Юрий Бедзик – Любов, Президент і парадигма космосу (страница 53)

— Знаю, дідусю. — зрадів Саша. — Супермашини «камаз».

— Який же ти кмітливий, — посміхнувся в сиву бороду Сулейман. — Оце і вся моя порада. Іди до своїх братів-татар, вони вже, мабуть, прогрівають мотори на своїх «камазах». І скажи їм, що дід Сулейман звелів якомога хутчіше…

Саша зірвався на ноги. Його наче вогнем обшпарило від завзяття. Така татарська солідарність була Саші дуже до смаку. Він обняв свого друга Зігфрида. До білявочубого друга він також давно мав чуття солідарності. Годі було відсиджуватися на атласних дідових подушках.

— Дідусю, наказ роду Гафурових буде виконано! Ми побігли.

— Ні, стривай, — зупинив парубка древній Сулейман, і у виразі його побитого карбами зморщок обличчя проступила тривога. — Я всю ніч не спав і думав. І аж під ранок Аллах підказав мені таке: з тим плюгавим німцем треба бути вкрай обережним. Чуття підказує небезпеку. Величезну небезпеку для всіх!

— Яку саме, дідусю? — сторожко підкидає брови дідусь.

— Не можу втямити… Здається, він тримає в руках могутню зброю. Чи, схоже, сигнал до тієї зброї. Будьте уважні.

— Будемо уважними, дідусю.

Хлопці виходять на вулицю. Маленькі віконця проводжають їх строго, і Саша, на мить зупинившись, відчуває на собі не лише холодні очі віконець, а й холодні очі древнього Сулеймана. І раптова думка обпікає йому душу: «Може, й справді Магістр виніс із свого гроту якусь погану річ. Тому він сміливий і рветься на волю».

Ідуть вузькою вуличкою. Вона в’ється поміж пагорбами, далі іде під згірок, вище, вище, і врешті татарин і Зігфрид виходять до краю великого котловану, що наче довгастий кратер шкіриться до неба рудими боками-кар’єрами. Ось вона — глиняна схованка працьовитого татарського люду. На краю кратера витягнулися в ряд важкі «крази», втупилися сліпими більмами-фарами в незміряні розкопи глиняних багатств. Біля високих коліс стоять, перебалакуючись, водії. Милуються першими променями сонця, яке з цікавістю зазирає в котлован своїм лагідним вогняним оком.

— Наче танки перед боєм, — кидає Саша. — Ходімо, Зігфриде, і хай вони почують наказ нашого древнього патріарха Сулеймана.

А в монастирі того ранкового сонця по вінця. Все бруковане дворище залляте ніжним світлом. Теренс Реттіган геть скатувався від чекання. Порожньо на дворищі. Сумно стоїть білостінна церковиця над урвищем. Біля брами її двоє німців в чорних плащах. Притиснули до грудей автомати. Мовити б навіть — автоматики, такі вони іграшково маленькі, такі начебто не здатні на смертовбивство ці ізраїльські автоматики. А вбивати ж уміють. Тихо і беззвучно.

Коли з’явилися ці німці? — дивується Теренс. Мабуть, лежачи в високій траві за сараєм, я справді не завважив, коли ті «лицарі» і заявилися. Коли зайняли свій пост. Але головне — до чого воно іде? Нащо ці типи охороняють церковицю? Ах, так, в ній же заховалися молоденькі ліцеїстки. І з ними Віра-Віруня. Про це прямо сказав Зігфрид… Ні, Саша-татарин. Усе знає, устиг пронюшити, що тут коїться в монастирі.

І раптом на плацу з’являються ще німчаки. Та це ж сам Магістр із своїм почтом, ідуть в похмурих, наче гітлерівських плащах, крокують від монастирської будови до церковиці.

Когось супроводжують. Жінка з ними. Старенька, похилена, ледве волочить ноги. Сиве волосся вибилося з-під чорної хустки. Так це ж, мабуть настоятелька! Ось до неї і добивався Теренс, стільки надій покладав на її веління. Гурт наблизився до приступців, перед ним гордо і все ж таки нескорено стоїть церква, освячена духом своїх предків, мов жінка, що знає ціну своїй вроді і своїй минулій славі. Старенька зупиняється перед нею, довго дивиться на знайомі, майже рідні їй контури, на ікону Ісуса над брамою, дивиться так, наче хоче востаннє висповідатися своєму Богові і матері Божій. І раптом, наче зомлівши, опускається спроквола навколішки і починає важко, з болем, з гіркотою бити поклони. Сиве волосся геть вибивається з-під чорної хустки, і розкинуті в боки руки стають хрестом.

Теренс заціпеніло дивиться на цю картину смутку і самовіддачі, бо ж стара приведена до кам’яних сходів озброєними німцями. Серце йому завмирає. Він сам проймається слабістю і поволі, по-плас-тунськи рачкує назад, у гущавінь саду.

А тим часом Магістр, кинувши вимогливий погляд на одного зі своїх прибічників, дає йому команду:

— Перевірте, Генріху, що там за брамою кірхи. Хутко! Маємо півгодини часу до відходу.

Й одразу ж двоє «лицарів», притримуючи поли плащів, з готовністю натренованих слуг кидаються вгору по сходах і входять у церкву.

Минає довга хвиля. Магістр суворо супиться і позиркує на годинник. Сонце вже починає пригрівати землю. Магістр розуміє критичність ситуації. Досі не прибув за ним вертоліт. Єдиний шлях порятунку. Півмільона доларів було заплачено за нього. Сюди ось-ось може наскочити оперативний загін міліції, із тих частин, які тримають в облозі весь район гірського гроту.

Послані до брами нарешті повертаються.

— Кірха повна якихось дівчаток, — доповідає один з посланих. — Дуже налякані. Плачуть. Важка картина, Магістре. І серед них молода жінка. Вимагає, щоб їх випустили. Навіть погрожує.

— Ах, вона ще сміє погрожувати, — кривить збілілі губи Магістр. — Дівчаток залишити, а жінку, хто вона?., сюди до мене. Тільки поводьтеся чемно. Жодної брутальності!

Знову відхиляється брама, і з храмового мороку виходить Віруня. На ній нема лиця. Запалі очі, крейдяне біле обличчя, руки притиснуті до грудей. Запнута чорною хусткою, як черниця. З-під хустки вибивається пасемко темно-русявого волосся. Досить імпозантний вигляд. В першу мить не може второпати, що це за постаті в чорних плащах. Але поволі проймається недобрим передчуттям і відступає назад.

Магістр завмирає від такої краси. Підтягнута, ніжки точені, постава голови видає певність і зневагу. До театру зібралася чи що? Магістр, старий ловелас, забувши про свої проблеми, уже малює наперед картини їхнього зближення, шалених атак, боротьби, зціплених пальців, благаючих губ. Все життя, ще в Німеччині, він прагнув оволодівати отакими непіддатливими, нескореними жінками. їхній опір побільшував його пристрасть, доводив його до шалу. А тим паче оця краса, оцей туманець в ледь приляканих оченятах. Жаль, немає часу!.. Хіба що варіант полону… До себе в Німеччину, на свої домашні ложа…

Він по-молодечому піднімається кам’яними приступками на паперть і демонстративно цілує Віруні руку. Ось яка вона, його небачена ворожа сила! Все одно, вона має належати йому. І тому він ще раз галантно цілує їй руку.

Вона відсіпує руку, але він на те не зважає. Бере жінку під лікоть і озирається по дворищу.

Було б добре знайти затишний куточок для бесіди. Головна тема Космос все-таки лишається головною. Заради цього, власне, він і рвався до неї, заради цього він і шукав контакту з нею.

Знову знак «лицарям»: церкву звільнити! Всіх дівчаток у двір, хай ідуть до своїх класів і зубрять свої науки. («Слов’янські йолопи, їм все одно ніяка наука не піде на користь»), А вчителька… Доведеться без неї, без патронеси, набирайтеся, кіндхен, розуму самі… Господи! А це що за чорна купа на сходах? Стара карга! Досі лежить і молиться. Підвести її, дурепу! Вона свою місію виконала, і хай зникне з очей. Геть! Подалі! Тільки акуратно, ніякого галасу і ніякого насильства!

От і прекрасно, що дівчатка вже у дворі. А красуня фрау Віра запрошується до церковиці. У них буде коротенька, мила розмова, дуже відверта і дуже взаємовигідна.

Магістр береться за масивну браму, щоб ширше її відчинити перед чудовою українською красунею. Та цього розхиляння мало, мало дороги для такого неземного Божества!

Магістр аж вклоняється перед Вірунею і, скинувши чорний капелюх, робить перед нею реверанс у стилі іспанських гідальго.

— Прошу, прошу…

Одначе тут же, ніби одумавшись, змінює свої плани. Церква для такого крутого повороту абсолютно не годиться! В церкві вони будуть скуті умовностями, фривольності не вийде. І мирної капітуляції також не буде. Нащо церква! Геть церкву!

Помах рукою в бік старенької настоятельки (вона вже підвелася з колін) і лагідне прохання до неї:

— Гнедіге фрау… вибачте, що я по-німецьки, але справді я хочу висловити вам свою повагу, фрау Серафимо. — Магістр навіть робить вниз по кам’яних приступках кілька кроків до настоятельки. — Моя шановна фрау Серафима, маю до вас сердечне прохання. Дозвольте мені поснідати з фрау Вірою в вашій трапезній келії. Годину, не більше. І ми зникаємо геть. Назавжди зникаємо! Навіки!

Старенькій не лишається нічого іншого, як поступитися перед такою нестрашною вимогою німчака. («Щоб він подавився від першого ж кусеня хліба!»). Правда, у матушки Серафими ніякої справжньої трапезної немає, вона заводить німця в свою темненьку келію і показує на маленький стіл, на якому червоніє пишний букет троянд.

— О, зольхе блюмен! — тішиться Магістр чи робить вигляд, що тішиться. — Що ж, має бути вдатна розмова. При квітах навіть краще, ніж я сподівався.

Магістр коротким позирком робить знак своєму могутньому охоронцеві Вернерові, щоб той приніс все належне для балачки. З’являється пляшка горілки, пляшка шампанського (для дами, звісно!). А закусювати доведеться… Може, фрау Серафима не поскупиться з такої нагоди для німецького гостя і для своєї вчительки? Фрау Серафима вмить гукає черниць, шепочеться з ними, ті, розуміючи, бігцем приносять усе, що треба. («Аби ти, гаспид, вовкулака, зник з-перед моїх очей!»). На столі все готове. Навіть принесено ще один букет троянд. Цього разу білих. І звідкись добуто особливі, з приватного сховку Серафими, темні чарочки.