Юлия Мельникова – Львів самотніх сердець (страница 3)

Однак Мордехай ні в кому не бачив жодної чорної крапки. Отже, син перевершив…

— Се правдивий дар, — зізнавались ті, хто ще донедавна звинувачував родину Цві в ошуканстві. — Бережіть сина, на нього чекає велика слава!

А в десять років Шабтай упав на коліна перед батьками, благаючи слізно дозволу поїхати навчатись до Цфата, де була чудова каббалістична школа. Хлопчика заледве відмовили відкласти цю поїздку до повноліття, бо ж ніколи ще у Цфаті не брали таких юних учнів, а шлях туди був неблизький.

Се поривання неабияк втішило Мордехая Цві. Він і раніше обожнював Шабті, діставав для нього найрідкісніші твори, за які доводилось платити золотом, а тепер переконався: Шабтай успадкував його пристрасть до Каббали, задушену невблаганною долею. Задля щастя Шабті батько ладен був розоритися цілком. Якби до нього явився великий візир султана й велів продати все майно казні, а за се Шабтая призначать хахам-баші, головним рабином Порти, то Мордехай Цві навіть не помислив би, чи варте синове піднесення такої жертви. Він приніс би її без найменшого вагання.

У мрійливих снах хитрий купець уявляв, як шанобливо схилять перед дорослим Шабтаєм голови всі колишні воріженьки, а особливо — нахабні, захланні турецькі чиновники, що всіляко намагались перешкодити його торгівлі. Тоді зрозуміють вони, кого кривдили, й обливатимуть гіркими сльозами його ноги, благаючи прощення. Шабтая оберуть главою євреїв Ізміру, а там, напевно, лідером усіх громад Осяйної Порти.

І з такими солодкими мріями Мордехай засинав, не відаючи, що все буде трохи по-іншому…

Що люди, які схиляються перед Шабті, безжально зрадять його, прокленуть у гніві й намагатимуться стерти його ім’я, як брудну пляму на білому полотні історії, а сам він помре в смутку та забутті.

Невдовзі батькові довелось шукати тямущого навчителя не десь-інде, а в самому Стамбулі, бо Шабтай вже вичерпав з Ізмірського бейт-мідраша всі доступні для цього закутня знання, і далі вже не мав чому вчитися.

Шабтай просив привезти йому не простого навчителя, а знаного каббаліста, посвяченого у багато окультних знань.

Такого, наприклад, як Езра д’Альба, що написав туманний трактат «Ец даат», що справив на нього велике враження. Такий вчитель знайшовся випадково, і до того ж з роду д’Альба, тільки не сам Езра д’Альба, а його правнук Біньямін Іцхак д’Альба, маран й таємний каббаліст. Потрапивши з в’язниці інквізиції простісінько на піратське судно, невольник отримав свободу лише завдяки тому, що купець Цві знав езотеричні праці його предків, що також носили прізвище д’Альба. Викуп за нього заплатили величезний, і з вдячності д’Альба залишився у Мордехая Цві домашнім вчителем, хоча з його розумом було неважко знайти собі заняття у щедрих стамбульських євреїв. Саме д’Альба розчинив перед Шабтаєм браму Каббали, знехтувавши забороною вивчати її всім, хто не досягнув тридцятирічного віку й неодружений. Навчений змалку приховувати своє юдейство, д’Альба тривалий час обходився без наставників, сам вивчав «Зогар», тому й не прислухався до грізних попереджень авторитетних рабинів. Покладався лише на власну інтуїцію, і вона ще не підвела його жодного разу.

— Якщо хлопчик цікавиться «Зогаром», то нехай читає, — відмахувався вчитель від набридливого втручання, — великої біди в цьому не бачу.

Лише Йосифа Ескапа, лідера ізмірської громади, бентежило й насторожувало те, що маленький Шабтай задає йому питання, про які не кожний рабин знає. Якось Шабті — мав тоді він десь років дев’ять, спитав у раббі Йосифа, якого кольору сфірот «біна», що позначає розум? Раббі вирішив, що хлопчина, не дай, Боже, заслаб від науки, бо де ж таке чувано, щоб кожній із дюжини сфірот присвоювали свій колір? Над цим лише варіяти застановляються. І розповів про це батькові.

Однак Мордехая Цві синів розум лише тішив, і він не перешкоджав йому читати «Зогар». Єдине, що непокоїло — це Шабтаїв потяг до містики, самозаглиблених роздумів в різних усамітнених куточках, його хвороблива дражливість. Іноді хлопчик знаходив собі який-небудь тихий куток і довго сидів там, а очі його ставали при цьому лякаюче-відчужені. Шабті не озивався тоді ні на голоси батьків, ні на те, що його кликали Елі та Леві.

Він не чув нікого, поринувши усією своєю свідомістю в безкінечність, в потік Ейн-Соф, налаштуватись на який здатен далеко не кожен.

Утім, живучи серед екзальтованих містиків, яких приймав його гостинний батько, Шабтай не здавався ненормальним. Навпаки, був вищим, мудрішим, ніж вони, і лише чутливе материне серце помічало, що з Шабті відбувається щось лихе. Не могла сказати напевне, що саме в ньому не так, чи це хвороба, але передчувала. І мовчала.

— Він незвичайний, — пояснював Мордехай Цві, коли йому вказували на синові дивацтва, — а тому не міряйте Шабтая вашими вузькими мірками. Ви ж бо самі йдете до нього за благословенням і порадами. Посилаєте своїх дітей вчитися до Шабтая, а тепер ні з того ні з сього називаєте його божевільним?

4. Capa (майбутня дружина Шабтая) в монастирі. Річ Посполита. 1650-і pp.

— …А ви зачиняйте вікно, — мовила абатиса Домініка до сестри Беати, що прийшла жалітися на одну з вихованок, Терезу. Терезі тільки-но виповнилось тринадцять, вона, донька рабина Меєра, з’явилась у монастирі десятилітком, втративши під час Хмельниччини батьків, і досі здавалась зразковою Христовою нареченою. Дівчинка була сновидою і раз на місяць вночі, не усвідомлюючи, що чинить, вилазила через вікно на прогулянку. Під час такої мандрівки Тереза якось зачепилась краєм нічної сорочки за ринву, викувану у вигляді довгого змієвидного дракона з гострою лускою, й порвала її на шмаття. Голу й подряпану Терезу вранці знайшли сплячою на даху й заледве розбудили. Сон її виглядав на непритомність. Бідолаха не реагувала навіть на легке поколювання холодною голкою. А прокинувшись, Тереза не пам'ятала жодної хвилини з минулої ночі, і була дуже здивована, коли їй показали порвану сорочку й тицьнули пальцем на глибокі подряпини на тілі.

— Я нічого, нічого не пам’ятаю, — ледь чутно лебеділа Тереза, — лягла в ліжко як звичайно. Невже я блукала по даху?

— То все підступи диявола, — підібгавши гу би, сказала абатиса.

Сестра Беата, скорботна черниця, кивнула.

— Диявол заліз в твою чисту душу, змусив відчинити вікно, перелізти через високе підвіконня і вештатися в непристойному вигляді по даху, чинячи, можливо, негідні речі. Бачите, яка вона подряпана? Се — сліди диявольських пазурів…

Беата тихо додала:

— Може, диявольський голос звабив її видіннями минулого? Ти не чула голосу, що кликав тебе на дах?

— Ні, — сказало дівча, зіщулившись, — мене ніхто не кликав.

Абатиса погладила Терезу по голові, відійшла в куток й щось шепнула на вушко Беаті, яка стежила за дівчинкою.

Тільки-но абатиса вийшла з келії, сестра Беата наблизилась до Терези, схилилась над узголів’ям жорсткої постелі, зазирнула у великі, чорні й злякані очі монастирської вихованки.

— Терезо, дитино моя, — мовила сестра, — підійми, будь ласка, ноги.

У очах Терези застигло німе питання.

— Навіщо? — ледь чутно прошепотіла дівчинка.

— Мушу оглянути тебе, чи не не вчинив отой злий дух ґвалту, — відказала Беата.

Не чекаючи, поки Тереза її зрозуміє, сестра Беата з властивою їй акушерською методичністю (в миру вона була гарною повитухою) відкинула з її ніг сіру ряднину, підняла поділ виданої дівчинці нової сорочки й запхала туди руку.

— Virgo, — з виразною втіхою мовила сестра Беата, а нещасна Тереза, повернувши важку від сорому голову, побачила, що абатиса стоїть поряд.

— Диявол винахідливий, — повчальним тоном промовила абатиса, — але ми його спробуємо перехитрувати. Заґратуйте вікно й приставте до Терези на ніч надійну доглядальницю. Якщо вона помітить щось незвичне, то зможе нам розповісти. Кого порадите? Може, Урсулу?

— Урсули не треба, вона теж єврейської крові, — чемно відказала сестра Беата, — й може приховати переступ Терези, вважаючи, що захищає свою одноплемінницю. У них добре розвинуте почуття спорідненості, а обидві дівчинки крім того ж з одного міста, і, можливо, родички…

— Тоді Маґдалену, вона старша й відповідальніша, — сказала абатиса Домініка. — Вона чистокровна полька.

Довготерпелива Тереза втупилась у білу монастирську стіну, їй було боляче й образливо, як лише може бути боляче й образливо підлітку, несправедливо звинуваченому в ганебних речах. Жодних зносин із силами темряви у неї, доньки рабина, не було, пекельних голосів вона ніколи не чула, а якби й чула, то навряд чи поділилась би цим з абатисою.

Думка, що відтепер вона, перебуваючи під підозрою, ночуватиме в найхолоднішій та найвіддаленішій келії, із заґратованим вікном, та ще під наглядом в’їдливої Маґдалени, доводила дівчинку до відчаю. Та й засинати, коли поряд ніхто не хропе (а Маґдалена хропіла знаменито), значно приємніше…

Потрапивши до монастиря вже немаленькою, Тереза твердо засвоїла три речі. По-перше: вона єврейка Сара. По-друге: кожного вечора, лягаючи спати, Сара після католицьких молитв прочитає незмінну «Шма Ісраель». Це вона обіцяла батькові в останні миті його життя, перед тим, як оскаженілі козаки розрубають раббі Меєра навпіл, а вона, тоненька й спритна, встигне сховатися в нішу за шафою. По-третє: у неї в Амстердамі є дядько Шмуель Примо, єдиний, хто вижив з усієї родини, і у важку хвилину Сара може звернутися до нього.