядок у газеті, в якому йшлося про бої на далеких просторах Росії, дівчина перечитувала з напруженою увагою. Від Франсуа вона навчилася читати між рядками і вже знала: коли йдеться про винятковий героїзм німецьких частин, що захищають той або той населений пункт, значить, згадане місто росіяни вже визволили чи принаймні оточили; коли пишеться про планомірний відхід на зарані приготовлені позиції — це означає, що гітлерівцям довелося кидати все і тікати, рятуючи життя.