Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 18)

— Йдіть до тієї скелі! — наказав Генріх. — Зброю я покладу ось там, біля спуску. Коли я спущуся з плато, можете забрати її і йти, куди вам треба. Тільки добре запам'ятайте цю науку!

На мить в очах партизанів спалахнула радість, але відразу й пригасла. Вираз тривоги все виразніше проступав на їхніх обличчях. Обидва стояли, не рухаючись. Генріх зрозумів, що вони вважають його наказ якимсь підступним маневром і, підійшовши до молодшого, повернув його плече лівою рукою, підштовхнув в спину пістолетом.

Юнак пішов. За ним рушив і старший. Вони йшли спочатку повільно, очевидно, все ще чекаючи на кулю в спину, але чимдалі, хода їх прискорювалась, а потім вони побігли, раз у раз озираючись.

Генріх і собі рушив до спуску з плато. Партизани вже добігли до скелі і тепер пильно стежили за тим, що робитиме цей дивний німецький офіцер. Гольдрінг поклав відібрану зброю біля самого спуску, привітно махнув рукою своїм недавнім полоненим і почав швидко спускатися з плато.

Поки партизани добігли до місця, де лежала їхня зброя, Генріх був уже далеко. Макі побачили лише двох вершників, що галопом мчали по дорозі до міста.

— Ти щось тямиш? — здивовано запитав молодший старшого.

— Анічогісінько!

Нічого не зрозуміла і стара селянка, яка потай спостерігала з виноградника за всією цією сценою.

Пригнувшись між кущами, вона мало не вмерла від страху, коли побачила, що Жана Тарваля і П'єра Корвіля затримав німецький офіцер, навіть вуха затулила, щоб не чути пострілу. Але жоден постріл не пролунав. Замість цього до неї долинули уривки дуже дивної розмови, яка зовсім її спантеличила.

За якісь півгодини Генріх, веселий і збуджений, доповідав гауптману, яке чудесне плато буде в них для випробування нових мінометів.

— А коли саме відбудеться це випробування? — запитав він Лютца.

— Найближчими днями. Наш генерал — член приймальної комісії. День випробування залежатиме від нього. І гадаю, що відкладати він не буде. Тим більше, що міномети і міни до них виготовляються поруч з нами.

— Ну, це вже ви, мабуть, помиляєтесь! В околицях Сан-Ремі я не бачив жодного придатного для цього підприємства.

Лютц посміхнувся.

— А по дорозі на плато ви не помітили невеличкого заводу, праворуч від шляху?

— Кілометрів за півтора?

— Так. Ото якраз він і є.

— Ніколи не повірю! Навіть заводом його не назвеш — якесь кустарне підприємство.

— Це зовні. Зовні, справді, нічого схожого на великий воєнний завод, бо… — Лютц спинився, бажаючи справити своїми словами більший ефект, — бо весь він схований під землею! Там працює понад тисячу полонених — росіян, французів, поляків, чехів — одне слово, людей, які вже ніколи не побачать сонця. Під землею вони працюють, харчуються, сплять і… помирають. Їх і ховають під землею.

— Хитро придумано! — вихопилось у Генріха.

Він справді був вражений несподіваним і таким цінним для нього відкриттям. Треба поспішити повідомити про це своє командування.

— Коли я кажу, що їх там і ховають, це не означає, ніби є якесь підземне кладовище. Трупи померлих спалюють, а попіл, як добриво для полів, за недорогу ціну продають місцевим селянам. Звичайно, про походження цього добрива покупці нічого не знають… Як бачите, утилізація, повна, — криво посміхнувшись, закінчив Лютц.

Генріх не міг не помітити, що останні слова гауптман сказав з гіркою іронією. Пролунав дзвінок.

— Мене викликає генерал, можливо ненадовго. Якщо хочете, то чекайте на мене тут.

— Ні, я піду помиюся, трохи запилився під час поїздки. Зустрінемося в казино.

Генерал у кабінеті був не сам. Навпроти нього сидів керівник служби СД майор[1] Міллер.

Ад'ютант генерала дуже не любив цього самовпевненого і нахабного гестапівця і був неприємно здивований, побачивши його в штабі — очевидно, Міллер пройшов до генерала, коли він, Лютц, кудись вийшов.

— Гер Лютц, — почав генерал, рукою вказуючи на крісло, — майор прийшов у справі, і я хочу, щоб і ви взяли участь в розмові. Гер Міллер цікавиться вашою думкою про нашого нового офіцера для доручень, лейтенанта фон Гольдрінга.

Лютц здивовано позирнув на генерала, потім перевів погляд на Міллера. Яка все-таки огидна пика! Особливо ці загострені ніс і підборіддя, що роблять майора схожим на хорта, і маленькі круглі очі, які, мов буравчики, свердлять співрозмовника.

— Я знайомий з лейтенантом Гольдрінгом з першого дня його перебування тут і можу сказати єдине — це культурний, здібний і цілком благонадійний офіцер.

— Як бачите, гер Міллер, думка мого ад'ютанта цілком збігається з моєю, — промовив Еверс.

— Я теж, гер генерал, не мав сумнівів у благонадійності барона фон Гольдрінга, але є сигнал, — Міллер багатозначно підняв палець, — який сигнал, звісна річ, я вам сказати не можу. Крім того, наш обов'язок полягає в тому — ви це добре знаєте, — що ми повинні перевірити кожного нового офіцера, який має доступ до секретних документів. Саме тому я й звернувся до вас, гер генерал. Не маю сумніву, що ви допоможете зробити цю перевірку.

— Але ви зважте, гер Міллер, що йдеться не про якусь не відому нам людину, а про барона фон Гольдрінга, якого оберст Бертгольд знав дитиною! Про це він говорив мені особисто. А сам оберст Бертгольд — друг рейхсміністра Гіммлера, а по лінії дружини — родич обергрупенфюрера Кальтенбрунера. До того ж тепер оберст Бертгольд працює в Берліні, при штаб-квартирі Гіммлера! Уявіть собі, гер Міллер, що про цю перевірку дізнається Бертгольд?

— Але ми маємо вказівки перевірити абсолютно всіх! І вчора, на жаль, не знаючи подробиць біографії лейтенанта фон Гольдрінга, я дзвонив з приводу одержаного нами сигналу своєму шефові і одержав від нього якнайсуворішу вказівку провести перевірку негайно. Запевняю вас, що про неї Гольдрінг не дізнається.

— Але яке відношення маємо до цього ми? — трохи роздратовано запитав Еверс.

— Нам потрібна ваша допомога, — пояснив Міллер. — Треба, щоб ви послали барона у відрядження до Ліона. Це допоможе здійснити розроблений нами план Краще за все послати його з пакетом на адресу штабу корпусу. Решту ми беремо на себе. Про наслідки перевірки я сповіщу вас особисто. Сподіваюся, що ви допоможете нам, гер генерал, і запевняю вас, що ніхто про це знати не буде.

— Гаразд! — погодився генерал. — Але нічого більшого від нас не вимагайте. Коли саме треба послати Гольдрінга?

— Сьогодні. Поїзд відходить о шістнадцятій сорок.

— Сподіваюся, майоре, що ви більше не турбуватимете нас, принаймні щодо особи барона?

— Признатися, мене самого непокоїть ця історія, після того, що ви мені повідомили про взаємини фон Гольдрінга з Бертгольдом. Але не зробити перевірки я вже не можу, оскільки одержав найкатегоричніше розпорядження і навіть погодив з шефом план цієї маленької операції. Отже, відступу немає, і ми про все домовилися! Моє шанування!

Міллер вклонився і вийшов з кабінету.

— Не подобається мені ця витівка, гер гауптман, — сердито зауважив Еверс, коли за Міллером закрилися двері. — Але й відмовитися ми не маємо права. Так чи так, а треба, щоб Гольдрінг не дізнався про перевірку. Інакше він наробить нам через Бертгольда неприємностей і чималих. Мати справу з Гіммлером — це однаково, що сидіти на бочці з порохом і тримати в руках запалений гніт.

— Такий горішок, як Гольдрінг, явно не по зубах Міллеру.

— Але ми мусимо сьогодні послати барона у відрядження, гер гауптман.

— Він офіцер для особливих доручень, і коли послати його до штабу корпусу навіть з звичайною стройовою запискою, це не викличе в нього ніякої підозри. Адже він не знатиме, що в пакеті. А решта — то не наша справа.

— Тоді приготуйте пакет і від мого імені дайте лейтенантові наказ відвезти його до Ліона. Тільки не прохопіться й словом!

— Не турбуйтеся, гер генерал!

Біля входу до готелю «Темпль» Генріх зустрів стару селянку. Він би, напевне, не помітив її, коли б жінка не окинула його довгим ласкавим поглядом і перша не привіталася:

— Бонжур, месьє!

— Бонжур, мадам! — відповів вкрай здивований Генріх. З власного досвіду він вже пересвідчився, що французи уникали вітатися з німцями.

Увійшовши в готель, Генріх хотів піднятися сходами просто до себе, але по дорозі його спинила мадам Тарваль. Цього разу на її устах не сяяла звичайна посмішка господині готелю. Обличчя жінки було схвильоване, і губи тремтіли. Але очі дивилися з незвичною лагідністю і якось запитливо.

— Надворі так парко, бароне! — співчутливо сказала мадам Тарваль.

— Я не звик до такої погоди в цю пору року, — погодився Генріх.

— То, може, хочете випити чогось прохолодного?

— А що у вас є?

— О, для вас у мене знайдеться пляшка чудового старого шампанського!

Генріх зайшов у зал ресторану, а мадам Тарваль кудись побігла. За хвилину вона повернулася з фужером і пляшкою в руках.

— Справді чудесне вино, мадам! — похвалив Генріх, відпивши з фужера. — Тепер я розумію, чому так далеко сягає слава французького шампанського.

— На жаль, це у мене остання пляшка, — я її берегла для якоїсь виключної, особливої нагоди!

— Тоді її треба було розпити в родинному колі, і я не розумію…

— О бароне, сьогодні у мене такий щасливий день!

— Не хочу бути нескромним, але з радістю вип'ю за ваш день. Тільки чому ж ви не налили й собі? За щасливий день годиться чокнутись!

Мадам Тарваль принесла ще один фужер, і Генріх сам наповнив його. Золотисте вино заіскрилося і зашумувало…