Юрий Бедзик – Людина без серця (страница 13)

Раптом широко розчахнулися двері і до кімнати ввійшли з коридору поліцай-президент, бос Шаукель і двоє нижніх чинів таємної поліції.

Він одразу ж зірвався з стільця і кинувся їм назустріч.

— Це неподобство! — вигукнув він роздратовано. — Я двадцять хвилин чекаю вашого службовця. У мене зникла дружина… я прошу допомогти мені…

— Хто ви такий? — запитав поліцай президент, ставши навпроти нього і міряючи його пильним поглядом.

— Моє прізвище ГІетер Стар. — Я — інженер атомної лабораторії в Штаузее…

— Де мешкаєте?

— Вулиця Рошаль, 10, квартира 49.

Від його слів присутні здригнулися

Петер помітив, як двоє поліцаїв, задкуючи, відійшли до дверей і стали навпроти виходу. «Що таке? — подумав Стар. Невже вони здогадалися, що я винуватець ранкової катастрофи? Ні, це неможливо».

— Нам доведеться загримати вас на деякий час, — промовив суворим тоном поліцай-президент. — Прошу вас, ходімте за нами.

Він відступив убік і, пропустивши поперед себе Петера, перший пішов за ним. Праворуч і ліворуч крокували охоронці. Бос залишив кімнату останнім.

«Здається, мене заарештували, — промайнуло в голові Петера. — Я можу застосувати свою силу, примусити їх випустити мене. Але ж тоді я нічого не дізнаюся про Евеліну. Нехай поки що буде так, як вони хочуть. Побачимо, що буде далі».

Минувши коридор, вони вступили до великої похмурої кімнати з двома рядами лав під стінами і невеличким столиком в правому задньому кутку. Ліворуч під загратованим вікном частина кімнати була відгороджена залізним гратчастим бар’єром. Напевне, туди заводили арештованих під час допиту або побачення з близькими й рідними.

Старові запропонували сісти на окрему лаву під стіною. Поліцай-президент опустився на стілець за столом, бос лишився стояти. Поліцаї зайняли місця по праву і лізу сторони від Петера.

«Значить, я заарештований», знову промайнуло в голові Стара.

— Ваше ім’я Стар Петер, проживаєте по вулиці Рошаль 10, квартира 49? — не приховуючи свого вдоволення, промовив Екельгафт.

— Цілком вірно, — Петер ствердно кивнув головою В цю мить він не почував ні злості, ні страху, вся його увага була зайнята незвичайною для нього процедурою поліцейського допиту. Він потішався думкою: «Нехай роблять, що хочуть, нехай вдають з себе володарів, але ж я сильніший за них. Досить мені одного напруження нервів, одного розумового імпульсу, і вони стануть моїми слухняними рабами».

Ця впевненість настроювала його на бадьорий лад. Він дивився па присутніх відкритим, незлобливим поглядом, і куточки його рота злегка посіпувались у посмішці.

Поліпай-президент кілька секунд до хитливо дивився в обличчя Стара. Булькаті його очі немов впивалися в душу Петера. І раптом він щосили ляснув по столу рукою:

— Досить блюзнірствувати! — Напевно, це був давній прийом, що мав одразу деморалізувати підслідчого. — Де знаходиться доктор Берн?

Від несподіванки у Петера відняло мову. Що він чує? Берн зник. Берна розшукує поліція. Одразу все з незвичайною чіткістю постало в пам’яті Стара: ранковий дзвінок в клініку… насторожений погляд чиновника в рогових окулярах, його квапливе вибачення…

— Я й гадки не маю, де може бути Берн, — відповів Петер твердим голосом. Але присутні завважили в тому голосі тремтливі нотки хвилювання.

— Молодий чоловіче, — продовжував крикливо Екельгафт, — ваше зволікання може тільки нашкодити вам і вашій дружині.

Петер насторожився. Вони знають про Евеліну. Напевно, втеча Берна має якийсь зв’язок зі зникненням Евеліни. Тоді доведеться розповісти все і разом з ними вдатися до розшуків.

Але в ту ж мить поліцай-президент вимовив фразу, яка остаточно зіпсувала всю справу. Екельгафт вирішив збрехати і своєю брехнею спонукати Стара до відвертої розмови.

— Ми знаємо, де знаходиться ваша дружина. Від нас залежить її повернення додому. Але, шановний пане Стар, ви повинні розповісти нам все, що ви знаєте про хірурга Берна і, головне, допомогти поліції розшукати його сліди.

«Значить, втеча Берна не має ніякого відношення до зникнення Евеліни, — промайнуло в голові Петера. — А я вже подумав недобре про Йогана. Що ж, тоді ці панове не почують від мене жодного слова».

Він відхилився до стіни і широко розкинув поперед себе ноги. В дорогому сталевосірому костюмі, з вольовим обличчям, він сидів, немов якась можновладна особа. Його очі з-під красивих тоненьких, майже дівочих брів задирку вато дивилися на поліцай-президента.

— Дивуюся, панове, — промовив він, розтягуючи слова, — в нашій країні людину безпідставно затримують в поліцейському управлінні і поза всякими правилами вчиняють їй допит. Я сподівався одержати від вас допомогу, але я бачу… — він багатозначно глянув на своїх охоронців, що стояли праворуч і ліворуч від нього, — я бачу, що моє уявлення про нашу демократію було невірним…

— Даремно ви пащекуєте, шановний пане Стар, — понизив голос Екельгафт. Виставивши наперед свою вилицювату фізіономію, він злісно примружив булькаті очі і процідив крізь зуби — Інтереси державної безпеки примушують нас застосувати до вас найсуворіші заходи.

— Тобто?.. — Петера не залишав жартівливо-зухвалий настрій.

— Таємна поліція володіє засобами…

— Га-га-га! — Петер гучно розреготався. Засунувши руки в кишені, він рівномірно розгойдувався з боку на бік. — Яке чудесне відкриття! Панове, ви просто зачарували мене!

Тоді до столу підійшов бос. Він нахилився до поліцай-президента і прошепотів йому щось на вухо.

В ту ж мить Екельгафт різко підвівся.

— Ми не можемо марнувати часу, — промовив він загрозливо-урочистим тоном. — Ви негайно будете відповідати або ми застосуємо до вас найсуворіші заходи. Ви будете відповідати?

— До кого ви звертаєтесь? — Петер зміряв Екельгафта глузливим поглядом.

— Встати! — гаркнув поліцай-президент.

— Я не звик до такого тону, панове.

— Поставити його на ноги! — наказав Екельгафт поліцейським офіцерам.

Чотири дужі руки вчепилися в Стара і шарпнули його догори. В першу мить Стар навіть не второпав, чого вони хочуть. Але ось його опанувала скажена лють. Лице налилося кров’ю, очі майже викотилися з орбіт. Кілька секунд він безтямно ворушив губами, і раптом шарпнувшись вперед, замахнувся кулаком па поліцай-президента.

Це була його фатальна помилка. Він не встиг сконцентрувати свої думки, не встиг своїми вольовими імпульсами паралізувати ні Екельгафта, ні боса, ні охоронців. Охоплений шаленим гнівом, він піддався звичайному людському пориву і кинувся на свого супротивника з наміром розтрощити, розквасити його гидотливу мавп’ячу пику.

В ту ж мить один з охоронців вдарив Петера ручкою револьвера по голові і збив з ніг. Стар відчув пекучий біль в тімені. Щось гаряче й липке поповзло йому за шию, і він непритомним повалився на підлогу.

Втеча з тюрми

Голова важка, стугонить. До горла підкочується млость. Хочеться розплющити очі, але щось немов попритискувало гарячими п’ятаками повіки. Всередині пече — випікає.

Врешті Петер розірвав повіки, зиркнув поперед себе. Побачив тільки сліпучо, білу стелю, залиту яскравим світлом. Перевів очі ліворуч — знову стіна, праворуч — теж стіна. Аж онде віконце. Він все пригадав: страшні вирячені очі поліцай-президента, його хрипкий окрик, щось пекуче, гостре б’є в тім’я…

Петер підняв голову, роздивився навкруг себе. Тепер збагнув, що він у тюремній камері. Невеличке приміщення охайне, все пофарбоване в білий колір. Вгорі — сліпуча електрична лампочка забиває памороки, давить на мозок.

Йому пригадалося все, що він читав про тюрми, про в’язнів, і він став усвідомлювати, навіщо й до чого ота яскрава лампочка під стелею. Це теж частка тортур, яким піддаватиме його поліцай-президент. Це не світло, а пекуче настирливе око, що залазитиме йому в душу, гнітитиме його день і ніч, доки не висотає з нього останні сили, доки він, позбавлений волі і самовладання, не стане слухняною іграшкою в руках поліцейських властей.

«Я, всемогутній, непереможний, мушу скніти в цій дірі й мушу гинути заради примх якогось мопса? — Подив і лють піднялися гарячою хвилею в душі Петера. — Я вчинив дурницю, і це привело мене в камеру. Але досить. Зараз воли заспівають під мою дудку».

Він підійшов до дверей і заглянув у вічко. Та воно було зачинене ззовні, з коридору. Це ускладнювало справу. Але треба діяти, негайно діяти! Тільки як? Адже, не знаючи людини, не бачачи її в вічі, він не здатен підкорити її своїй волі. Кого він примусить відчинити йому двері? Хто стане жертвою його гіпнозу?

Охоплений відчаєм, Петер став крокувати по камері. Думав про Евеліну, та від тих думок ще більше зростав його неспокій. Минали години, можливо, вже десятки годин, але він ще не зробив жодного кроку для її порятування. Він — завойовник всесвіту!

Безсилля породжувало в ньому незвідану раніше лють. Тільки б вирватись звідси, тільки б оволодіти становищем! О, він зуміє довести їм, що «людина — залізне серце» вміє мститися за вчинені їй кривди.

«Я мушу сконцентрувати свої думки і прийти до певного рішення», подумав Петер. Він сів на невисоке ліжко з тоненьким джутовим матрацом, застеленим грубою повстяною ковдрою, і замислився. На кожному поверсі в’язниці, напевно, чергує один поліцейський. Треба, щоб він підійшов до камери. Тоді можна буде роздивитися його і діяти. Але як його покликати?