Юрий Бедзик – Любов, Президент і парадигма космосу (страница 2)
Що це? Серж ніяковіє. Здається, він втратив тяму… Замакітрилося в голові. І де поділося оте лискуче чорне страхопудло по правому борту? Каплей протирає очі, повертається до капранга. Той стоїть знетямлений, лице — біла маска.
— Серже, який чорт нас попутав? — питає не своїм голосом.
— Слава Богу, чорт лишився по правому борту, Вікторе Степановичу.
— То, може, повернемося в мою каюту? За свято Перемоги? А? Ми ж не випили за наше свято!
— Боюся, вже випили.
— Ходімо, ходімо.
— Тобі вирішувати, Вікторе Степановичу, — згодився капітан-лейтенант.
Тут на місток піднявся старенький мічман. Сіпав нервово вуса, блукав очима.
— Як ви себе почуваєте, Вікторе Степановичу? — запитав глухо.
— Та ніби… нічого.
— А люди… погано. Двоє зомліли. Боюся, чи не хвороба якась.
Офіцери хутко спустилися з містка, обійшли бойові частини. В машинному відділенні прямо на металевій підлозі лежав старший моторист. Біля нього бідкався його помічник, вливав йому в рота воду з кухля. Ще гірше було з штурманом. Його прямо в каюті вхопили за столом над картою корчі.
— Повертаймося на базу, — вирішив Севастьянов. — Мені теж якось зле. Голова не своя. Згоден?
— Згоден, Вікторе Степановичу, — кивнув Сікора.
Було сонячно, однак не дуже ясно. Наче туманець стояв над морем. Командир корабля зв’язався з військовою базою, назвався і рішуче кинув у ефір, що просить дозволу на припинення патрулювання. В екіпажі кілька тяжких захворювань!
Ефір озвався мовчанням.
Севастьянов розсердився. Там що, оглухли, чи не хочуть приймати його заяви, його пояснень? Бюрократи прокляті! В такий світлий день тішаться своєю владою! Він повторив запит: мусить припинити негайно патрулювання, бо може статися лихо, люди зазнали струсу, щось незрозуміле впало на всіх…
— Повторіть назву корабля.
— Сторожовий «Салют», бортовий номер 707.
— Такого не знаємо… Чи ви, бува, з нагоди 9 травня не перебрали лишку, шановний? — Голос чергового бази був з краплиною іронії.
Севастьянова пойняв гнів:
— У нас хворі на борту! «Салют» з номером 707 просить дозволу на негайне повернення!
Знову стало тихо. Динамік шелестів довго і якось злостиво, аж нарешті промовив сухим голосом:
— За списками сторожових кораблів Чорноморської бази названий вами «Салют» на 9 травня 2002 року не числиться. Ясно? Можете вийти на створи і встати для опізнання. Вишлемо катер.
У Севастьянова пошерхло в горлі, загупала в скронях кров.
— Повторіть дату? — ледве спромігся на голос.
— Я ж вам сказав по-людськи: 9 травня 2002 року. Ви що, втратили там лік часу? Ну, хлопці! Отак перебрати міру!
Очі в Севастьянова збіліли. Йому замлоїло. Ледве чутно переказав старпому Сікорі зміст розмови.
— Мабуть, ми справді вхопили тяжку болячку. Або не допили норми, — мовив з глухим ремствуванням капранг-2, і на чолі його проступив піт.
— Так що, не впускають до нашої бази? — запитав Сікора.
— Повинні стати по створах і не ближче.
— Це щось не те… — хитнув головою Сікора. — Прошу тебе, Вікторе Степановичу, уточни ситуацію. Я боюся найгіршого… Може, є наказ про арешт команди. І нас хочуть взяти тепленькими. Як німецьких шпигунів!
Повторний радіо-запит виявився ще неймовірнішим. Сікора, стоячи поруч з командиром корабля, чув усю розмову з черговим бази. Тепер там на пульті був хтось інший. Спробував узяти примирливий тон, навіть з ноткою співчуття: нащо, мовляв, нервуватися, усе буде з’ясовано, кораблі так просто не гинуть, а хворих негайно приймуть в санчастину. Ніяких особливих неприємностей, ніякого криміналу. Слава Богу, що за півстоліття ви якось таки дісталися до рідної домівки.
— Годі корчити з себе йолопа! — заревів знетямлено командир «Салюта». — Який кримінал? Які півстоліття? Ми п’ять години в патрулюванні, вийшли сьогодні о четвертій ранку…
— Не знаю, не знаю, — розсердився й собі голос на військовій базі. — Тоді ви не «Салют». Кажете о четвертій ранку… Та в нас тепер такого графіку немає. І, взагалі, ніякого вільного патрулювання. Для цього грошенята потрібні, а наше командування на бобах. Хіба що в українському флоті щось нашкребуть… Так що кінчай травити баланду!
Севастьянов відчув, як йому пливе з-під ніг підлога рубки, сказитись мало, чи він здурів, чи вони там на базі всі зсунулися з глузду.
І щоб якось бодай зачепитись за реальність, він запитав грубо:
— Слухай, ти, розумник, якщо я не «Салют», то хто ж я такий? Дух святенький? Куди подівся мій сторожовик «Салют»? Куди поділися ми, члени його екіпажу, п’ятдесят два матроси, мічмани і офіцери?
— Куди ви всі поділися, відомо тільки вам, — стримано подав голос черговий з бази, хоча й відчувалося, що він уже сам на хвилі люті, ось-ось зірветься. — Ми ж знаємо одне. Принаймні, так написано на стенді слави у нашому гарнізонному музеї. А написано просто і прямо: сторожовий корабель «Салют» з бортовим номером 707 під командуванням капітана 2 рангу Севастьянова безслідно щез під час патрулювання в славний день Перемоги над німецько-фашистськими загарбниками.
Ясна річ, тут втрутилися якісь ворожі сили. А, може, й не ворожі. Самі сидять тепленькі, святкують Перемогу.
Севастьянов змусив себе настроїтися на іронічний лад:
— Так що, виходить, ви там чарку давите, а «Салют» хай собі бовтається в морі?
— Прошу не жартувати, товариш капітан другого рангу, — озвався різко черговий бази. — У нас справи. Відключаємося.
— Севастьянов повернувся до Сержа.
У них, бач, справи… Ну, йолопи! А, може, справді… Знаєш що, Серж… ідемо в Севастополь. Там з’ясується.
Його зупинив Сікора:
— А я б не поспішав. Нас не просто ігнорують, нас просто забули… — В душі Сікори ворухнувся жах: — Капранг, стривай! У них на календарі сьогодні 2002 рік. А вранці було 9 травня 1945 року. — Сікора вчепився в командира. — Двічі нам сказали: 2002 рік! Хто ми тепер? Де ми?
— Дізнаємося в Севастополі.
— Але ж ми для них не існуємо. Ти розумієш? Нас просто немає! Ми для них мертві. Ми — герої, як загинули в сорок п’ятому. Півстоліття тому.
У Севастьянова опали руки, не знав, що має робити. Корабель як корабель, і море як море, і голос з динаміка справжній, це не сон, не марення. З хвацького офіцера Севастьянов раптом перетворився на дядька з обвислими вусами і порожнім поглядом.
— Ходімо вип’ємо… Мені погано… — видушив з себе хрипко. — або я сказився, або весь світ пішов у тартарари.
Вони спускаються в командирську каюту, падають на стільці. Відчай, панічне чуття безвиході. Севастьянов розшарпує на грудях кітель і тягнеться до пляшки. Іншого виходу в нього немає. Усе залити горілкою. Хай вона вирішує за них!
Булькає рідина, проливається на столик, заливає якісь папери.
— Може, більше не треба? — намагається зупинити його Серж Сікора.
— Треба! — мало не кричить вусань. — Кінець усьому! Край! — І тут він сторожко наслухається: — Стоп!.. Мені здається… ми не самі… тут хтось є…
— Ти мариш, Вікторе Степановичу.
— Ні, я чую нутром, що тут хтось є. Озирнися по каюті. Поглянь гарненько. Глянь отуди… Ні, в куток, в куток!..
Сікора дивиться в куток каюти. Шкіра на його обличчі стягується, як попечена, і в очах різачка, наче хтось сипнув йому в них піском. Він бачить щось дуже схоже на людину, чоловік то чи жііДка — не впізнати було. Високий, з голубими очима, волосся ніякого, хіба що ріденький пушок непевного кольору і довга-довга шия. Лобаста голова на тій шиї повертається в один, в другий бік, наче когось іще сподівається побачити. Мара якась, а не людина. І ще вловив Сікора одну деталь — людина та губилася в якомусь голубуватому серпанку. Враження було, наче її окутував легкий туманець. Серж і Севастьянов тупо дивляться на прибульця в голубому тумані, їм до болю кортить сказати йому щось, вони відчувають його добрість, його майже стражденну прихильність до них, а проте мовчать злякано, мовчать ошелешено. Говорити з такою з’явою неможливо, говорити просто ніяково. Це щось із сфери фантастики. Наслання якесь.
Зненацька Серж чує у собі голос. Прохальний, майже вибачливий, і заразом сповнений смутку. Голос, який водночас вимагає послуху, вимагає дії.
Сержеві хочеться глянути на свого друга-коман-дира. Як він це сприймає? Лице у Севастьянова, як і досі, отупіле, в очах ляк, губи безгучно ворушаться.
А чужинський голос вперто нагадує про дію. Вимагає дії. І зневажити його веління просто незмога. Серж відчуває себе наче вже й не у власній волі, все відбувається саме собою, кожен його рух кимось підказаний.
І тому каплей Серж Сікора дуже обережно, дуже делікатно наближається до столика під ілюмінатором (якою ж недоречною здається зараз на ньому пляшка горілки!) схиляється над перекидним календарем і олівцем, що стирчав досі в підставці з пластмаси, починає виписувати не знать ким продиктовані слова. Букву по букві:
«НІЧОГО З ПЕРЕЖИТОГО НАМИ В ЦІ ХВИЛИНИ НЕ ЗАБУДЕМО І НЕ ПЕРЕКАЖЕМО ІНШИМ ЛЮДЯМ. ВОНИ МУСЯТЬ ПОРЯТУВАТИСЬ. ВОНИ ПЕРЕД ЗАГИБЕЛЛЮ. МИ ЧЕКАЄМО НА ВАШ ПОКЛИК. МИ ПОГУКАЄМО ВАС СЛОВАМИ:
ІКСА ТОНГА ФЕЕН… ІКСА ТОНГА ФЕЕН… ІКСА ТОНГА ФЕЕН…»
Стояли потому на містку із командиром, мовчки дивилися на іскристі хвильки. Аж нарешті Севастьянов запитав не своїм голосом: