Юрий Бедзик – Людина без серця (страница 42)

— Тихо! — генерал щосили закалатав дзвоником. — Суд об’єктивно й справедливо оцінить всі факти!.. Прошу вас, пані, що ви хотіли сказати?

Арнольд грізно подивився на матір, але вона тільки обпекла його презирливим поглядом.

Один з супутників Гелени включив магнітофон. І всі почули розмову, яка відбувалася в кабінеті Германа Тода в день трагічного затоплення долини Голубого Беркута.

Трибунал заціпенів. Генерал не знав, що робити. Арнольд важко дихав, дивлячись широко відкритими очима на матір, яка, мов переможець, стояла біля стола трибуналу…

— Ганьба! — залунали тисячі голосів.

Та генерал заверешав на весь зал:

— Ваші свідчення фальшиві! Це підступні дії комуністичних агентів!

Гелена блиснула очима, вибігла на підвищення.

— Фальшиві!? — вигукнула вона. — Як ви смієте це говорити, коли своїх вірних слуг, котрі сидять на лаві підсудних, ви судите для того, щоб опорочити робітничий рух, щоб розправитися з ненависними вам людьми! Адже всім відомо, що придушити страйк дав наказ не Екельгафт через якогось там міфічного резидента, а новий прем’єр-міністр Стар, і ви використали його для розв’язування ново! війни, для розправи з нашими братами й сестрами! Ви хочете весь світ перетворити в роботів, у німих і покірних рабів, які мовчазно виконуватимуть волю корпорації «Золотого ангела».

В залі здійнявся страшенний крик.

— Брехуни! Геть уряд Петера Стара! Припинити фальшиве судилище!

Гелена підняла руку.

— Ви чуєте голос народу?.. Народ вимагає, щоб Петер Стар припинив страшну ядерну війну, яка загрожує світові катастрофою! Геть уряд, який іде проти волі народу!..

Та раптом на підвищення вискочив оскаженілий Арнольд. В його руці синювато виблискував револьвер. Очі поліцай-президента сипали іскрами, нічого людського не було в тих очах. Чужа воля керувала ним, вона наказувала йому: «Хто проти мене, той твій ворог, ворог імперії».

— Замовчи! — прогримів Арнольд. В ту ж мить запанувала лиховісна тиша. Навіть члени трибуналу й прокурор не могли отямитися. Вони ніколи не бачили поліцай-президента в такому розлюченому стані.

— Геть звідси, виродку! — продзвенів голос Гелени. — Ця людина — мій син! Стар перетворив його в слухняного раба — сліпого виконавця його волі!..

— Замовчи! — ще раз зарепетував Арнольд зовсім скаженіючи. Пролунав постріл. Гелена схопилась рукою за груди і зі стогоном впала на поміст.

— Закон! Де закон? — загримів зал. — Вбивці!..

— Розігнати це бидло! — крикнув Арнольд. Пополотнілі поліцейські дали з карабінів чергу в повітря. Публіка, ламаючи стільці, ринула до виходу. Надворі охоронні загони оточили будинок. Вони хапали людей і кидали їх в закриті машини.

Арнольд, заціпенівши, стояв біля тіла матері і божевільними очима дивився в її мертве лице. Ось він нагнувся, взяв її на руки і тихо пішов до виходу. Ніхто не заважав йому. Він ішов з піднятою головою, з гарячковим блиском в очах, ішов неквапом, похитуючись, немов саме втілення божевільного відчаю і каяття.

В залі залишилися тільки члени військового трибуналу.

Процес продовжувався. До вечора були закінчені всі формальності. А на ранок радіо і телевізор рознесли по всій імперії вирок імперського суду:

«Головний інженер будівництва в долині Голубого Беркута Альфред Грюнтер та колишній поліцай-президент Сільвестер Екельгафт за зв’язок з іноземною розвідкою, за зраду держави, за терористичні і диверсійні акти, спрямовані на підрив могутності імперії,— засуджені до смертної кари.

Вирок виконано».

Прозріння Арнольда

Над площею лунали крики, плач, прокльони. Поліція й молодчики з легіону «Вогняне серце», вкрай розперезавшись, чинили розправу над беззахисними людьми. З бічних завулків були виведені загони, озброєні хімічними автоматами. Одягнувши маски, поліцейські відкрили по юрбі стрілянину. Отруйний зелений дим поплив над площею. Мов підкошені, падали люди на брук і одразу ж засинали важким, непробудним сном. Поліцейські круками кидались на свої жертви, одягали їм наручники і втягували в чорні машини.

Арнольд не бачив того. З трупом матері він їхав до передмістя Бруклінгема. Думка в ньому завмерла, свідомість притупилася. В голові билося тільки одне, настирливо й невідступно: «Швидше і швидше! Додому!.. Додому… Я так давно не був там…»

Машина вирвалась з залюднених центральних вулиць і помчала між рядами білих вілл. Потім пішли сірі корпуси похмурих будинків, де жили робітники, дрібні службовці, студенти. Нарешті місто закінчилось. Все частіше траплялися дорогою сади, городи, а далі — невеличкі лісові посадки і смугасті поля. В буйній зелені садів мальовниче виступали одноповерхові охайні будиночки заміських жителів. Біля одного будиночка Арнольд зупинив машину. З-за хвіртки люто гавкав собака, але Арнольд не звертав на те уваги… Думка відроджувала з далеких світлих часів чудесні спогади, оповиті болючим смутком.

Млин думок Арнольда перервав грізний голос за хвірткою, який приборкував собаку. На вулицю вийшов кремезний сивий фермер. Він здивовано, навіть з переляком втупився в людину, одягнену в блискучий мундир вищого поліцейського сановника імперії…

— Я до ваших послуг, мій пане! — тремтячим голосом озвався фермер.

— Дуже прошу вас… допоможіть мені поховати цю жінку, — тихо відповів Арнольд. — Вона жила колись в цьому домі… Дістаньте труну, допоможіть викопати могилу… Я за все заплачу!.. Буду чекати вас на цвинтарі…

— Можете бути спокійним, мій пане! — заметушився фермер. — Я зараз! Покличу моїх хлопців…

— Я чекатиму.

Машина Арнольда рушила по вузенькій бічній вулиці і незабаром в’їхала у ворота цвинтаря, де й зупинилася. З малесенької хатини вийшов дідусь-сторож, підсліпувато подивився на незвичайного гостя,

Арнольд взяв тіло матері на руки, і, дивлячись нерухомим поглядом кудись поперед себе, рушив між рядами могил у глиб цвинтаря.

Арнольд обережно опустив тіло матері на траву, що, немов зелений килим, вкривала землю довкола мармурових плит; відкинув з її чола волосся. Нестерпний біль стиснув його серце, сльози полилися з очей перші сльози з того часу, як він перестав бути дитиною…

Арнольд плакав і з кожною сльозою вбирав у себе ненависть. О, будь він проклятий! Це він… він підняв мою руку на рідну мою матір. Тепер я все збагнув… О, володарю мій, всемогутній володарю! Ти випив мою кров, ти спопелив мою душу. Я став твоїм підлим рабом… втратив людську подобу… Проклятий! Проклятий!

Ноги Арнольда підломились, і він поволі впав на землю, ткнувшись головою в траву. Судорожний плач потрясав його тіло в розкішному мундирі.

А від воріт цвинтаря вже наближалися люди. Фермер з двома своїми синами ніс труну, лопати, вірьовки. Арнольд підвівся, показав їм, до копати могилу, і відійшов убік.

Над цвинтарем дихнув вітерець, з заходу наступала хмара. Тривожно шелестіло листя крислатого клена над могилами. Щось грізне, невблаганне вчувалося Арнольдові в шамотінні дерева. Він підвів голову, і йому здалося, що чорна хмара — то вже не хмара, а велетенська рука помсти, рука смерті.

— Все готово. Можна опускати!.. — Старий фермер обережно поторсав Арнольда за плече.

Арнольд, геть пополотнілий, підійшов до могили. Мати вже лежала в труні, прикрита прозорим серпанком. Він підняв те покривало, сухими губами поцілував блідий лоб, закриті очі покійної…

— Закопуйте! — дивлячись невидющими очима на фермера, прошепотів поліцай-президент.

Незабаром по трупі забухало груддя, все глухіше, глухіше… і ось, нарешті, стихло… Чорну хмару високо в небі розірвала блискавиця, і гримнув грім. Линув бурхливий дощ, — щедрий і теплий. Він ніби хотів обмити палючі сльози Арнольда — сльози горя і великого оновлення…

Хтось торкнув його за руку. Молодий чоловік оглянувся.

— Все! — самим порухом губів вимовив фермер, витираючи мокру лисину.

Арнольд мовчазно простягнув йому пачку асигнацій.

— Не треба! — суворо відповів старий. — Ходімо, хлопці…

І вже здаля гукнув:

— А гроші віддайте сиротам, в який-небудь дитячий приют!..

Шумувала злива, хилились під потоками води старі клени. Скаженіли блискавиці, розтинаючи хмари.

Замах

… Евеліна була в розпачі. Мов в’язень, сиділа вона на віллі Петера Стара. Хоч в її розпорядженні був увесь будинок і буйний сад, де могла відпочивати, але вийти в місто їй не дозволяли. Вздовж стін, що огороджували резиденцію диктатора, безперестанку ходили патрулі—здоровенні ситі хлопці в сірих мундирах з автоматичними револьверами — і уважно пильнували, щоб ніхто не прокрався з двору на вулицю чи з вулиці в двір. Евеліна підходила кілька разів до воріт, та кожного разу перед нею виростала мовчазна постать охоронця.

— Пані! Не можна!..

— Як? Мені теж не можна?.. Ви забуваєтесь… Я тут господиня…

— Наказано нікого не випускати!

— Чий це наказ?

— Володаря!..

Евеліна дивилася в обличчя цьому тупому виконавцю чужої волі і розуміла, що говорити з ним — марна річ, що діє тут лише наказ диктатора, її чоловіка. Заливаючись сльозами, вона мовчки йшла до кімнати, падала на канапу.

Радіо й газети приносили тривожні вісті. Переможний хід армії диктатора, який розв’язав ядерну війну, затримався. 8 горах на західних кордонах йому був даний жорстокий бій, який порушив всі стратегічні розрахунки. Нічого не було відомо про чисельність жертв, про втрати, про перспективи війни — радіо замовчувало все. Тільки в самій імперії піднялася поліцейська істерія, розпочалося масове переслідування всіх, кого бодай в найменшій мірі можна було запідозрити у «вільнодумстві» і «демократизмі». Після страти Екельгафта і Грюнтера, обвинувачених у державній зраді, таємна поліція розгромила багато організацій, які виступали проти війни, проти політики уряду Петера Стара…