Ю. Несбё – Безтурботний (страница 56)

— Ти що, не міг хоча б йому заперечити? — запитала Беате, коли вони, вийшовши з кабінету Іварссона, рухалися по коридору.

— А навіщо? — відповів Харрі, обережно повернувши голову. — Він же все заздалегідь вирішив.

— Але ти йому навіть шансу не дав передумати й оплатити нам відрядження.

— Я дав йому інший шанс — щоб на нього не наїхали.

— Що ти маєш на увазі? — Вони зупинилися біля ліфта.

— Адже я говорив, що нам надано якісь повноваження у цій справі.

Беате обернулась і подивилася на нього.

— Здається, я розумію, — поволі сказала вона. — І що тепер буде?

— Від’їзд. Не забудь крем від засмаги! — Двері ліфта зачинилися.

Пізніше того ж дня Б’ярне Мьоллер розповів Харрі, як сторопів Іварссон, коли начальник Управління поліції особисто повідомив його, що посилає Харрі та Беате до Бразилії, а відрядження оплачує Відділ грабежів і розбійних нападів.

— Ну що, тепер задоволений собою? — запитала Беате, коли Харрі зібрався додому.

Але коли Харрі проходив повз «Плазу» і хмари нарешті розродилися дощем, він, як не дивно, не відчував ніякого задоволення. А тільки збентеження, недосип і біль у потилиці.

— Бакшиш? — заволав у слухавку Харрі. — Що це, хай йому біс, іще за бакшиш такий?

— Та елементарний хабар, віддячити треба, — сказав Ейстейн. — У цій клятій країні без бакшишу ніхто і пальцем не поворухне.

Диявол! — Харрі стукнув ногою по ніжці столика, що стояв перед дзеркалом. Апарат гойднуло вбік, і слухавка випала з рук.

— Алло? Харрі,ти куди пропав? — тріскуче прозвучав голос Ейстейна зі слухавки, що лежала на підлозі. Більше за все Харрі хотілося там її і залишити. Кинути все. Або зарядити на повну потужність пластинку «Металіки». Одну із старих.

— Зберися, Харрі! — пропищало на іншому кінці дроту.

Харрі нахилився, стараючись, щоправда, не опускати голову,

і нарешті підняв слухавку:

— Соррі, Ейстейне. Так скільки, ти кажеш, вони зверху вимагають?

— Двадцять штук єгипетських. Сорок штук норвезьких. І номер відразу буде в мене.

— Вони що, голову нам морочать, Ейстейне?

— Звичайно. Так потрібен нам номер цього абонента чи ні?

— Гроші будуть. Не забудь тільки розписку узяти, о’кей?

Харрі лежав у ліжку, чекаючи, коли подіє потрійна доза заспокійливих пігулок, і перед очима у нього маячив шкільний дах. Останнє, що він побачив перед тим, як провалитися в темноту, був хлопчисько, який сидів на краю і теліпав ногами, витріщаючись на нього зверху вниз.

ЧАСТИНА

IV

26

Дажуда

Фред Баугестад нездужав через похмілля. Йому йшов тридцять другий рік, він був розлучений і гнув горба простим робітником на буровій вежі «Статфіорд Б». Робота на вежі зовсім не мед, та й під час вахти навіть пивця ані-ні. Зате платили добряче, в кімнаті у тебе телевізор, класна їжа, а найголовніше — графік роботи: після трьох тижнів вахти була чотиритижнева відпустка. Хтось виїжджав додому до дружини і, лежачи на дивані, витріщався в стелю, хтось у цей час водив таксі або будував дім, аби не померти з нудьги, а хтось, як Фред, вирушав до якої-не- будь жаркої країни і напивався там мало не до смерті. Зрідка він посилав поштові листівки Кармьой, дівчинці, або «пацанці», як він її називав, хоча їй виповнилося вже десять років. Чи, може, одинадцять? Та яка різниця — це була єдина людина на континенті, з якою він підтримував зв’язок, — ну і на тому спасибі. В останній своїй розмові по телефону з батьком той із жалем повідав, що матусю знову забрали за чергову крадіжку капітанського кексу в «Рімі»[32]. «Я молюся за неї», — сказав батько й поцікавився, чи бере Фред із собою Біблію норвезькою, коли їде за кордон. «Батьку, я без Книги не можу обійтись, як без сніданку», — відповів Фред. Що було святою правдою, якщо взяти до уваги, що Фред, перебуваючи в Дажуді, ніколи не приймав їжі до обіду. Якщо, звичайно, не вважати їжею кайпіринью. А це вже питання до фахівця, адже в кожен келих він додавав щонайменше чотири столові ложки цукру. Фред Баугестад споживав кайпіринью, тому що це було найгидотніше пійло. В Європі коктейль користувався незаслужено доброю славою, позаяк там використовували джин або горілку замість кашаси — смердючого, їдкого бразильського самогону з цукрового буряку. Тому Фред і вважав, що пиття кайпіриньї задумане як плата за гріхи. Обидва Фредові діди були алкоголіками, і, маючи таку спадковість, Фред вважав, що споживання цієї гидоти вбереже його від звикання.

Сьогодні він зайшов до Мохаммеда о дванадцятій, випив чашку еспресо і чарку бренді, а потім поволі побрів назад по вузькій, у глибоких вибоїнах гравійній дорозі вздовж кам’яних будинків більш-менш білого кольору, над якими тремтіло розжарене повітря. Будинок, який він знімав разом із Рогером, білим назвати було важко. Штукатурка обвалилась, і всередині були тільки голі сірі стіни, які наскрізь пронизував вологий вітер із Атлантики, так що, лизнувши стіну, можна було відчути гіркий смак каменю. «Але навіщо це робити?» — подумав Фред. Будинок-то цілком нічого собі. Три спальні, два матраци, холодильник і плита. А ще диван і стільниця на двох порожнистих цементних блоках у вітальні — так вони називали цю кімнату, оскільки в одній із її стін був майже квадратний отвір, який вони величали вікном. Узагалі-то їм слід було частіше прибирати в будинку, адже кухня кишіла жахливо кусючими вогненно-руди- ми мурашками — lava ре, як називають їх бразильці. Щоправда, після того, як вони перенесли холодильник до вітальні, Фред не так часто бував у кухні. Він лежав на дивані й намагався спланувати свої дії на залишок дня, коли до кімнати увійшов Рогер.

— Ти де був? — запитав Фред.

— В аптеці в Порту, — відповів Рогер, і все його широке, в червоних плямах обличчя розпливлося в усмішці. — Ти не повіриш, що вони тут продають. Ти такі речі навіть за рецептом у Норвегії не дістанеш. — Він висипав вміст пластикового пакету на стільницю й почав голосно читати етикетки:

— Три міліграми бензодіазепіну. Два міліграми флунітразе-паму. Тьху ти чорт, Фред, адже ми говоримо «рогіпнол».

Фред промовчав.

— Тобі що, кепсько? — стривожився Рогер. — Ти хоч попоїв чого-небудь?

— Ні. Тільки кави випив у Мохаммеда. Там, до речі, сьогодні якийсь підозрілий тип побував. Розпитував Мохаммеда про Лева.

Рогер відірвав погляд від чергової етикетки:

— Про Льва? Який на вигляд той тип?

—- Високий. Світловолосий, блакитноокий. Судячи з вимови, начебто норвежець.

— Диявол, ти чого мене так лякаєш, Фред? — Рогер відновив читання етикеток.

— Ти це про що?

— Скажімо так: якби він був чорноволосий, високий і худий, нам слід було б робити ноги звідси, з Дажуди. Та і взагалі переміщуватися в Східну півкулю, якщо на те пішло. На лягавого він скидається?

— А який вигляд мають лягаві?

— Вони… гаразд, забудь про це, нафтовик.

— Випити йому хотілося точно. Вже я-то, в усякому разі, знаю, який вигляд мають алкаші.

— Окей. Напевно,приятель Льва. Ну що, допоможемо йому?

Фред похитав головою:

— Лев казав, що живе тут абсолютно ін… ін… якесь латинське слово, загалом, таємно. Мохаммед зробив вигляд, що ніколи про Лева не чув. Хлопець знайде Лева, якщо Лев захоче.

— Та приколююсь я. До речі, а де Лев знаходиться? Я його вже декілька тижнів не бачив.

— Останнє, що я чув… він начебто до Норвегії збирався, — сказав Фред і обережно спробував підвести голову.

— А може, його взяли, коли він банк намагався грабону-ти? сказав Рогер і посміхнувся. Але не тому, що бажав Льву опинитися в холодній, просто одна лише думка про пограбування банку завжди викликала у нього посмішку. Сам він три такі справи упорав і щоразу відчував при цьому величезне задоволення. Хай у перших двох випадках їх і накрила поліція, зате востаннє він усе зробив правильно. Правда, описуючи те, що сталося, він зазвичай забував згадати про удачу, що супроводила його: камери спостереження якийсь час не працювали. Але так чи інакше, зірваний куш виявився достатньо великий, щоб він тепер міг насолоджуватися заслуженим відпочинком і навіть зрідка балуватись опіумом тут, у Дажуді. Це невелике красиве селище розташовувалося точно на південь від Порту-Сеґуру і до недавнього часу залишалося головним у південній від Боготи частині континенту притулком оголошених у розшук злочинців. Початок цьому процесу було зроблено в сімдесяті роки, коли в Дажуду почали стікатися хіпі та інший люд, який літньої пори промишляв у Європі, виступаючи в ролі вуличних музикантів, продавців кустарних прикрас або татуювальників. Вони приносили Дажуді додатковий прибуток і, за великим рахунком, нікому не заважали. А тому дві бразильські сім’ї, які, власне, контролювали всю економіку селища, домовились дивитися крізь пальці на куріння марихуани на пляжі, в кав^’ярнях, барах, яких ставало все більше і більше, а потім і на вулицях, і взагалі де завгодно.

Щоправда, одна проблема залишалася. Важливим джерелом доходів для поліцейських, що отримували, як і скрізь, мізерну зарплатню від держави, слугували «штрафи», що стягуються з туристів за куріння марихуани та порушення інших мало кому відомих законів. Тому, щоб забезпечити мирне співіснування туристів і поліції,згаданим сім’ям довелося поклопотатися про створення для поліцейських альтернативних джерел доходів. Почалося з того, що якогось американського соціолога і його аргентинського коханця, що налагодили виробництво та збут марихуани в тутешніх краях, зобов’язали виплачувати поліції комісійні за гарантування їх безпеки і монополії на бізнес. Тобто за те, що їхніх потенційних конкурентів без довгих з’ясувань заарештували і під фанфари видали федеральній поліції. Гроші річкою потекли до кишень тісного кола місцевих держслужбовців, і всі були раді й задоволені одне одним, але тут з’явилися троє мексиканців, які запропонували комісійні більші. І тоді американця й аргентинця взяли під білі руки і в один прекрасний недільний ранок теж під фанфари передали федеральній поліції на площі перед будівлею цошти. Тим часом ефективна, регульована законами ринку система продажу і покупки прав на захист бізнесу продовжувала успішно розвиватись, і незабаром Дажуду заполонили злочинці, що перебувають у розшуку, зі всіх кінців світу, які в тутешніх умовах могли забезпечити собі відносно спокійне існування, і притому набагато дешевше, ніж у Патайї або ще де-небудь. Проте у вісімдесяті роки цю прекрасну перлину з її майже не порушеною природою, величезними пляжами, багряними заходами сонця і чудової якості марихуаною відкрили для себе двигуни прогресу туристичного бізнесу — любителі блукати по планеті з рюкзаком за спиною. Вони насунули в Дажуду в такій кількості і з такими матеріальними запитами, що дві сім’ї, які контролювали місцеву економіку, замислилися, наскільки рентабельно і далі використовувати селище як притулок для злочинців усіх мастей. Поступово затишні, напі-восвітлені бари почали переобладнати під пункти прокату інвентарю для нирців, а в кав’ярнях, де раніше аборигени на старий лад танцювали свою ламбаду, почали влаштовувати «Wild-Wild-Moonparty»[33]. А в місцевої поліції входили у звичну блискавичні облави в кам’яних будинках, що відзначалися не таким уже й білим кольором, мешканців яких, незважаючи на їх обурені протести, у наручниках доставляли на площу. Але однаково порушникам закону було спокійніше перебувати в Дажуді, ніж у багатьох інших куточках землі, хоча пара-ноїчний страх переслідував їх усіх, а не тільки Рогера.