Юрий Бедзик – Любов, Президент і парадигма космосу (страница 15)
В каюті на довгу хвилю западає тиша. І не розібрати: це справжня тиша, чи й далі ллється отой голос, і в душах кожного бринить звук прощання. Він зник, давши надію на повернення. Й від того всім якось впевненіше. І хочеться хутчіше починати щось робити. Діла не ждуть. Життя в розгоні.
— Ну, як вам — наш, старший вчитель і наставник товариш Космос? — озивається першим капранг Севастьянов. — А говорить так, немов живе з нами.
— Або ж, пережив всю нашу минувшину, — докинув Серж Сікора.
Тоді подає голос контр-адмірал. Виявляється, для нього це зовсім не новина, що оце він зараз почув з «червоного ока». Дивно тільки, чому за десятки літ по війні наші історики і вчені не розкрутили такий виграшний момент: Гітлер уже замахувався на найбільше місто в світі… Себто сучасні терористи, які вирішили вчинити там свою колосальну криваву аферу, по-суті повторюють зади фюрера.
А це значить, що їх має спостигти така ж гірка участь, як і мракобіса фюрера, — робить резюме капранг. Погладивши свої спадисті вуса, він піднімає очі на свого сина (боже ж мій, молодшого від батька на роки і роки!): — Дорогий контр-адмірале… пробач, дорогий Михайлику, ти щось говорив про новину-неновину…
— Абсолютна неновина! — жвавішає контр-адмірал, мимоволі ніяковіючи під скромним, зніченим поглядом свого молоденького батька-капран-га. — Можу навіть по пам’яті процитувати вам з книги одного солідного письменника-дослідника. Він вивчив всі події навколо німецьких ракетних запусків, все, що стосується «Фау» в її найрізноманітніших модифікаціях. І, виходить, наш космічний Брат абсолютно має рацію.
— То фюрер стріляв по Нью-Йорку літаком-сна-рядом «Фау-1» чи «Фау-2»? — питає Серж.
— Він стріляв особливою зброєю, ракетою небачених розмірів і потужності, з дальністю польоту…
— Ти, сину, краще цитуй за автором, — радить чемно молоденький батько-капранг.
— Так от, — починає контр-адмірал. — Під самий кінець гітлерівського режиму на горі виникла «ідея» приголомшити захід ще однією супер-зброєю — гігантською космічною ракетою…
— Пробач, синку, уже тоді вживали такий термін: космічна ракета?
— Ні, так її назвали конструктори. Мабуть, були певні, що обов’язково зуміють вирватися в космічний простір. Там був дивовижно талановитий інженер-конструктор на ім’я… здається, Зіппе. І, до речі, великий патріот, антифашист. Був зв’язаний з польським підпіллям, ледь не потрапив у руки гестапо і врятував його… Кальтенбрунер, перший після Гімлера катюга в Німеччині. Ну, то особлива тема. До Зіппе виявляв симпатію сам фюрер, дуже вірив, що Зіппе дасть йому змогу «присмажити» зад американським плутократам. Над цією ракетою-велетнем Зіппе працював під командою генерала Дорнбергера, одного з винахідників «Фау». Одним словом Зіппе старався з усіх сил довести ракету до пуття і водночас тихенько собі підсміювався в кулак, знаючи, що вона далеко не залетить. І от збудували. Буквально при останніх подихах нацизму. Сплановано і змонтовано було цей колос довжиною в 29 метрів із зарядом нітрогліцерінової вибухівки в 350 кілограмів на ракетній базі Пенемюнден на острові Узедом. Назвали її скромно, хоча й не без претензій: «Америка-А 9-10». Мовляв, хочете, не хочете, а в Америку ми вцілимо. Радіус дії її був приблизно 5 000 кілометрів, себто стільки, щоб вдалося дотягнути до Нью-Йорка і вчинити там паніку. Але перед цим малося послати в Штати диверсійну групу «Ельстер», яка б, натуралізувавшись в місті, встановила на одному з хмарочосів маяк самонаведення. Одразу ж скажу, що групи наведення — їх посилалося дві — фюрерової місії не виконали. Одна на підводному човні стала на мілину біля самого Нью-Йорку, і там її хутенько злапала поліція. А друга вискочила десь на півдні, біля Флориди і три дні блукала по штатах, доки її не виловили американські бойскаути. Ось тоді фюрер, не втрачаючи сподіванки на відплату, й вирішив загнати на той світ смертника. В ракету, в оцю саму «Америку», всунули якогось йолопа з СС штурмбан-фюрера Магнуса Шредера. Все відбувалося в січні 1945 року. Можете собі уявити ідіотизм! Радянські війська вже виходять до Одера, східний німецький фронт фактично розвалюється, а Шредер займає місце в ракеті. Дали старт. Ракета піднялася в небо, Шредер вчепився в важелі, а ще більше, мабуть, за кишеню, де лежав для нього спеціальний лист від Гітлера. Тим листом обіцялося, що в разі влучання в Нью-Йорк, як тільки світ дізнається про його подвиг, йому моментально присвоюється звання групен-фюрера, себто він стає посмертно генерал-лейтенантом СС, він, хоч і мертвий, входить в пантеон героїв рейху, його сім’я житиме у вічній славі й достатку, німецькі школярики в школах зубритимуть тексти про нього…
Короче, Шредер тішився райдужними мріями і не знав, що мудрий Зіппе давно прорахував наперед його гірку долю, що ракета, не встигнувши вийти з щільних шарів земної атмосфери, нагріється до скаженої температури, стане вогняним факелом і згорить. Так воно й сталося. Останнє, що почули на командному пункті в Пенемюнде, був істеричний крик Шредера: «Господи! Та вона ж горить!.. Мій фюрер, я вмираю!.. Благаю вас, мій фюрер, я вмираю вашим героєм і вірю у вашу обіцянку — бути призначеним групен-фюрером СС!.. Хайль зіг!..» Більше не донеслося з ефіру жодного звуку. Певне, Шредер, розкусивши ампулу з ціаном, вмер над просторами Атлантики. А ракета, ясна річ, впала в океан.
Розповідь була цікава, хоча й не вельми весела. Навіть такого наївняка, як Шредер чомусь було жаль. Власне, гірко було, що людина може отак опуститися, знікчемніти в своєму бузувірстві і дикості.
Тема була начебто вичерпана. Хоча комусь із присутніх закортіло дізнатися про долю самого конструктора Зіппе. Чи вижив? Чи уникнув лап гестапо? І як зреагував фюрер на ту всю катавасію з Шредером?
— Фюрер зреагував прекрасно! — усміхнувся, трохи загадково контр-адмірал Севастьянов. — Прекрасно, як на наш погляд. Себто для інтересів СРСР.
— Ну, не інтригуй! — кинув капранг Севастьянов.
— Зіппе був усунутий з своєї посади головного конструктора на базі Пенемюнде, але не покараний, — сказав з тонкою іронією контр-адмірал. — Бо при всьому своєму безумстві Гітлер зрозумів, що навіть його найгеніальніші конструктори нездатні відміняти законів елементарної фізики. І ось інженер Зіппе звершив свій справжній подвиг. Він виїхав працювати на німецькому ракетному полігоні в «польському генерал-губернаторстві», там зв’язався з польськими партизанами, і вони всі разом…
— Ударили німецькою ракетою по Берліну? Так? — весело перебив, Севастьянова Серж Сікора.
— Більше того, Серже! Вони викрали цю ракету у німців з-під носа і переправили її на підводному човні в Англію. А це значило, що вони фактично прикрили Велику Британію від жахливих наслідків гітлерівського ракетного нападу. Британці, маючи всі головні вузли ракети, її схему, її радіочастоти, приготувалися до ракетної війни. І більшість фашистських ракет, які потому випускалися по Лондону, по Ковентрі, збивалися англійськими зенітними системами ПВО. На цьому, шановне товариство, — підвівся контр-адмірал, — ми з моїм батечком уклінно просимо вашого дозволу: відпустіть нас з миром. Ми ж не бачилися з ним півстоліття!
Для барона Поля Реттігана усе впало у прірву. Туга й розпач розчавили його душу, зігнули тіло. Ніщо не поверне йому рідного сина, не розплющить його розумних, гарних очей, не дасть наснагу його талановитій душі. Загинув від кулі негідників. Від тих бунтівливих гірських вояків, котрим він, барон Реттіган, зробив стільки добра, про свободу яких він галасував на весь світ. Звірі вони, а не люди! Знищити такий талант, забрати в батька останню надію.
Зараз буде розмова з російським командувачем. Мають щось робити, доки не пізно. Ті ж нелюди, які вбили Теренса, зачаїлися на лінкорі. Завтра увечері вони виконають свою погрозу: або Росія прилучиться до Союзу Східних держав, або їй доведеться втратити весь свій чорноморський флот!
Всю ніч барон Реттіган провів біля труни з тілом нещасного Теренса. По обіді до моргу прибуде машина, щоб відвезти барона в аеропорт, і хай літак здійснить останню мандрівку молодого художника, мандрівку через океан, мандрівку у вічність.
Але спершу відбудеться розмова з командувачем. Зустріч в його кабінеті майже без слів, важка і тягуча. Командувач ще раз висловлює своє співчуття американському політику. На сумлінні росіян і українців нема вини. Така дика логіка політичної боротьби, логіка протистояння на землі народів і держав.
— Що ж, моя охорона супроводжуватиме вас до самого Бельбеку, — важко вимовляє командувач, намагаючись не дивитися на потемніле від горя, в глибоких зморшках обличчя американця. — Добре, що ви відбудете вдень. Бо за вечір я просто не певен. З лінкора був попереджувальний сигнал: там чекають виконання умови… власне, ультиматуму.
— А Москва що, не згодна? — весь оживає барон.
— Ні, Москва не любить ультиматумів. Скажу вам відверто: через дві години ми завдамо упереджувального удару по лінкорові.
— А якщо ті натиснуть на ядерну кнопку раніше?
— Що ж, іншого виходу просто немає.
— Май год! Це ж буде кошмар! — блідніє обличчям старий барон. І враз перед очима його наче змигують останні хвилини там на дорозі: ота пробита кулями машина, оте мертве лице Теренса, кров на його грудях… Гаряча хвиля б’є баронові в груди. Він раптом підводиться, якусь мить стоїть у ваганні і затим промовляє, наче виносить вирок: — «Я не лечу в Каліфорнію!»