Юрий Бедзик – Над планетою — «Левіафан» (страница 43)

— П’ять тисяч чоловік, генерал. Плюс сто двадцять чоловік екіпажу.

Генерал опустив голову, замугикав щось собі під ніс. За хвилину знову втупився в Ріхтера впертим, насупленим поглядом.

— Слухайте, пане інженер, а що собою являють вантажні відсіки з погляду, так би мовити, гігієнічності?

— Не розумію вас, генерал.

— Бачите, нас цікавить місткість корабля щодо людей, — сказав генерал, трохи знітившись. — Припустимо, ми замість вантажів беремо тільки солдатів, перепрошуюсь, пасажирів…

— Ага, розумію, генерал, — Кольнув свого співбесідника холодними іскорками очей Ріхтер. — Ви мрієте перетворити «Левіафан» на суцільну повітряну казарму, на велетенський транспорт для перевезення десантних груп. Чи не так, генерал?

— О так! — зрадів генерал, не розгадавши зловтішного підтексту Ріхтерових слів. — Повітряний транспорт, який перекидає за кілька годин на велетенські відстані десятки дивізій, цілу експедиційну армію. Раніше людство не могло й мріяти про це. І тільки ваш корабель…

У Ріхтера на обличчі майнула гримаска гидливості. Генерал вловив її, сам набрався задерикуватості.

— Я прошу відповісти мені цілком офіціально…

Але доказати він не встиг. Ріхтер підняв голову, його бліде, сухувате обличчя дихало нестримною злістю.

— Слухайте, генерал… ви прийшли не за адресою! Ви забули, що маєте справу з цивільною фірмою, яка не виконує ваших замовлень. Трюмні відсіки «Левіафана» зовсім не пристосовані для перевезення людей. І взагалі корабель будується не для військового відомства. Жоден солдат не стане на його борт.

У генерала відняло мову. Його шия, вуха, лице, навіть лиса маківка голови побуряковіли від люті.

— Та як ви смієте!.. Я вас… Я…

— Забуваєтесь, пане генерал.

— Мовчать! — генерал тупнув ногою і, зціпивши кулаки, замахав ними під самим носом у Ріхтера. — Вам це не минеться! Ви маєте справу з головним військовим інспектором… Армія не потерпить образ. Армія ще скаже своє слово. Ад'ютант! Машину! Негайно!

Зафуркотів мотор, хряпнули дверцята, і бурякове обличчя генерала зникло в хмарі куряви.

Зараз, стоячи з Крейським, Ріхтер чомусь пригадав ту розмову і, уявивши на мить червоне, охоплене пароксизмом люті генералове лице, прикинув у думці, який напрямок міг би дати їй цей зарозумілий вояка. Розміри «Левіафана», звичайно, приваблювали. Його тільки з певних, цілком недвозначних міркувань: у тих розмірах він вбачав приховану міць нової таємної зброї, а за нею — тріумфуючий розгін далекосяжних агресивних прагнень.

Тепер, коли корабель був готовий, починався найважчий етап боротьби. Жадібні генеральські очі вже взяли на приціл «Левіафан», кожен день міг стати вирішальним. Чи вистачить їм сил вистояти до кінця, захистити свій винахід, свою мрію і свою долю?

В очах Ріхтера світилося завзяття, юнацька запальність. Очі Крейського були тверді, ледь усміхнені й спокійні.

ОСТАННІЙ ПОВОРОТ

Вони провели цілий день у Ріхтеровій машині. Проносяться за склом голі, потемнілі ліси, набряклі поля, гостроверхі селянські будиночки. Лише де-не-де клаптики снігу нагадують про хворобливо-кволу виснажену зиму.

Не треба ні про що говорити. Їхати собі до далеких гір, до хмар, що купчаться на обрії, мов ціла ескадра «Левіафанів», забувши про грізний орден, про Кремпке, про генералів. Гельда рада мовчанці. Вона боїться одвертої розмови. Боїться і жде її.

Давно вже вирішила розповісти Ріхтерові правду. Та от бракує дівчині мужності. Як одповість Ріхтер на її відвертість? Чи не закінчиться все лихою сваркою? Ні, ні, він зрозуміє її. Мусить зрозуміти…

Ось зараз, хай тільки машина доїде до отієї крихітної будівлі. До останнього повороту. Там Ріхтер уповільнить швидкість, і вона все розповість. Де ж той поворот? Проїхали. Знову пустельна дорога, темний асфальт, зустрічні грузовики.

Нарешті Гельда, набравши в груди повітря й приплющивши очі, з холодком страху в кожній клітині тіла, починає мову. Ріхтер не перебиває її, і вона говорить швидко, хапливо, ніби марить уві сні. Розказує, як після курсів зустріла дружків пана Густава, як повірила їхнім байкам про велику Німеччину, як вони пообіцяли їй відомстити за батька, за наругу…

— Стривай, Гельдо! Яку наругу?

— Над нами… над нашою нацією… Хіба ти не знаєш, Пауль, що червоні зробили з Німеччиною?

Ріхтер обома ногами натискує на гальма. Машина одним ривком спиняється.

— Я більше за тебе знаю, моя люба, — говорить Ріхтер, підводить обережно Гельдину голову, дивиться їй у вічі. — Бідна голівка! Чого тільки не нафарширували сюди! Ти говориш страшні дурниці. Я знаю правду про нашу батьківщину, моя мила. І знаю добре, хто завдав нам страшної наруги, хто зганьбив німецьку націю, хто залив кров'ю нашу землю.

Він виходить з машини і пропонує вийти Гельді. На свіжому, холодному вітрі легше вести цю тяжку розмову. Що вона знає про долю нації? В чому полягає та доля, хто її творить, кому вона належить? Доля нації завжди була іграшкою в руках можновладців, у руках пройдисвітів і шахраїв, віками бавилися цією долею всі ті, хто мріяв про власне возвеличення й про власну кишеню. Кричали про долю нації, а гнали німців у вогонь, на смерть, у прірву. Розпиналися за долю нації, а в дійсності дбали тільки про власну долю.

— Пауль, Пауль!..

— Не перебивай мене! Прошу, не перебивай мене! — Ріхтер іде все далі й далі від машини, і крок його стає все ширший, все навальніший. Слова летять кудись вбік, наче й не до Гельди він говорить. — Я сам був сліпим. Сам вірив у «долю нації», доки твої брати-асберівці не провчили мене як слід. Ці негідники сміють видавати себе за захисників Німеччини, за поборників цивілізації, і ти не бачиш, яка то підла, нікчемна брехня!

–: Тепер бачу, — озивається біля нього тихим, задиханим голосом Гельда.

— Тепер ти бачиш! Пізно ж ти прозріла! Бачиш і все ще служиш їм! — він гнівно, досадно, мов од чужої, відмахується від Гельди, що намагається вчепитися йому в руку. — Я давно стежу за тобою. Я все розумію. Тебе підіслано… Прикидаєшся закоханою і з кошачою настирливістю підглядаєш за кожним моїм кроком. Лізеш у мій дім, копирсаєшся в моїх паперах…

— Боже!.. Ти… ти знаєш?..

Він кинув на неї зневажливий погляд. Йому стало трохи жаль її, стало шкода заплаканого личка, змучених очей. У гарячковому блискові їх він уловив покору й повне самозречення.

— Мила моя дівчинко, я все давно знаю, — сказав він журливо-тихим голосом, взяв її за плечі, повів уздовж дороги, обережно обминаючи калюжі. — Вони наказали тобі нишпорити в моїх речах, підробили ключ, залякали тебе, і ти…

— О! Не треба! Мовчи… Я сама… Я хотіла давно розповісти тобі…

Але він владно відкинув назад її голову, закрив вустами вуста, тихо зашепотів на вухо, що з неї дуже поганий конспіратор. Зовсім нікудишній. Їй більше личить бути дбайливою хазяйкою його дому, а не приходити туди крадькома і за ті довгі години, коли він товчеться на заводі, давати лад його холостяцькому житлу. Він усе знає, все-все. Він, власне, по тому й здогадався про її відвідини, що з деяких пір став помічати у себе в квартирі зразковий порядок. Неймовірну чистоту!

— Я тільки двічі… у тебе справді не зовсім охайно… І я подумала…

— Ти чи твоє серце — мені байдуже, — сказав Ріхтер, відчуваючи, як між ним і Гельдою падають останні перепони, тануть останні крижинки недовіри.

— Розумієш, як було… — захлинаючись від радісного усвідомлення свого раптового щастя, заговорила Гельда, — вони наказали мені дізнатися, чи ти не переховуєш дома папери доктора Браузе. Я прийшла, коли дивлюся, а на кухні брудні тарілки… Зовсім позасихали… І в коридорі пилюка… І мені стало жаль тебе…

— Жалість — неприпустима річ у вашій справі! — виголосив суворо-менторським тоном Ріхтер. — Жалість у розумінні асберівців — це щось на зразок немічності, підлоти… За таку рису характеру вони могли тебе просто знищити… — Він осікся на слові, помітивши, як Гельда раптом зблідла. — Може, я невдало пожартував?

Вона похитала головою. Від її радісного настрою не лишилося й сліду. Згадала раптом темну високу кімнату з дубовими шафами, німі постаті членів ордену… Він не пожартував, він сказав правду…

— Знищити! — якось одним віддихом вирвалося з її грудей.

— Дурниці, — вигукнув Ріхтер. — З минулим докінчено. Не бійся їх! Тепер я покажу цій банді… я вже знаю, як за них узятися. — Він лагідно пригорнув дівчину до себе, відкинув їй з чола пасемко волосся. — Гельдуню! Повір мені, що вони не зроблять тобі анічогісінько. Мила моя! Ти ж тепер зі мною і матимеш надійних друзів. — Він аж захлинався від ніжності, від гарячої душевної бентеги. Усім своїм єством відчував Гельдину беззахисність, її відданість йому… — Звичайно, ти мусиш бути обережною. Принаймні певний час, поки я владнаю свої справи. Потім ми залишимо це місто, виїдемо геть, подалі од їхніх інтриг та їхньої вічної зненависті…

Вона, не вірячи, слухала його з якоюсь байдужою порожнечею в серці… І враз згадала, як кілька днів тому Штраус, зустрівши її в барі, подарував кофтину. «Це вам вдячність, презент ордену», — сказав поблажливим тоном. «За що?» —«За невелику послугу, яку ви зробили нашому рухові. Пригадуєте лист? Дурний, непотрібний клаптик паперу. Але він дещо прислужився нам. І магістр просив, щоб я подякував вам за нього».

Зараз вона думала про свій вчинок з болючим каяттям, але не мала сил ні зізнатися в усьому перед Ріхтером, ні забути про лист. «Той лист прислужився їм, значить, він приніс лихо Паулю, мені. А я сподівалася, вірила…»