Юрий Бедзик – Людина без серця (страница 35)

— Так! — сказав Фіне.

— Так! — глухо відгукнулись інші члени корпорації.

Запанувала тиша. Нарешті почувся в’ялий, непевний голос Стара:

— Я згоден! Воля «Золотого ангела»— моя воля!

Тод, не приховуючи своєї радості, встав і урочисто проголосив:

— Панове! Припинимо засідання! Пан прем’єр-міністр мусить зробити все необхідне для свого здоров’я… Його здоров’я — наша спільна справа. Засідання продовжимо сьогодні вночі.

Стар підвівся, непевним кроком підійшов до Фінса.

— Поїдемо?

— Я до ваших послуг, пане прем’єр-міністр, — запобігливо вереснув старик.

Він рвучко підхопився з-за столу і попрямував до дверей. Стар важко пішов за ним. Велике нервове збудження остаточно знесилило його. Відчинилися двері, Петер ступив крок і раптом світ запаморочився в його очах. Тіло Стара важко посунулося на підлогу.

Фінс підтримав прем’єра, злякано закричав:

— Панове! Допоможіть!..

З залу вискочили Тод, Шаукель, ще кілька корпоратистів. По сходах уже біг Арнольд, перестрибуючи через три приступки. Він підхопив Стара на руки, тривожно подивився в його бліде обличчя.

— Володарю! Що з вами?..

— В лабораторію! — прохрипів Стар. — Негайно в лабора…

На губах прем’єра виступила піна.

Арнольд безпорадно глянув на Фінса.

— Куди він хотів?..

— За мною, — скомандував старик. — Поїхали!..

Слідом за «почесним президентом» корпорації Арнольд з натугою поніс Петера до машини. Заревів мотор, і чорний лімузин помчав по урядовій вулиці за місто, в район атомних заводів.

— Ну, тепер він у наших руках! — прошепотів Тод, дивлячись услід машині.

— Якщо залишиться живим, — додав Шаукель.

Берн починає нове життя

Дзвонила Евеліна.

— Ти чуєш, Йоган, — сумно і втомлено звучав у мембрані її голос, — скоїлось найстрашніше.

Берн, ще зайнятий своїми дослідами, вражено подивився поперед себе на ма-товобілу стіну лабораторії.

— Про яке лихо ти говориш?

— Всю ніч Петер мучився, — говорила далі Евеліна, — все не міг зважитись… Під ранок йому стало гірше, і він подався до Тода…

— Я нічого не розумію, — роздратованим тоном озвався Берн. — Ти не можеш приїхати зараз до мене і розповісти мені все як слід?

— Я приїду… — Голос Евеліни зовсім ослаб, і Берн навіть не помітив, коли вона поклала трубку.

Він підвівся з-за столу. Неспокійні думки оволоділи ним. «Що ж там трапилось? Невже?… Ні, цього не може бути, адже вони про все домовились. Петер не посміє вчинити такий крок, він просто побоїться залишитись без моєї підтримки. Все йде добре. Ще кілька годин напруженої роботи — і можна буде випробувати нову батарею».

— Пане доктор, — пролунав голос швейцара з невеличкого динаміка на столі.— До вас прийшла пані Евеліна Стар. Ви можете прийняти її?

— Негайно пропустіть!

Евеліна майже вбігла в лабораторію, її обличчя було бліде її змарніле. Вона безсило опустилася в крісло. Руки її впали донизу. Відкинувши голову з довгим хвилястим волоссям на м’яку спинку, Евеліна промовила:

— Все пропало, Йоган!..

— Я не розумію тебе, Еве. Невже він міг…

— Так, він зрадив своє слово… Добре, що його радіація вже не діє. Інакше він затримав би мене, і, можливо, я ніколи не змогла б передати тобі цієї новини.

— Але ж чому? — Берн стояв перед нею розгублений і безпорадний. Розкажи все, поясни мені.

Евеліна довго і схвильовано розповідала Берну про ранкові події.

— О десятій ранку Стар поїхав на засідання «Золотого ангела», — закінчила вона. — Він хоче взяти на атомних заводах елемент…

Йоган Берн мовчки слухав Евеліну, не озиваючись ні словом. Сухе обличчя його ще більше загострилося.

— Значить, кінець? — якось непевно, ніби перевіряючи себе самого, запитав Йоган.

— Треба тікати. Я не залишусь з цим маніяком. Він лякає мене. Я ненавиджу його…

— Любиш чи не любиш, але мусиш залишитись в домі Петера Стара, — несподівано промовив Берн.

— Як? — очі Евеліни розширились від жаху. — Ти хочеш, щоб я теж перетворилася в його рабиню? Щоб і мої руки вмилися кров’ю невинних?..

Йоган сумно посміхнувся. Ні, він цього не бажає. Він зробить так, щоб Евеліна не підпадала під вплив Петера Стара. Вона буде першою людиною, яка зуміє чинити опір «залізному дияволу».

Берн підійшов до свого письмового столу і вийняв звідти маленьку металеву пластинку.

— Ось річ, — сказав він, — яка врятує тебе…

Евеліна поквапливо взяла з рук лікаря металеву пластинку і оглянула її з усіх боків. Щось схоже на мініатюрний приймач. Яка ж в ньому сила? Чому так заспокійливо дивиться на неї Йоган Берн!

Він коротко пояснив:

— Це — напівпровідниковий нейтралізатор. Ще на віллі я прийшов до висновку, що треба сконструювати зброю проти біорадіації… Адже невідомо, як будуть розвиватись події. Цей маленький апарат сконструйований дуже просто… Впіймавши хвилю біорадіації, він нейтралізує її і охороняє людину від впливу гіпнозу… Просто і ефективно!..

Еве вражено слухала Берна. Тепер вона зможе, не покидаючи Петера Стара, слідкувати за кожним його рухом. Він вважатиме, що вона така ж рабиня, як і всі, що оточують його. Поступово і наполегливо вона керуватиме його поведінкою, можливо, їй наніть удасться зірвати задуми «Золотого ангела».

Значить, я мушу тримати пластинку весь час на голові?

— Так, вона повинна щільно прилягати до тім’я, — мовив Берн. — Давай я одразу ж прикріплю її.

Він дістав з шухляди ножиці, вистриг на тім'ї Евеліни невеличкий п’ятачок і прикріпив нейтралізатор до оголеного місця.

— Ти відчуваєш що-небудь? — спитав він.

— Анічогісінько…

— От і гаразд, а він і поготів не здогадається ні про що. На цьому місці ти краще зроби якийсь чудернацький завиток. — В голосі Берна почулися жартівливі нотки. — Адже ви, жінки, мастаки робити собі найхимерніші зачіски.

— На зачіски я майстер. В цьому ти, Йоган, не помилився, — одказала з ледь прихованим сумом в голосі Евеліна. — Якщо справа тільки в зачісці, ми обов’язково переможемо…

Вони деякий час сиділи мовчки. Кожен розумів, що тепер починається нове життя, довге, напружене, сповнене неймовірних зусиль. Вони будуть робити спільну справу, відділені одне від одного непрохідною стіною.

Насуплений Йоган раптом тепло посміхнувся, і взявши Евеліну за руку, лагідно мовив:

— Хороша ти, Еве. Скільки в тобі сили! Як ми зможемо жити, не зустрічаючись.

Евеліна поклала на його руку свою долоню.

— Зустрічатись ми будемо, Йоган. Не потрібно для нашої спільної справи і…— Раптом щось гарячею хвилею залило її серце. Адже ця лагідна людина, цей мужній, скромний, вольовий вчений, руку якого вона колись так беззастережно відхилила, ввійшов в її життя. Він став її першим і найщирішим другом. — У мене є подруга на вулиці Бохум, 17. Вона — кравчиха. Через неї ти дізнаєшся, як зв’язатись зі мною. А зараз… я навіть не уявляю, що ти будеш робити.

— Я бачу, що мені одному не під силу така справа, — тихо, ніби щось зважуючи в думках, мовив Йоган Бори.