Юрий Дольд-Михайлик – І один у полі воїн (страница 108)

— У мене є фотокопії.

— І ви такі речі рискуєте зберігати вдома?

— Я їх добре заховав. Серед великої бібліотеки це легко зробити… Ніякий чорт не здогадається, де вони, поки я сам не скажу…

— Тоді вам нема чого довго думати і вагатися! Ви врешті-решт рятуватимете не лише себе, а й сотні тисяч ні в чому не винних людей. І це зуміють оцінити.

— Та як же, як же все це здійснити? Адже ви знаєте, як за мною наглядають!

— Обіцяю продумати план і сказати вам у найближчі дні. І, звісно, допоможу, чим зможу.

— Я знаю, що ви благородна людина! Може, вперше за багато днів я цієї ночі засну.

Генріху приготували постіль у суміжній з кабінетом кімнаті. Він довго крутився в ліжку, схвильований думкою, що, нарешті, наблизився до мети. Навіть уві сні він продовжував складати плани того, як найкраще здобути потрібні матеріали.

Годині о третій Генріха збудив напіводягнений Кубіс:

— Щойно дзвонив Курт. До вас посланець від Лемке.

— Де він?

— Курт зараз привезе його машиною. Генріх почав швидко одягатися.

— Креслення шукайте в бібліотеці серед книжок. Фотокопії. Можливо, це саме те, що вам потрібно. Покажете мені, і разом перевіримо, чи це так, — пошепки сказав Генріх Кубісу, при водячи себе до порядку.

— Але я не можу їх вам дати, — ревниво прошепотів Кубіс.

— Та на якого біса вони мені здалися! Я ж дбаю про вас! Щоб не трапилось конфузу. Адже може статись, що до винаходу ці фотокопії ніякого відношення не мають. А коли так, треба шукати далі. Невже ви не скористаєтесь з такої щасливої нагоди забезпечити себе на все життя? Я вже бачу вас багатієм! І навіть згоден відстрочити сплату вашого боргу ще на рік… якщо я переконаюсь у вашій кредитоздатності.

Через свого посланця Лемке сповіщав, що наскочив на партизанську засідку, веде запеклий бій і просить негайної допомоги.

Вступати в нічний бій, та ще на боці Лемке, а не партизанів, Генріху, звісно, зовсім не хотілося. Але обставини вимагали дій, настільки швидких і рішучих, щоб не виникла підозра. Довелося по тривозі піднімати парашутистів і ті два взводи німецьких єгерів, які лишилися в Кастель ла Фонте, а самому водночас всіляко затримувати виконання своїх же власних розпоряджень.

Генріх примусив командирів взводів провести перевірку всієї автоматичної зброї і виправити виявлені під час цієї перевірки дрібні недоліки. Коли зброя вже була готова, наказав захопити додаткову кількість патронів, і за ними довелося бігти на склад. А тим часом з'ясувалося, що в моторі одного з бронетранспортерів чується якийсь підозрілий стукіт… Генріх бігав, гримав, загрожував, що віддасть винних під суд, а в душі щиро радів, що виїзд затримується.

Допомога Лемке, завдяки цьому, вирушила з Кастель ла Фонте лише на початку п'ятої, а на місце прибула лише о шостій годині ранку, коли бій уже скінчився. Ще лунали поодинокі постріли, злітали в повітря ракети, але партизанів не було видно.

При світлі ракет Генріх помітив довгу постать Лемке. Він походжав між забитими і пораненими італійськими солдатами, присвітлюючи кишеньковим ліхтариком, і посилав кулі з свого пістолета в тих, хто ще подавав ознаки життя.

Побачивши Генріха, Лемке швидко попрямував до нього і стисло розповів, що саме сталося.

Виїхавши з Кастель ла Фонте, він послав уперед кількох мотоциклістів, наказавши їм їхати так, щоб кожен задній бачив машину переднього. Шофер бронетранспортера теж мусив орієнтуватися на останнього мотоцикліста. Кілометрів за тридцять від Кастель ла Фонте, коли Лемке вже був упевнений, що спокійно доїде до Івреї, по колоні з правого боку застрочили партизанські кулемети і автомати. Їх трасуючі кулі летіли широкою смугою. Партизани, пропустивши дозор мотоциклістів, атакували колону з флангу. Довелося приймати нічний бій. Італійські солдати, скориставшись з несподіваного нападу, почали розбігатися — оті забиті, що їх бачить Генріх зараз, все, що лишилося від кількохсот італійців.

— Виходить, ви досить успішно стріляли по обеззброєних, замість битися з гарібальдійцями! — ущипливо сказав Генріх. Він відчув, як невимовна лють охоплює його всього. З якою б насолодою він розрядив свій пістолет у цю потвору. Але доводилось стримуватись, і вже цілком спокійним тоном він запитав: — Організуємо погоню?

— Вночі це рисковано. Почекаємо, поки розвидниться.

Чекати довелося довго. День видався туманний, і лише години за дві Лемке і Генріх у супроводі автоматників мали змогу оглянути позиції партизанського загону, що вчинив напад на колону.

— Зверніть увагу, — злісно говорив Лемке, — їхні позиції добре замасковані і, очевидно, зарані підготовлені. Вони чекали на нашу колону…

— Схоже, що їх хтось попередив, — спокійно констатував Генріх.

Про організацію переслідування партизанів і втікачів нічого було й думати. Туман обмежив видимість до мінімуму, а за таких, умов заглиблюватися в гори було небезпечно: кілька десятків автоматників-партизанів могли стримувати весь великий загін Лемке і Генріха.

— Але хто ж міг попередити партизанів? — чи то сам себе, чи то Генріха запитав Лемке, коли вони разом у комендантській машині поверталися назад у Кастель ла Фонте. — Ви комусь говорили про відправку італійців цієї ночі?

— Жодній душі!

— Тоді хто ж?

— А чому ви гадаєте, що попередити партизанів міг хтось з мого оточення, а не з вашого?

— Моє оточення складається лише з німців, а серед вашого є і італійці.

— Після замаху на фюрера не можна довіряти і німцям! — кинув Генріх. — Гарантують вірність не національність, а погляди.

Лемке замовк. Він сердився на весь світ, а найбільше на самого себе. Треба було наполягати, щоб Гольдрінг сам супроводжував італійців, а він узяв всю відповідальність на себе. І ось маєш… Доведеться виправдуватись перед начальством, а Гольдрінг залишиться в стороні, адже напад стався за межами його району.

Генріх теж мовчав. Перед його очима невідступно стояла (картина, яку він побачив на місці бою: кілька десятків забитих і поранених італійців і серед них Лемке з ліхтариком у лівій руці і з пістолетом у правій…

— А скажіть, ви довіряєте своїй перекладачці? — несподівано запитав Лемке, коли вони вже в'їхали в Кастель ла Фонте.

— Я її кілька разів перевіряв, і до того, як взяв працювати в комендатуру, і на самій роботі. Вона цілком виправдує характеристику графа Районі, який дав їй дуже хорошу рекомендацію.

— А в мене вона викликає деякі підозріння.

— Щоб заспокоїти вас, я її ще раз перевірю, навіть спеціально спровокую, залишивши на столі якийсь нібито секретний документ, — байдуже кинув Генріх.

Він глянув на Курта, що з закам'янілим обличчям сидів за баранкою, і зрозумів, що сьогоднішня розмова за кілька хвилин стане відомою Лідії.

Ввечері до Генріха вбіг веселий і збуджений Кубіс.

Серце Генріха шалено закалатало. Невже сталося те, що інколи йому здавалося неможливим, до чого були спрямовані всі його зусилля і помисли, чому він підпорядкував усі свої дії і навіть життя! І зовнішній вигляд Кубіса, і його поведінка підтверджували, що це дійсно так.

Зазирнувши в суміжну з кабінетом опочивальню, Кубіс щільно причинив двері, що вели туди, потім визирнув у коридор, з якого тільки-но зайшов до кабінету, і спустив язичок автоматичного замка.

Генріх, опанувавши себе, з посмішкою стежив за ним:

— Я не впізнаю вас сьогодні, Пауль! У вас вигляд змовника. Трапилось щось надзвичайне?

Кубіс підняв руку, як роблять це боксери-переможці на рингу. Потім, так само мовчки, поплескав себе по кишені мундира.

— Та що з вами? Ви втратили дар мови?

Сміючись, Кубіс впав у крісло.

— Вони тут, дорогий бароне, усі до однісінької тут! — він знову поплескав по кишені і відкинувся на спинку крісла з виглядом переможця.

— Хто це вони?

— Фотокопії! Що ви тепер скажете про мої здібності?

— Скажу, що завжди був про них дуже високої думки. Невже вам пощастило…

— Усі до однісінької! Ні, чому ж ви мене не поздоровляєте?

— Бо ще не знаю, чи можна поздоровити. Адже ви невіглас у питаннях техніки! У старих бувають дивні примхи: Лерро міг зберігати як спогад про свій перший винахід якісь креслення, що тепер зовсім не мають цінності. Або замислити якусь нову роботу…

Від одного тільки такого припущення Кубіс зблід. Він так уже призвичаївся до думки, що тримає в руках ціле багатство, що тепер почував себе людиною, в якої з рук хочуть. Його вирвати.

— Не… не… може бути! — затинаючись, пробелькотів він. Втім, вираз тривоги, змішаної з страхом, все виразніше лягав на його обличчя.

— Давайте проглянемо і розберемось.

Кубіс витяг з бокової кишені мундира загорнуту в папір пачку і сторожко глянув на Генріха. Тепер разом з страхом і тривогою з очей його визирало і недовір'я.

Розреготавшись, Генріх знизав плечима:

— Я міг би образитись, Пауль, і виставити вас геть з вашими фотокопіями. Бо мене вони цікавлять так само, як торішній сніг. Хіба тільки з того погляду, чи зумієте ви врешті-решт зі мною розрахуватись! Так ось, я міг би вас виставити звідси. Але я розумію, що ви зараз не при собі. Чорт з вами, давайте гляну!

Кубіс почав по одній подавати фотокопії. Генріх, беручи кожну лівою рукою, відставляв її перед собою, тримаючи праву руку на тому ґудзику мундира, в якому було вмонтовано мініатюрний і безшумний мікрофотоапарат. Часом, взявши чергову фотокопію, він навмисно затримував на ній свій погляд, немов вивчав креслення чи окрему формулу.