Юрий Бедзик – Над планетою — «Левіафан» (страница 17)

— А тому, що ми, представники німецької нації, хотіли б погомоніти з вами відверто, пане конструктор, — зарипів простудженим чи то пропитим голосом другий тип, вищий і солідніший, з довгастим обличчям. — Ми хочемо вас попередити, що ваша поведінка — негідна порядного німця. Ми не потерпимо, щоб всілякі агенти…

Ріхтер, не дослухавши його базіканини, мовчки пройшов далі. Тут воно й почалося. Тепер він буде відповідати за всі прикрості й збитки, яких зазнає компанія в разі непередбачених інцидентів. Здається, так пригрозив йому Вальтер Кірхенбом? Що ж, він готовий відповідати. За всі збитки і за всі прикрості. Та що б там не було, газ все ж таки прибув, вагони з цінним вантажем чекають на коліях, «Левіафан» будується. Єдиний порятунок зараз — викликати поліцію.

Де телефон? От чортовиння, всі апарати, ніби на злість, зіпсовані. Доведеться послати Віллі в найближчу поліцейську дільницю. Віллі, Віллі! Де він? Куди подівся хлопець? Напевно, злякався катавасії й заліз у машину. Ріхтер ходить по холодному приміщенню товарної станції, заглядає в диспетчерську. Може, тут йому допоможуть, порадять чимось?

Службовці, сірі, непомітні люди, наполошено зиркають на двері, на їхніх обличчях лежить печать страху й нерішучості. Ті парубчаки у високих чоботях, певно, добре залякали їх. Висушені, безбарвні обличчя ховаються за стосами паперів, на питання Ріхтера майже ніхто не відповідає.

На вулиці почувся фуркіт моторів, залунали автомобільні сирени. Ріхтер здогадався, що це газгольдери. Фуркіт моторів стих, натомість під вікнами залунали гучні крики, свист, гидотлива лайка.

Вбіг черговий по станції. На блідому обличчі густо ряснів піт, краватка з'їхала набік.

— Забирайте свої машини, хай їм біс! — закричав він на Ріхтера тоном людини, яку довели до відчаю. — Ще не вистачало, щоб ці пройдисвіти побили нам шибки.

— Заспокойтеся, шановний, — обрізав його Ріхтер. Рівний, стриманий голос його, підкреслена коректність трохи отямили чергового.

— Але ж це жахливо… Машини не можуть виїхати зі станції… Ви гляньте, гляньте, що там робиться! — Він вчепився в підвіконня. — Де поліція? Я питаю вас: що робить поліція?

— Вона захищає порядок, — стримано пожартував Ріхтер.

— Не розумію, чому ж вона не поспішає сюди? Чому немає жодного поліцая?

— Пробачте, — тамуючи хвилювання і намагаючись зібратися з думками, промовив підкреслено ввічливим тоном Ріхтер, — я ж вам сказав, що поліція оберігає порядок, а тут, на вашій станції, чиниться безпорядок. От стражі закону й не виявляють до нас інтересу.

— Ви можете жартувати… вам, мабуть, весело…

— Спокій і витримка — не завжди є ознакою веселості, шановний, — озвався Ріхтер і собі скоса зиркаючи у вікно. Юрба перед станційними ворітьми скаженіла. Розхристані, знахабнілі люди з кийками й каменюками буквально штурмували вхід на територію станції. Водії, очевидно, замкнули ворота і вирішили оборонятися перед несподіваною навалою.

Далі чекати було несила. Ріхтер, не питаючи дозволу, кинувся Тю конторських кімнатах шукати телефону. Знайшов його в одному з тісних закапелків, припав до апарата. Вілла Кірхенбома довго не озивалася. Ріхтер шалено вдарив рукою по ричагу, знову набрав номер. Руки в нього тремтіли. Здається, справа дійшла до краю. Ще мить — і все скінчиться. Російський газ буде випущено в повітря, ті бузувіри з палицями торжествуватимуть свою негідну перемогу.

Кірхенбом узяв трубку. Довідавшись, у чому річ, сумно зітхнув.

— Я вам щиро співчуваю, пане Ріхтер, але нічим не можу зарадити. Доведеться скористатися звичайним тазом. — Він ще раз демонстративно зітхнув і поклав слухавку на апарат.

Звичайним газом! Він просто здурів, цей старий йолоп. Та чи розуміє він, що, крім міркувань чисто гуманних, крім поваги До людського життя, є ще якісь технічні розрахунки? Півтора року корабель будується згідно з планами використання «флегматизованого водню». Мільйонні затрати підігнано саме під цю систему, і будь-яке насильство над технологією виробництва може призвести до найтяжчих наслідків…

Чорний апарат на столі мовчав, мов налякане, винувате звірятко. З вулиці доносилися лайливі окрики, удари чимось важким об залізо. «Ламають ворота, — подумав Ріхтер, терпнучи від страшного передчуття лиха, яке неминуче мало статися за кілька хвилин., — А поліція! Де наша хвалена поліція? Дійсно, скільки трагізму в цьому жарті: поліція стоїть на сторожі порядку і не втручається в справи, де пахне беззаконням. Чи, може, я неправий? Може, є якісь вищі інтереси, політичні міркування, заради яких треба було б поступитися своїми науковими амбіціями? Так, але ж ідеться вже не про амбіції. На карту поставлена доля самого «Левіафана», а в перспективі доля тисяч невинних людей. Я не можу змінити проекту, я не смію цього зробити».

Йому подумалося раптом, що вся біда в тому, що люди, які шаленіють на площі, не знають правди. Їх введено в оману, їм забито голови всілякими нісенітницями. «Якби перед тими жорстокими, невблаганними парубчаками, — подумав Ріхтер, — постала зараз в усій переконливості істина, вони б засоромилися своїх вчинків. Скільки безглуздих злочинів і помилок вчинила німецька молодь у минулу війну тільки через те, що вона стала сліпим знаряддям фашистської облуди, тільки через те, що не знала правди».

Струнка постать інженера промайнула вздовж станційних вікон, вихопилася на кам'яний приступок. Плащ його був розстебнутий, чорняве волосся скуйовджене. Він підняв руки, закликаючи натовп до тиглі. Напружив голос.

— Панове!..

Але ті слова змішалися з різноголосим криком сотень горлянок. Ніхто не хотів помічати маленької, загубленої людини під станційними вікнами.

— Ей ви, — гукнув він у відчаї, безсилий не те що спинити безумство, а бодай на хвильку привернути до себе увагу.

Залізні ворота тріщали, вгиналися, каміння градом сипалося у двір станції. На коліях тривожно гуділи тепловози. Ні, ні, тільки поліція може навести порядок. Тільки багнети, кулі здатні привести до тями цю осатанілу стихію. Ріхтерові раптом стало до болю байдуже, так байдуже, як буває з людиною, котра, вичерпавши всі свої сили, віддається найгіршому, найчорнішому відчаю. Хай вдираються на станцію! Якщо президентові компанії нема діла до цієї банди, то чому він, Пауль Ріхтер, повинен лізти на смерть?

Схиливши голову, Ріхтер пішов до автомобіля. Галас юрби здавався йому тепер далеким і майже нереальним, мов відгомін затухаючого громобою. Він думав про свій винахід як про щось чуже, забуте всіма, як про витівку дитячого розуму, до якої нікому немає клопоту.

Йому пригадався Крейський. Десь ти забарився, друже. Гарні твої слова, та мало від них користі… Ріхтер сперся спиною об холодну стіну, побіг очима по майдану. Підсвідомо шукав точки опори, не хотів змиритися з думкою, що справа програна. В центрі міста, в центрі Німеччини грабіжники зазіхнули на цінний вантаж, і ніхто не здатен скрутити їм карк.

Треба таки послати малюка в поліцію. Поліцейські чини не лишаться осторонь такої катавасії…

Ріхтер хапливо шарпнув дверцята і… закляк у подиві.

— Віллі!

Гукнув у пустку, в порожній кузов. Гукнув тільки для того, щоб пересвідчитися, що очі не обманюють його. Бо очі не бачили Віллі. І груди ніби ножем різнув страх.

Утік? Злякався? Чи, може, поліз у те пекло?

Асберівці дерлися на браму, били кийками по залізу. Стоголосий гамір юрби вороже котився над майданом.

ТРИВОГА

Стільки справ навалилося сьогодні на бідного Ганса, що він геть збився з пантелику. Якби йому ще дві пари ніг, то й тоді він не впорався б з дорученнями, які поклав на нього комітет. Адже він мусить повідомити весь актив, що на другу годину Друзі миру запрошуються на екстрене засідання з приводу вчорашньої демонстрації і вбивства професора Герста. Він мусить, крім того, разом з Апіцом і Кіршнером написати в місцеву газету оголошення про велику антимілітаристську виставку, яка відкриється за тиждень в одному з приватних музеїв міста. Він мусить…

Боже, боже!.. Скільки тих «мусить» на одну кволеньку, руду голову Ганса Блютнагеля! Ось він крутить телефон, аж пальці болять від того крутіння, кричить у трубку, благає, нервується. У нього скрізь друзі, його скрізь знають, але ж час не терпить. Час — примхлива річ і навіть до рудочубого Ганса не має поваги.

Кинувши трубку, хлопчина береться складати оголошення в газету. «Громадяни міста! Всі ви повинні відвідати…» Ой ні, надто вимогливо. Громадяни люблять елегантність і спокій, навіть тоді, коли йдеться про такі небуденні речі, як війна і мир. «Громадяни! Ми запрошуємо вас відвідати…»

Рука бігає по паперу, рудий чуб низько схилився над столом. Рядки нанизуються один на один, відозва росте, набухає. Тепер тільки відвезти її в редакцію, і край. Хай починають засідання комітету, радяться й сперечаються хоч до ночі. У Ганса сьогодні нічна зміна, і він мусить іти додому. Нічна зміна на монтажній площадці «Левіафана», де кожної хвилини треба бути уважним, зосередженим, сильним. Це не жарт. Додому і спати. Негайно спати!

Ось Ганс уже мчить на своєму маленькому, брязкотливому моторолері. Оголошення здано, головну справу зроблено. Тепер можна й додому. Моторчик туркотить, дметься з останніх сил, моторолер збігає крутою вулицею повз ратушу, кафедральний собор, вискакує на старовинний міст, знову пірнає в темну вулицю. Блютнагель ловить розпашілим обличчям струмені холодного повітря, заплющивши очі, марить нічною роботою.