Юрий Бедзик – Вогонь на вершині Комо (страница 38)
— Комісар Олів'єро запевнив мене, що я матиму тут непоганий зиск. Він сам начебто заробив на перепродажу голів три тисячі фунтів. Він не, боїться моєї конкуренції і каже, що його агенти забезпечують його необхідним матеріалом за найдешевшу ціну. Мені цікаво, скільки правлять на верхньому Оріноко за голову?
Я відчув, як земля осідає піді мною. У мене пошерхло в роті, і я ледве вимовив:
— Не цікавився, сер.
Гобсон узяв нову сигару і так, начебто нічого й не сталося, запалив її від запальнички, виготовленої в формі маленького револьвера. Я дивився на той револьвер, на вузенькі синюваті губи Гобсона, на його перенісся, де залягла рожева ямка від окулярів, і відчував, як у серці моєму піднімається зненависть. Мені було ясно: переді мною сидить один з агентів, котрі займаються купівлею і перепродажем голів забитих індійців.
Перший порух, який я подавив у собі, — вдарити Гобсона навідліг по щоці — змінився раптовою цікавістю: хто ця людина? Які її думки? З ким вона ділить свої бариші? Окрім того, я хотів з'ясувати, яких розмірів досягла злочинна практика перепродажу мертвих голів.
Я вдав із себе невігласа і стримано запитав: — Скажіть, невже торгівля головами приносить вам надійний зиск?
Гобсонові, очевидно, давно хотілося похизуватись переді мною своїми успіхами, можливо, навіть вразити мене. Він був красномовний і дуже веселий, коли говорив, що торгівля головами — найвигідніша справа в цій богом проклятій країні, що він кожного року збуває закордонним фірмам голів на п'ять-шість тисяч фунтів стерлінгів. За кожну голову йому платили по сто фунтів, не менше. А от Чікагський антропологічний музей не шкодував за вдалі екземпляри й чотирьохсот.
— Що ви розумієте під вдалими? — спитав я, відчуваючи, як у мене холонуть ноги.
Гобсон криво посміхнувся, йому було просто дивно, що є люди, котрим невтямки така звичайна справа. Хіба не ясно, що можуть бути голови з маленьких індійців і з дорослих, жіночі голови й чоловічі, препаровані вдало й невдало.
Він спокійно відклав убік сигару й потягнувся рукою до мішка, який лежав неподалік од входу в хижу. Я вжахнувся при одній думці, що поруч мене, за якихось два-три кроки, лежали голови, людські голови, з очима й носами, голови, відрізані від тулубів і засушені для продажу.
Гобсон вправним рухом розв'язав мішка, як розв'язують, скажімо, лантух з кавунами або динями, взяв його за ріжки й потягнув угору. Отак, знаєте, сеньйоре міністр, зовсім просто, й дуже делікатно потягнув самими кінчиками пальців. Щось глухо заторохтіло, вдарилось об підлогу, і я побачив голови.
Спочатку мені здалося, що Гобсон пожартував. Переді мною лежали маленькі кульки, завбільшки з кулак, схожі в напівтемній кімнаті на невеличкі гумові м'ячі.
Я подався всім тілом уперед. Я хотів пересвідчитись, що все це справді жарт, недобрий, жорстокий жарт. Мимоволі моя рука торкнулась до однієї з голів, і я, мов опечений, відсмикнув її назад.
— Годі-бо, не бійтеся! — зареготав Гобсон, пихкаючи димом сигари. — Вони не кусаються.
Він узяв одну з голівок за довге чорне волосся і підняв на рівень моїх очей.
Майже не володіючи собою, я дивився на страшний експонат. Ось що лишилося від людини, від живої людини, яка дивилась на небо, раділа сонцю, кохала, ненавиділа, мріяла, сподівалася… Вираз суму й страждання відбився на мертвому обличчі, від чого голівка ще більше нагадувала справжню живу голову. Рот і очі її були прошиті грубими нитками. Гобсон коротко пояснив, що в цьому є певний сенс. Адже індійці вважають, що душа забитого може прийти до воїна, який відрубав голову, і жорстоко помститись йому. Щоб запобігти цьому індійці прошивають очі та вуста й, отже, закривають душі вихід назовні.
Дивлячись на темно-брунатну кульку в руці вампіра, я нічого не бачив. Власне, ні, я бачив. Я бачив жорстокість ситих і цікавість нудьгуючих, я бачив ваш уряд, сеньйоре міністр, вашу поліцію, яка потурає звірствам, справжню ціну вашим законам і вашій демагогічній балаканині.
Своїм листом я не хочу вселити у ваше серце вбивчу й невідрадну думку про те, що народ вашої країни здичавів до краю, що дикі індійці й справді такі жорстокі й підступні бестії, для яких єдиним виправним засобом могла б бути куля. Ні, шановний сеньйоре, люди вашої країни — добросердечні й гідні кращої долі. їх примушують убивати. Ви самі знаєте, що білі негідники, такі, як Гобсон і його друзі, нацьковують одне індійське плем'я на друге. Вам повинно бути відомо, що роздуваючи ворожнечу між племенами, гобсони постачають зброю одним індійцям, і не дають її іншим.
Не проклинайте тубільців, сеньйоре! Шукайте злочинців ближче до вашого дому. Тільки швидше, бо в народу може урватися терпець.
Жорстокість породжує жорстокість, сеньйоре міністр. На убивство відповідають убивствами. Не спокушайте людського терпіння. Всьому є кінець.
Ви, певно, краще мене знаєте історію вашої республіки, історію вашого континенту. Але я все ж таки нагадаю вам, що це була грізна історія і що більшість її сторінок написана кров'ю. Дозвольте нагадати вам про повстання індійців у Гран-Пахональї. Мужній Тасулінчі підняв тоді всі племена по річці Укаялі й рушив од верхів'я до гирла, чинячи жорстоку помсту за знущання, яких зазнавали мешканці цих районів від білих асієндадо. Протягом двохсот кілометрів більшість асієндадо була знищена, і тільки небагатьом кровопивцям вдалось утекти в міста під охорону поліції і війська.
Я б не хотів, сеньйоре міністр, щоб жорстокість недалекоглядних і бездушних людей примусила вітер історії перегорнути назад оті криваві сторінки.
Я кінчаю цей лист, сеньйоре міністр, шостий лист, який, крім вас, буде читати весь світ. Всі шість листів я опублікую після повернення в Європу в голландській та французькій пресі.
Колись, під час нашого першого знайомства в Лондоні, ви говорили мені, що збираєтесь присвятити все своє життя боротьбі за оновлення своєї країни. Це було одразу ж після розгрому націстської тиранії. Вас, як і мене, запалювали гуманні ідеї прогресу. Але за роки, що минули відтоді, ви очерствіли душею, інакше б ви відмовились од сумнівної честі стати міністром в уряді генерала Батіса.
Я пишу вам ці листи, не втрачаючи надії, що в вашому серці ще збереглася людяність. Ви прочитаєте їх за п'ять місяців до опублікування в пресі. Може, за цей час, ви зробите що-небудь, аби врятувати свою честь громадського діяча. Можливо, здоровий глузд примусить вас знайти інший шлях і інших друзів.
Поспішайте, сеньйоре міністр. Можливо, мої листи — останнє застереження долі, яка так довго виявляла до вас свою прихильність.
Крутояр повільно закрив зошита.
— Заради такої таємниці варто було страждати, — промовив він по хвилі, втомлено закриваючи очі долонею.
Йому ніхто не відповів. З нічного мороку долітали таємничі голоси сельви. Догоряли сучки в сизому попелі, й полохливі вогники скупо освітлювали обличчя присутніх. Тумаяуа, німотний і грізний, як привид, стояв оддалік на чатах.
Олесь, звівши на батька очі, запитав:
— Значить, він розкаже про це всьому світові?
— Так, сину, якщо він живий, його слова почують усі чесні люди землі. — Професор підвищив голос: — Принаймні ми скажемо від його імені. Адже лист його в наших руках. Це гнівний вирок усій системі генерала Батіса, під опікою якого чинять свої підлі справи гобсони й чорні себастьяни!
Професор відвів очі від вогню й подивився на Тумаяуа. Той охороняв невеличкий табір з пильністю бувалого воїна. Крутояр мимоволі замилувався сміливим юнаком, що в ту мить скидався на пантеру, закам'янілу в грізному чеканні.
«Він щось ховає в своєму серці, — подумав професор. — Якась думка не дає йому спокою. Недарма він залишився з загоном. Тут добрий дух Кахунья ні до чого. Мабуть, юнакові треба за всяку ціну добратися до селища Курумба. Але з якою метою?..»
Крутояр заплющив очі. Думки в його голові затуманились. Теплий вітерець повіяв йому в обличчя.
«Втомився я», — подумав професор і розплющив очі.
В ту ж мить він побачив, як Тумаяуа, виставивши вперед рушницю, швидко пішов у морок.
«ХАЙ УМРЕ ТИРАН!»
Нелегко пробиратися через сельву великому загонові. Та уявіть собі на мить долю трьох сміливців, які зважились кинути виклик жорстоким нетрям. Вони йдуть безкрайнім зеленим океаном, кожної хвилини сподіваючись нападу, кожної миті готові до двобою не на життя, а на смерть. Вони йдуть, втративши лік часу, обминаючи грузькі болота, колючі непролазні чагарі.
Орнандо та брати Россаріо пробиралися сельвою до селища Курумба, де сподівались зустріти таємничого посланця від закордонного центру. їхні мандри затягнулись. У селищі тауліпанг вони дізналися про білих людей, яких на світанку повів до Курумба сам вождь Палехо. Індійці розповіли їм також про те, що пізніше в селище ввірвались воїни апіака на чолі з Ганкауром. Ганкаур переслідував білих сеньйорів. Орнандо, Філіппе й Мігель Россаріо зрозуміли, що над загоном професора Крутояра нависла смертельна небезпека. Молоді люди помчали на конях услід за переслідувачами й наздогнали їх на безкрайній рівнині в ту мить, коли Ганкаур зав'язав бій з Тумаяуа й Самсоновим. Удар з тилу вирішив справу. Побачивши позаду себе вершників і почувши постріли й вибухи гранат, люди апіака, незважаючи на гнівні заклики свого касіка, розбіглись хто куди. Однак, захопившись боєм, троє сміливців не помітили, як кільканадцять воїнів Ганкаура зайшли їм у тил і звідти почали обстрілювати своїми смертоносними стрілами.