Юрий Бедзик – Любов, Президент і парадигма космосу (страница 22)

— Сталося непередбачене, дорогі земні друзі! Ми не хотіли б вас турбувати і псувати вам настрій, одначе вгорі виникла загрозлива ситуація. Зараз ми відправимо вас підводним крейсером до Севастополя. І попросимо переказати командуванню військово-морської бази про появу ворожих сил! Вони за кілька днів завдадуть удар по кримській землі.

Голос старшого господаря (що звучить кожному з гостей у душі) таїть у собі справжню грозу. Тим паче, що ідеться про напад ворога на славний Севастополь, про життя рідного міста.

Гості підводяться.

Тільки Віруня воліє знати всю правду і гукає на весь рожевий зал до столу планетарних повелителів:

— Скажіть правду, що там? Хто нападе?

Пояснення коротке: «сірі» НЛО наготували грандіозну акцію вторгнення до Криму тисяч і тисяч бандитів східної коаліції, їх висадять з кораблів, ті кораблі вже пливуть до головних кримських міст, пливуть начебто з мирною метою, як торгівельні судна, як пасажирські лайнери, і щойно вони висадяться на кримській землі, як по всьому Криму почнеться війна під священним гаслом газавату, себто війни проти Росії.

Про смачні страви вмить забуто. Годі ж бо! Хутчіше добутися додому, в цьому підводному палаці вже незатишно, художники юрмляться біля стін — дверей тут немає — настрій у всіх майже панічний. Рожеве світло їх дратує, невідомість вганяє в паніку. Ворог суне до Севастополя!

Якась сила враз повертає Віруньчине обличчя до столу господарів, і в голові її озивається вибачливий голос головного оранжевого повелителя.

— А вас, сестро Віро, і вашого друга Теренса Реттігана ми просимо залишитися. Тільки не хвилюйтеся. Ваше життя нам дорожче за власне, і ваша честь вища за нашу власну. Ваші друзі вже сідають на підводного човна, про них нема чого турбуватися. Але ви, сестро Віро і брат Теренс, допоможете нам.

Та ж сила змушує Віруню і Теренса ступити кілька кроків до головного господаря. Ось він іде їм назустріч. Під рожевим серпанком видно вродливе обличчя його, високе чоло, дуже широкі, розкосі очі, викривлені в усмішці губи. Хай сестра Віруня не переймається лихом… Себто хай вона не вдається до паніки, кораблі бунтівників з’являться перед кримським берегом не раніше завтрашнього вечора, і з ними ще легко впоратися. Закрити порти, провести перевірку всіх пасажирів, підозрілих негайно арештувати!

Віруні легшає на серці. От тільки нащо їх залишено?

Головний господар вказує на свій стіл і запрошує сісти. Сідає сам. Біля нього стоять його помічники. Віруні так дивно бачити перед собою оцих химерних людей, бачити і усвідомлювати, що вони ж наче й люди і водночас зовсім не люди, і дивуватися їхній спромозі вести таку дивну балачку на українській і англійській мовах водночас.

— Скажіть, що ми можемо зробити для вас? — з повною довірою запитує Віруня.

— Проблема виявилася складнішою, аніж нам здавалося спочатку, — по-діловому говорить головний рожевий. — Починається велике лихо всієї планети Земля. Воно готувалося довгими тисячоліттями, і в основі його лежить біологічний рефлекс людини до постійного харчування. Цей рефлекс породив другий рефлекс — хапальний, себто жадання відбирати у природи і в інших людей якомога більше всього корисного, потрібного для живлення, вдягання, побутових потреб. Сьогодні дві величезні групи людей на планеті не можуть поділити цю ж планету з усім її багатством. Поступається в силі і технічних можливостях Східний Союз Держав, тому він уже не може чекати і вірити в великий гуманізм вашої так званої ООН. Та найбільше лихо в тому, що Східний союз оволодів ядерною зброєю. До того ж він перенаселений, надлишок людських ресурсів штовхає його до розширення територій, і в цьому йому допомагає не тільки зброя, а й релігія, яка, будучи в основі дуже гуманною і благородною, дає змогу масам не боятися смерті. Я не дуже плутано веду мову? Ви мене розумієте?

— Абсолютно, — вигукнула Віруня. — Тільки що ж ми з моїм другом можемо вдіяти?

У рожевого володаря посумнішало обличчя.

— В цьому й парадокс, сестро Віро, — зітхнув володар. — Могутні й мудрі домовитися не можуть. І це маєте зробити ви, прості смертні. Події розвиваються так швидко, що не можна гайнувати ані хвилини. І ми просимо вас, представників двох великих народів, українського й американського, змусити своїх головних лідерів сісти за один стіл. Усіх, хто володіє ядерною зброєю.

— Як? — не втямила Віруня, і їй стало аж зимно в цьому напоєному теплими ароматами залі. — Хто нас послухає?

— Головні лідери, — тоном остаточного присуду мовив рожевий господар. — Вони будуть негайно сповіщені про ваш політ до них. Як дістатися в столиці, лідерів, подбаємо ми. Ми долали космічні відстані, а земні… то справа однієї миті. — Рожевий господар ввічливо підвівся, взяв у руки келих. — Ми на Сиріусі рідко дозволяємо собі вживати п’янкі трунки. Одначе тут я порушу цю розумну звичку. За ваш політ, мої дорогі земні друзі!

Для повернення в місто Віруні і її коханому Теренсу надано персональний «фаетон» головного космічного брата. На морську поверхню їх доставлено маленьким підводним човном.

І тут Віруньчину увагу привертає якийсь гуркіт двигуна. Звідки це? Ага, онде мчить, розтинаючи форштевнем хвилі, сіросталистий сторожовий корабель, мчить з гордовитою назвою на борту — «Салют».

— Боже, та це ж дідусевий сторожовик! — впізнає його Віруня і мало не падає у воду з містка. — Це той корабель, де командиром… ні, заступником командира — мій дідусь. Треба дати їм знак, треба погукати їх. Може, вони пливуть якраз за нами.

Віруня й Теренс щосили махають руками, навіть щось вигукують, кличуть до себе.

— Єгей! Сюди! Дідуню, це ми!

Там на борту щось помітили, гасять швидкість. Форштевень корабля націлюється в бік маленького підводного човна, до двох постатей на крихітному містку.

Корабель дає гудок. Сповіщає про свій намір рятувати їх. Він гасить швидкість до нульової і вже по інерції підпливає до обляпаних бризками моря Віруні і Теренса.

З нього спускають шлюпку і матрос у ній починає завзято гребти веслами. Підплив. Взяв до себе Віруню і Теренса, круто розвернувся і назад до корабля. Віруня, озирнувшись, хотіла зробити човнові прощальний знак, не побачила його і сказала Теренсу.

— Чудні ці космічні брати. Наче бояться нас.

Віруні й Теренсу спустили трап, вони піднялися на палубу і побачили «свою» команду. Першим до Віруні підійшов її «дідусь» Серж. Обнявши онуку, запитав її радісно:

— Чому це ви зникли з Теренсом? Художники в паніці, кажуть, що вас лишили заручниками «Космічного брата».

— Ти думаєш, що говориш, товаришу капітан-лейтенант? — строго відрізала Віруня. — Ми з Те-рейсом не заручники, а посланці миру! — І вона повисла на руці коханого.

— А ти думаєш, що ти говориш? — наче образився «дідусь» і показав на свої офіцерські погони, — порахуй мої зірочки. Я вже капранг-2! І, до речі, командир цього розкішного корабля.

— Радієш, що вижив з капітанської рубки свого друга капранга Севастьянова!

— Ну, не знаю, що краще: рубка «Салюту» чи крісло Командувача Чорноморським флотом? Сьогодні в нього нелегкий день. Приймає високого гостя. Президента України! А увечері… ну, не повіриш! Спільне засідання рад українського й російського флотів. До речі, скоро прилетить Президент Росії.

— О, які ви честолюбці — мужчини! — іронічно посміхнулася Віруня. Здійнявся вітерець, і вона пригорнулася до Теренса, лагідно і віддано. — Зате й ми дещо побачили.

— Знаю. Мені розповіли ваші художники. Як вас вітали «космічні брати», і чим вони вас пригощали в своєму морському царстві.

Важка хмара запнула сонце, на море впала тінь, вітерець подужчав. Віруні стало зимно, аж здригнулася.

— Слухай, капранг-2, і чого б оце нам товктися на цих хвилях? — голос її дрижав. — Ти ось мене простудиш, дідулю, а нас з Теренсом чекає далека дорога. Ходімо краще в каюту.

Проте в каюті їм сховатися не вдалося. Здалеку, із севастопольської військової бази раптом долинув важкий, гоготливий гуркіт, наче там шарахнув вибух багатотонного снаряду чи бомби.

— Боюся, хтось дуже невміло попрацював з вибухівкою, — сказав Серж.

Кинулися на ют, припали до поручнів, стали видивлятися у бік Севастополя. Господи, що то воно? Над містом піднімалася чорна хмара диму. Мовби пожежа чи й справді вибух. Серж глянув на годинник. Була четверта по обіді.

— Гаразд, ідіть з Теренсом в мою каюту, а я зв’яжуся з черговим. Щось мені ці дими не дуже подобаються.

За кілька хвилин він мало не влетів до себе в каюту, мав побіліле лице. Віруня з Теренсом аж підскочили з канапи. Що скоїлося?

— Страшне! Але є Бог на світі… — голос у нього уривався, він упав на стільчик перед письмовим столиком. — Зараз побачимо не тільки дим, а й чорні прапори на мачтах. — Які негідники! Які страшні негідники!

Віруня кинулася до «дідулі», обняла його: що там скоїлося?

— Боюся, що нашого Севастьянова вже немає в живих. — Він погладив Віруню по руці. — Не лякайся, може все не так і страшно. Черговий сказав мені, що в приміщенні штабу флоту хтось заклав вибухівку. Заряд неймовірної сили. Мав рвонути… власне, й рвонув на початку засідання Ради. На щастя, засідання у зв’язку з прильотом російського президента перенесли на годину пізніше. Якщо Віктор Степанович сів на своє улюблене місце біля бічної колони…