Юрий Бедзик – Любов, Президент і парадигма космосу (страница 50)

— Добре, що Президент посилає до нас свою дружину. Якщо вона така мудра, як він, ми з нею домовимося.

— Непремінно домовитесь, матушко.

— А не зможу я, ти мені допоможеш, доню. — Настоятелька усміхнулася трохи опечалено, в її карих очах тремтіла тривога. — Аби ж ця ніч якось кінчилася. Така вже довга, така трудна ніч. — Враз похопилася: — Послухай, доню, а що коли б ми наших дівчаток-ліцеїсток відвели в церкву на нічну? Там затишно, охайно, є лавиці під стінами, можуть і поспати, погомоніти тихо.

Віруня вгадала намір старої:

— Ви хочете, щоб вони пересиділи там цю лиху годину?

— Може, й не таку лиху, а може… кажуть, німці з гір до нас можуть заскочити. Бандити чи терористи… Скільки у нас дівчаток?

— Хто не поїхав на канікули до батьків, а лишився тут, ви ж знаєте, їх не багацько. — Віруня подумки ворушачи губами, порахувала. — Дванадцять дівульок.

— Відведи їх туди, в святий Храм. Хай і наші сестри прилучаться до них. Мені легше буде на серці. Засвітіть свічки, побесідуйте, на іконки помоліться. — Настоятелька построгішала лицем. — Ми в партизанах як були з мамою і татом, то в церкві ховалися. Бог помогав нам. У церкві, доню, надійніше. Іди. Коли всадовиш їх там, зайди до мене. Ми ще з тобою побесідуємо.

Зігфрид глянув на годинник. До півночі лишалося якихось півгодини. Як зізнався Бруно Рідер, ота нікчемна тварюка, Магістр мав з’явитися в місті о півночі.

Вулиця між будиночками тягнулася, як висохле дно річки. Місяць побілив її вапном, і вона стала ледь видимою. До монастиря зосталося недалеко. Кожен думав про своє. Розмова не клеїлася. Яка тепер розмова, коли й без слів ясно, що зараз усе вирішував час. Міліції нема, влади фактично теж нема, і рятуватися мусять самотужки.

З якоїсь вулички на них вийшла ватага парубчаків, чорнявих і зухвалих. Певне, кампанія місцевих татар, що поверталися з гульбища. Бренькали на гітарах, балакали розгонисто і зухвало.

— От хлопці хвацькі, — сказав Зігфрид, — їм Коран забороненяє вживати спиртне, а їм байдуже.

Навчились у руських і українців. Набиратися по саме нікуди. Потім ще й різанину влаштовують. У вас в Америці теж отак пиячуть?

— Не менше, ніж у вас, — зізнався Теренс. — Але п’яних на вулиці не зустрінеш. Поліція дуже строга. Був випадок, що дочка самого президента хильнула пива, не маючи на те права — молоденька ще була — і їй за це припаяли кілька днів тюрми!

— А як в кіно показують, то америкашки тільки те й роблять, що хлебещуть віски. Закусюєте, мабуть, добре.

— Не добре, а інтелігентно. Із содовою, з лимончиком, а ще краще — зі смачним поцілунком.

— Який там поцілунок після пляшки «Московської», — махнув рукою Зігфрид. Він виріс серед росіян і жив уявленнями про них.

— Погано, що у вас поліція така… — пробурчав Теренс.

— Яка?

— Ну, невидюща. Ніде її не видно.

— Не кажи, художнику. Наші міліціонери за копійчану зарплату на бандитський ніж лізуть. У мене в Сімферополі був сусід, міліціонер, то він один п’ять гавриків з ножами поклав на землю. А тут в горах міліції-поліції практично немає. Хіба що в районі за десяток кілометрів звідси.

— Хочеться повірити, що заради президентської дружини пришлють сюди бодай кількох отаких бравих гавриків. Подумай: прилітає жінка самого глави держави! — Теренс помовчав. — В Америці з такої нагоди біля кожного дому і на кожному даху сидів би снайпер.

— Ну, гаразд, не будемо клопотатися про президентських жінок, — чомусь розсердився Зігфрид. — Краще подумай про свою власну жіночку, чи ким вона тобі доводиться? — Він добув з кишені пістолет з глушником, обдивився його пильно на ходу, сховав назад, відкашлявся. В пістолі було сім куль, світової війни з таким не виграєш, а все ж це була зброя. Помітивши цікавий погляд товариша, кинув з легкою бравадою: — За двадцять п’ять кроків вціляю в пляшку!

— Був у Магістра снайпером? — запитав Теренс.

— Снайпером і першим охоронцем його штабу. А тепер вважатиму за щастя послати всі сім куль в його мерзенну пику!

— Ти ж німець з місцевих. Що занесло тебе в гори?

— Страх перед законом.

— А я думав — вірність нібелунгів, — підкинув у свої слова перцю Теренс. — Я бачив у гроті Магістра справжні тевтонські мечі, кольчугу, старі книги храмовників. Усе справжнє, я перевіряв.

— Добуте із німецьких музеїв, дорогий мій. В Німеччині давно забули про нібелунгів. Фюрера ще дехто шанує. А більше продають залізні хрести кожному, хто пообіцяє путівку на Канари.

Коли наблизились до монастирської брами, то побачили дивне: брама була злегка прочинена і перед нею горбилося щось чорне, невковирне, людське тіло наче… Убитий, живий?

Теренс упізнав вартівника, того самого ченця в довгій рясі, який за дня заступив йому дорогу, не пустив до настоятельниці.

Майнула думка: вбитий! Чи вмирає… Хто ж це його?.. Ясно хто. Зігфрид стиснув у кишені пістолет і вмить відчув певність у собі. Припали до високого монастирського муру. Ані руш! Тепер заходити всередину було небезпечно, цілковитий загин.

Ясно, що Магістр із своїми людьми вже там… Скільки їх? І що вони заміряються вчинити?

Отже прогаяли все. Просиділи в тій мерзенній халупі. Дзвонили, допитувалися, а Магістр своє доп’яв. Як дістатися всередину — ось в чім проблема. Там, мабуть, повен двір «лицарів», озброєних як собаки, лютих і затятих, бо вони тут чужі, вони тут, як пси загнані, і пощади їм не буде. Ні від людей, ні від влади.

Зігфрид зробив Теренсу знак рукою: за ним! Має ж бути якась дірка, прохід, чи дерево біля муру, по якому можна б забратися всередину. Під горою й надибали щось колюче, начебто старезну гірську сосну. За мить були вже на подвір’ї. Зітхнули з полегкістю. Онде кам’яні будинки-бараки, он і церковиця дерев’яна над кручею, а за нею в сизім мороці передсвітання розкинулися міжгір’я, долини, кручені доріжки. Так усе під повним місяцем чітко вирізняється, як на велетенській картині, моторошній і загадковій.

Тиша здавалася наче цвинтарною. Тільки оддалік, з розлогого міжгір’я долинали голоси. Теренс весь стиснувся. І враз подумав про Віру, про нещасну жінку, яку занесло в ці глухі місця. І він безсилий допомогти їй, не може дістатися до неї. Ось же вона десь зовсім близько, коротенька відстань, кілька кроків, але між ними місячна пустка і німі гори, як вічність.

Церквиця була вже близько. Возносилась на тлі ранкового неба чорним шпилем, як гірська вершина, вся в спокої і безгомінні. Раптом почулися кроки, якісь голоси. Теренс схопив Зігфрида за руку і потягнув його до прибудови ззаду церковиці.

Двері стояли отвором. Відчинилися, не рипнувши. Ще одні двері і теж незамкнені. Зігфрид розшарпнув їх і… в ту ж мить відсахнувся: храм був заповнений людьми!

У серпанково-сизому туманці блимали свічки, скупо переливалися позолотою ікони на стінах, ледь вирізнялися людські лиця. Перестрашені, знетям лені лиця дівчат-ліцеїсток.

— Тут щось не так! — подався назад Зігфрид. — Давай звідси геть!

«Лицарі круглого столу», як пишаючись іменували себе терористи з підземель Магістра, не брали монастир ані штурмом, ані якимось іншим збройним нападом. Довелося, правда, пристрелити біля брами старого ченця з костуром, який спробував чинити їм опір.

Пославши йому кулю в груди, чорними привидами зайшли всі гуртом на дворище — було тих «лицарів» рівно дванадцять чоловік, як Христових апостолів в ніч праведної святої вечері — і, знаючи наперед розташування святої обителі, рушили до головного дому, де, за їхніми відомостями, мала мешкати настоятельниця.

Неважко було уявити її переляк, а заразом і гнів, коли юрмисько чоловіків у чорних плащах і чорних капелюхах під ранок втупилося в тісну келію матушки Серафими. По тому, як вони вимовляли російські слова, матушка одразу відчула в них іноземців. Шукали наче порятунку. Прагнули якогось прихистку. І вмить вона здогадалася, що це ті, з далеких гірських печер, про яких її попереджав начальник міліції.

— Що ви хочете від мене? — ледь здобулася на голос матушка, припавши спиною до стіни.

— Маленької послуги, фрау Серафима, — з фривольністю старого шантажиста сказав Магістр.

— Вам потрібні гроші?.. Монастир бідний, ми самі ледве животіємо… Городи оце, садок, сестри ходять на заробітки по гірських селах…

Магістрові те було нудно слухати. Які сестри? Які заробітки? Сам бачив убогість, аж до гидливості убогість цього гірського пристанища святих душ. Але мав діло, мав останній шанс порятунку. І все залежало від матушки Серафими. Вона — його остання надія.

— У мене грошей більше, аніж в німецькому казначействі, — кинув він гонористо. — Мені потрібна одна особа. Ваша нова учителька, що прибула до вас із Севастополя.

— Віра Олегівна? — перепитала давким голосом настоятелька.

— Ганц генау! Точно вона! — зрадів Магістр. — Маю до неї маленьке прохання. Кляйн, кляйн!

— Перестаньте бовкати по-вашому, — огризнулась матушка. — У війну німчаки добре залили мені сала за шкіру. Згадувать гидко! І вас бачити не хочу. А вчительку зараз погукаю, якщо вона не пішла додому. Живе у селищі.

— Бачу, ви знаєте, хто я, — втомлено мовив Магістр і опустився без припрошення на стілець перед столиком матушки. — Тоді будемо говорити відверто.

— Слухаю вас, гер німець, — з легким викликом промовила стара. — Ви з гірських печер.

— Не з печер, а з готського гроту! — поправив стару Магістр і перезирнувся зі своїми «лицарями», які стояли гуртом біля дверей.