Юрий Бедзик – Над планетою — «Левіафан» (страница 29)

Ріхтер робить кілька кроків і враз ніби натикається грудьми на невидимий бар'єр. Його очі схрещуються з уважним, оцінюючим поглядом Кірхенбома.

— Я до вас в терміновій справі, пане президент.

Кірхенбом стоїть, мов маленька воскова фігурка. Сяють апарати, готові кожної хвилини пустити каскад звуків, вирвати пана президента з цієї холодної кімнати і кинути у великий діловий світ.

— Вибачте, що я без попередження… — Ріхтерові все дужче стискає горло, він подавлений, паралізований крижаним спокоєм мільйонера. — Справа Крейського…

— Сідайте! — тоном наказу припрошує Вальтер Кірхенбом.

— Спасибі… Я прийшов…

— Мені відомо, чого ви прийшли, — скрипить Кірхенбом. — Ви прийшли клопотатися за свого друга й помічника, інженера Бруно Крейського. Ви прийшли доводити мені, що компанія не може завершити робіт без цього нахабного н самовпевненого інтригана. — Голос старого мільйонера рівний, тихий, навіть не злий, тільки маленькі очі свердлять Ріхтера, ніби випалюючи в його душі всі ті слова, які він хотів сказати на захист Крейського. — Так ось, щоб не марнувати часу… — голос на мить уривається, Ріхтер бачить, як у маленьких кролячих очах президента загоряється щось схоже до посмішки, — щоб не марнувати часу, я полегшу ваш візит. Бруно Крейський не буде звільнений.

Ріхтер стоїть, вражений, остовпілий, ще дужче паралізований. В загуслому повітрі йому вчувається голос президента, рівний і тихий, ніби голос бабусі, що розповідає цікаву казку.

Крейський не буде звільнений. Крейський залишиться на заводі. Хто вплинув на президента? Десь там, в лабораторії, старий Бруно, сподіваючись найгіршого, ходить біля складних механізмів: насуплені брові, висока зібгана постать. Він ще нічого не знає. Не знає, що компанія вирішила відступити.

— Я сердечно вдячний вам, пане президент, — говорить Ріхтер, невідривно дивлячись на маленький бронзовий череп.

— Компанія керувалася інтересами виробництва.

— Я в цьому не мав сумніву, пане президент.

— Ви вільні, Ріхтер.

Тепер треба швидше йти, швидше покинути цей порожній, велетенський, насичений безгучним мороком кабінет; Ноги трохи неслухняні, в грудях радісно калатає серце, але треба йти рівно й чемно. Маленькі очі, мабуть, стежать; за кожним його кроком. О боже, як дивно все складається в світі. Замість гострої, бурхливої розмови, замість можливого фіаско — цілковита перемога.

— Слухайте, Ріхтер, — раптом скрипить від телефонів голос Кірхенбома. — Сьогодні о дев'ятій вечора прошу завітати до мене на віллу. У мене буде гість — Росана Подестра. Здається, вам відоме це ім'я?

— Росана?..

— Так, африканська співачка, Росана Подестра.

Ріхтер, ніби спіткнувшись, спиняється перед дверима. Не вірить в почуте. Це просто смішно: Росана Подестра в місті.

— Я з радістю зустрінуся з нею, — озивається нарешті Ріхтер, скинувши з себе заціпеніння, і одним ривком відчиняє двері.

За широким столом сидить секретарка, поклавши перед собою ліниві, пещені руки. На пальцях червоні вогники-нігті. Ріхтер, охоплений юнацьким запалом, підходить до столу, бере ті довгі, гарні руки, підносить їх до очей і весело, безтурботно, загонисто сміється.

— Які у вас чудові пальці, Клархен? Ви чуєте? У вас чудові пальці.

— О пане інженер!..

— І взагалі ви чудова дівчина, — безтурботний сміх струшує молоде здорове тіло Ріхтера, він до болю тисне пальці з червоними вогниками. — А крім того, ви… ви, Клархен, схожа на одну жінку. На Росану Подестру! Повірте моєму слову, ви дуже схожі на неї.

РОСАНА ПОДЕСТРА

Віллі може головою поручитися, що пан інженер поїхав до Кірхенбома. Останнім часом пан інженер дедалі частіше відвідує розкішний дім мільйонера. І зараз він подався туди, до тих проклятих багатіїв, у блиск і шум, на нову пиятику, нові веселощі.

А Віллі? Як бути йому, ображеному, розчарованому, самотньому хлопчику з підвального приміщення. Хто розповість йому про Африку і про ненажерливих крокодилів? Хто загоїть маленьку рану в його великому довірливому серці?

Треба ж було, щоб пан інженер зібрався так рано! Тільки-но Віллі провів його сумними очима за ріг вулиці, як раптом… біля самих його вікон виросли великі, масивні ноги в грубих черевиках. Ноги поштаря, якого щоденно виглядав Віллі!

В одну мить хлопчина вилетів по сходах нагору, виструнчився перед сивоусим дядьком у форменому кашкеті. Лівою рукою поштар тримав велосипед, правою — купу листів та газет, вибираючи з них ті, які мав віддати в цьому домі.

— А панові інженерові?.. — Віллі урвав на слові, боячись розгнівати поштаря, який був надто заклопотаний своєю справою. Ще, чого доброго, прожене його з очей.

В уяві Віллі поштар був наймогутнішою людиною в світі, якого поважають і бояться всі мешканці міста. Самому хлопцеві ні разу в житті не доводилося отримувати листів не те що з-за кордону, а навіть з найближчого гірського села, де жила його бабуся, і листи завжди здавалися йому чимось загадковим і особливо цінним. А тут ще вічне чекання кореспонденції для пана інженера. Вічне вболівання за його настрій.

Поштар піднімає на хлопця очі, зовсім не суворі і зовсім не страшні.

— Ти вже тут, Віллі?

— Я тільки-но прийшов зі школи, — з готовністю до дії озивається хлопчик. Стоптані його черевички так дивно контрастують з грубими казенними черевиками поштаря. — Чи немає…

— Який ти нетерплячий, Віллі!:— сміється поштар, лукаво мружачи очі. Його права рука давно вже намацала цупкенького конверта з закордонним штемпелем і яскравою маркою. Але йому хочеться трохи потішитись. — Слухай, Віллі, я маю передати панові інженерові важливого листа. Ти не знаєш, пан інженер дома?

— Його немає, — відказує Віллі.

— Жаль, доведеться приїхати вдруге.

— Пане поштар… я ж… я міг би…

Поштар сміється широко й добродушно, аж перехожі вражено звертають на нього очі. Чи, бува, не знущається старий над хлопцем? Але старий, потішившись досхочу, нарешті виймає конверт і урочисто, поважно, ніби виконуючи священний ритуал, подає його Віллі..

— Це лист з Радянського Союзу, його треба берегти і обов'язково сьогодні ж віддати панові інженерові. Обов'язково. Пан інженер двічі заходив на пошту, цікавився листом. Отож…

— Та що ви кажете! — вигукує Віллі. — Я знаю, де пан інженер.

Маленькі стоптані черевички відриваються від великих казенних черевиків поштаря, хлопчик летить по вулиці. Поштар довго дивиться йому вслід, журливо киває головою. «Десь і йому пишуться листи, — думає він, беручись за кермо велосипеда. — Кожному з нас хтось пише хороші листи. Тільки не всі ми одержуємо їх».

А в цей час у домі Вальтера Кірхенбома гримить музика, сяють щедрі люстри, метушаться слуги. Розкішні різнокольорові машини одна за одною підкочують до широких сходів, і з них, мов з лялькових коконів, вилуплюються розфранчені дами, строгі, чопорні чоловіки, жевжикуваті молодики. Чи ж проста річ — з'явитися на бал до Вальтера Кірхенбома, показати себе в усьому блискові, засліпити інших своїми оздобами? Гості поважно, величаво, ніби піднімаючись до райських врат, сунуть широкими сходами в покої Вальтера Кірхенбома. Весь цвіт міста збирається сьогодні на приватну вечерю до його величності, президента славнозвісної авіаційної компанії, збирається для того, щоб зайвий раз засвідчити повагу своєму високому покровителю (несучи в душі притамовану заздрість!) і щоб помилуватися його чудовою гостею, про яку ось уже два дні точаться балачки в усіх сановних домах і ділових конторах.

Де вона? Де загадкова мулатка? Чому вона завітала саме в дім Вальтера Кірхенбома? Дивіться, дивіться, онде стоїть у холі поруч з тим самовдоволеним Густавом — русява, струнка, зовсім не схожа на африканку. Світова зірка, гордість Африки, донька президента Африканської федерації. В натовпі перешіптування, снуються останні відомості: Росана Подестра — по матері італійка, кінчала консерваторію в Римі, потім вчилася в Москві, в інституті журналістики, завоювала собі світову популярність виступами на захист чорного континенту, блискуча поетеса, оратор і громадський діяч.

— Ви чули? — зривається шепіт серед натовпу. — Приїхала в Європу організовувати громадську думку проти білих екстремістів.

— Смілива жінка.

— О, в неї лев'яче серце!

Дами з прихованою заздрістю дивляться на струнку, сліпучої вроди Росану Подестру; з показною недбалістю оцінюють її туалет, обмінюються між собою прискіпливими зауваженнями. Славнозвісна гостя мило посміхається до всіх, дарує кожному якесь привітне слово. Але видно, що вся її увага, вся її веселість і привітна поштивість — тільки маска, за якою ховається ледь стримуване нетерпіння.

І враз її обличчя просвітліло. Через хол до широких сходів крокує Пауль Ріхтер, стрункий, широкоплечий, з гордовитою поставою голови, з чорним гривастим чубом, що чітко відтіняє мармурову блідість його обличчя.

Всі присутні, ніби відчувши наближення кульмінаційного моменту, завмирають, навіть слуги ціпеніють з підносами й карафками в руках. Потвора розхристаної веселості, потвора сміху, дзвону, яскравого світла уважно стежить за кожним кроком молодого інженера. Чому Росана Подестра так вп'ялася в нього очима? Закохана чи просто давня знайома?

Співачка раптом робить крок уперед і весело — істинно весело! — простягує Ріхтерові обидві руки, увінчані дорогоцінними обручками. З відчутним італійським акцентом вона вітає молодого інженера: