Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 45)

— Ось, бароне! — мадам Тарваль простягнула Генріху великий сімейний альбом, розгорнутий на тій сторінці, де було вставлено фотокартку Моніки у день конфірмації.

Генріх глянув і мало не скрикнув. Мадам Тарваль задоволено посміхнулася — вона була певна, що то зображення її доньки справило таке враження, і, тріумфуючи, поглянула на Моніку, потім знову на Гольдрінга. Той не зводив очей з фотокартки. Те, що він побачив, вразило його до краю. Навіть він, добре вишколений, звиклий до всяких несподіванок, ледве стримав своє хвилювання. І не краса юної Моніки так його приголомшила, хоча дівчина, вся в білому, справді була дуже гарною. Вразило Генріха інше. Поруч Моніки стояв — хто б міг подумати! — Поль Шеньє. Помилитися було неможливо.

— За те, що ви досі не показали мені цього дива, Моніко, я вас штрафую, і штраф сплатите негайно.

— Це залежно від того, в чому він полягатиме!

— О, штраф буде суворий! Я примушу вас розказати про всіх, хто з вами фотографувався.

— Тоді сідайте ось тут на ослінчику, щоб і я бачила, — сміючись, погодилась Моніка.

Генріх почав перегортати альбом. Моніка давала то жартівливі, то серйозні пояснення до кожної фотокартки. Зацікавлена цією грою, мадам Тарваль теж присунула свій стілець поближче до ліжка хворої. Побачивши на одній з сторінок фото молодика у формі солдата французької армії, Генріх здивувався — це був один з тих двох макі, яких він у свій час відпустив на плато.

— Мій син Жан, пропав безвісти, — пояснила мадам Тарваль і посміхнулася. Генріх глянув їй в очі і зрозумів — жінка знає все. Так ось де причина її симпатії до нього!

Перегорнувши останню сторінку, Генріх переконався, що окремої фотокартки Поля Шеньє в альбомі нема. Правда, на деяких сторінках зяяли порожні місця — очевидно, альбом хтось переглядав і частину фото витяг.

Довелося знову повернутися до фотографії, зробленої в день конфірмації.

— От тепер, коли я познайомився з усіма вашими родичами і друзями, давайте я вгадаю, хто фотографувався з вами цього дня? І тепер ви штрафуватимете мене за кожну мою помилку. Починаємо?

— Стережіться, я не така милосердна, як ви думаєте, і вигадаю такий штраф! Ну, вгадайте, хто оце?

— Це ваша бабуся, мадемуазель! А це ви, мадам Тарваль. Поруч з вами — ваш брат Жан… Тепер хвилинку зачекайте… ах, так, ота молода красива жінка ваша сестра Луїза, мадам. Цього мужчину, що стоїть поруч з мадемуазель Монікою, я щось не пригадую. Дуже дивно! Такі обличчя звичайно запам'ятовуються… енергійне, вольове… Ні, йду в заклад, що його фото я в альбомі не бачив!

— І не дивно, що не бачили, — Моніка всі їх знищила! — сердито кинула мадам Тарваль.

— Мамо!

— Ах, облиш! Перед бароном мені нема чого критися! Я так глибоко впевнена у вашій порядності, месьє Гольдрінг, що можу вам звіритися — це чоловік моєї сестри Луїзи, Андре Ренар.

— Він загинув, — поспішно додала Моніка.

— Не загинув, а зник невідомо куди. Розумієте…

— Месьє Генріху зовсім не цікаво знати, що сталось з кожним нашим родичем, — спробувала перервати матір дівчина.

— Якраз навпаки, — мене дуже зацікавила ця історія! Як це людина може зникнути невідомо куди?

— О, в наші часи! — мадам Тарваль журно похитала головою. — Уявіть, уночі до людини — не якоїсь там звичайної людини, а відомого інженера! — приїздять двоє з запискою від директора заводу, де він працює, забирають його з собою нібито для термінової консультації, і після цього людина зникає. Бідна Луїза мало не збожеволіла коли про все це дізналася. Подумайте, стільки лиха на одну голову: спочатку розлука з чоловіком, який мусить ховатися і до якого вона потай може приїздити лише раз у два-три місяці, потім повідомлення, що він зник, конфіскація майна… Вона сама, як дружина комуніста, тікає крадькома з Парижа!

— Мамо! — мало не простогнала Моніка, але мадам Тарваль, збуджена власною розповіддю, з упертістю людини, яка вирішила, незважаючи ні на що, висловитися до кінця, продовжувала:

— Я, звісно, теж за обережність і не наважилася взяти Луїзу до себе, навіть не листуюся з нею поштою, але поїхати колись на день до матері й сестри можу? Це не привернуло б уваги, адже вони живуть майже поруч — у селі Ла-Травельса! А Моніка сама там жодного разу не була і мені забороняє. Навіть усі фото бідолашного Андре знищила! Ну, як вам подобаються такі перестороги?

— Подобаються, — з притиском сказав Генріх.

— От бачиш, мамо!

— Я вам теж раджу до слушного часу відкласти побачення з сестрою і не їздити до того села… забув, як воно називається.

— Ла-Травельса, — підказала мадам Тарваль.

— Адже ви не знаєте, що сталося з Андре Ренаром. Можливо, його розшукують, зацікавляться родичами. Допомогти йому ви однаково не можете.

— Я вам казала, що я теж за обережність, але не гадала що справа може стояти так. Дякую, месьє, за пораду! Та їжте ж виноград, гляньте, яка чудова китиця!

— Не спокушайте мене, бо я і так у вас засидівся. А мені ще далеко їхати.

Попрощавшись з матір'ю і дочкою, Генріх вийшов. «Андре Ренар. Село Ла-Травельса», — повторював він у думках, спускаючись сходами.

ПОБАЧЕННЯ БІЛЯ ГІРСЬКОГО ОЗЕРА

— Гер обер-лейтенант фон Гольдрінг, дозвольте звернутися? — Курт схопився з стільця і виструнчився за всіма правилами статуту.

— Що це з вами, єфрейтор Курт Шмідт? Чому така офіціальність? Адже сторонніх, здається, нема.

Схвильований Курт слово в слово передав свою розмову з Міллером.

— А чому ти не сказав, що в моєму номері під час того, як ти розмовляв з Фельднером, була мадемуазель Моніка?

— Я вважав… я думав, що так буде краще!

— І добре зробив! Гестапо могло б потягти її на допит, а мадемуазель Моніка винна у нападі на поїзд приблизно так само, як ти — в оточенні Паулюса під Сталінградом. Напиши своїй матері, що у неї здогадливий син.

— Вона дуже радітиме з того, що ви мною задоволені, гер обер-лейтенант! Вона дуже шанує вас і в кожному листі просить передати привіт від неї, тільки я не наважувався вас турбувати. Якось ніяково..

— Ти і перед дівчатами так ніяковієш, Курт? Чи може, в тебе ще немає дівчини? А я збирався після війни погуляти на твоєму весіллі! Ти б мене запросив, я сподіваюся? Бачу, бачу, що запросиш! А тепер слухай мене уважно: приготуй машину…

— Готова!

— Почепи завісочки на вікна, щоб не видно було, скільки людей їде і хто саме сидить у машині, візьми свій і мій автомати. Їжі візьмеш не на день, як я казав, а днів на два. Щоб було досить патронів! Май на увазі, що ми їдемо на дуже важку операцію, можливо, доведеться прийняти бій.

— Дозвольте взяти пару гранат?

— Не завадить. Збирайся!

Власне, плану дій у Генріха не було. Все залежатиме від обстановки на місці і від того, справдяться чи ні його припущення. Те, що Поль Шеньє і Андре Ренар — одна особа, цілком ясно. А от немає твердої впевненості, що втікач знаходиться саме в Ла-Травельса! Хоча, з другого боку, йому нікуди більше й подітися. Тут він найкраще знає місцевість, тут його не побояться тимчасово сховати, поки зуміють переправити в надійніше місце. А небезпека бути впізнаним — не більша, ніж деінде. Луїзу знають, як мадам Ренар, ніхто й не здогадається зв'язати її ім'я з ім'ям Шеньє.

Генріх розгорнув карту. Ла-Травельса — невеличке село, кілометрів за тридцять п'ять на захід від Сан-Ремі. Таким чином, навіть не поспішаючи, можна о п'ятнадцятій годині бути там. Село осторонь від траси, воєнних об'єктів там нема. Нема, отже, й німецького гарнізону.

— Поїхали, Курт! — весело промовив Генріх, сівши поруч денщика.

Курт дав газ, стрілка спідометра почала підніматися все вище. Але вже за кілометр від Сан-Ремі швидкість довелось зменшити. Дорога пішла вгору і була дуже покручена, до того ж давно ремонтувалася. Глибокі, наповнені дощовою водою бакаї зяяли між камінням бруку, і машину раз у раз обдавало брудними бризками. Куртові кілька разів довелось вилазити з машини і протирати ганчіркою вітрове скло, бо «двірники» лише розмазували брудні патьоки.

Лише о пів на четверту дісталися до Ла-Травельса. Генріха вразили своєрідна краса цього гірського села, мальовничого навіть зараз, похмурого осіннього дня. Невеличкі чепурні будиночки півколом витягнулися вздовж східного берега довгастого озера. І так само півколом лягла неширока єдина вулиця села. Обсаджена з обох боків розлогими деревами, вона скидалася на зелений тунель, що біг по самому берегу озера, щоб далі сховатися у нетрях стрімкої, навислої над водою скелі. За цією скелею здіймалася інша, ще вища. На протилежному боці озера скелі нагромаджувалися в хаотичному безладді, немов ота висока гора, що височіла ззаду, невпинно на них насувалася і трощила все на своєму шляху.

Генріх наказав Куртові під'їхати до мерії і лише тут згадав, що не знає прізвище матері мадам Тарваль. Виходить, доведеться розпитувати! Це аж ніяк не входило в його плани, але відступати вже було пізно.

— Доброго здоров'я! — першим привітався Генріх до старого, який сидів за столом і щось писав.

— Бонжур, месьє! — похмуро відповів старий і скоса позирнув на Генріха.

— Ви мер Ла-Травельса?

— На жаль, я.

— Мені треба підшукати приміщення для майбутньої німецької комендатури.

Старий тяжко зітхнув.

— Чи не вкажете мені будинок, де жили комуністи або зараз живуть їх сім'ї?

— Я не знаю, хто в якій партії був. Такої регістрації в мене немає.