Ю. Несбё – Безтурботний (страница 49)

Харрі заплющився, неначе це могло допомогти йому зрозуміти, чи правдива розповідь Расколя.

— Коли повз мене поволі пропливали останні вагони, я побачив жіноче обличчя, що дивилося на мене з вікна. Я неначе зустрівся з примарою. Вона була схожа на мою матір. Я підняв скривавлений ніж і показав їй. Знаєш, Спіуніу це був єдиний момент у моєму житті, коли я відчував себе абсолютно щасливим. — Расколь мрійно ‘‘заплющив очі, неначе знов переживаючи цю хвилину. — Koke per koke. Голова за голову. Так албанці кажуть про кровну помсту. Найвище захоплення і найнебезпечніше сп’яніння з усіх, дарованих людям Господом.

— Що було потім?

Расколь розплющив очі:

— Знаєш, Спіуніу що таке baxt7.

— Поняття не маю.

— Доля. Успіх і карма. Те, що управляє нашим життям. Я знайшов гаманець сутенера, в ньому виявилося три тисячі злотих. Повернувся Стефан; разом із ним ми перенесли труп через колії та поклали в товарний вагон потяга, що йде на схід. Самі ми вирушили на північ. Два тижні по тому в Гданську ми пробралися на корабель, який довіз нас до Швеції. Звідти попрямували в Осло. Тут, у Тойені, була земельна ділянка, на якій стояли чотири фургони. У трьох із них жили цигани. Четвертий — старий, ветхий, із поламаною віссю — порожній. Він став будинком для мене і Стефана на п’ять подальших років. Тут різдвяного вечора ми відсвяткували мій дев’ятий день народження. Закутавшись у єдину вовняну ковдру, що залишилась у нас, ми їли печиво, запиваючи його молоком. Наступного дня ми вперше зламали кіоск і вирішили, що нарешті потрапили в підходяще місце. — Расколь широко всміхнувся. — Це виявилося простішим, ніж відняти у дитини цукерочку.

Досить тривалий час вони сиділи мовчки.

— У тебе такий вигляд, ніби ти все ще не до кінця мені віриш, — сказав нарешті Расколь.

— Хіба це має якесь значення? — грубувато парирував Харрі.

Расколь усміхнувся.

— Звідки ти знаєш, що Анна тебе не любила? — у свою чергу запитав він.

Харрі мовчки знизав плечима.

Рука об руку, скуті наручниками, вони ввійшли до «Кишки».

— Не варто на всі сто відсотків розраховувати, що я впізнаю нальотчика, — попередив Расколь. — Цілком може бути, що це хто-небудь із залітних.

— Зрозуміло, — буркнув Харрі.

— Чудово.

— Та якщо Анна — дочка Стефана і він живе в Норвегії, чому його не було на похороні?

— Тому що він мертвий. Зірвався, коли ремонтував дах багато років тому.

— А мати Анни?

— Вони з сестрою і братом після смерті Стефана подалися на південь, до Румунії. Адреси її я не знаю, та і взагалі сумніваюся, щоб вона в неї була.

— Іварссону ти сказав, що родичі не прийшли на похорон, тому що вона накликала ганьбу на всю сім’ю.

— Невже? — У карих очах Расколя блиснули лукаві іскорки. — Якщо скажу, що збрехав, ти мені повіриш?

— Повірю.

— Однак я не брехав. Сім’я відкинула Анну. Для батька вона більше не існувала, він заборонив називати її ім’я у своїй присутності. Щоб уникнути таЬгіте. Розумієш?

— Чесно кажучи, ні.

Вони дійшли до будівлі Управління й зупинилися в очікуванні ліфта. Расколь пробурмотів щось нерозбірливе; вголос же він запитав:

— А чому ти вирішив, що мені можна вірити, Спіуні?

— Хіба у мене є вибір?

— Вибір завжди є.

— Набагато цікавіше, чому ти віриш мені. Хай ключ, який я тобі дав, дублікат ключа від квартири Анни, але ж зовсім не факт, що я знайшов його у вбивці.

Расколь похитав головою:

— Ти не зрозумів. Я не вірю нікому. Покладаюся лише на інстинкт. А він підказує мені, що ти зовсім не дурень. У кожного є щось, заради чого він живе. Те, що можна у нього відняти. У тому числі й у тебе. Це зовсім не складно.

Двері ліфта розкрились, і вони ввійшли всередину.

Поки Расколь проглядав відеозапис пограбування, Харрі в напівтемряві спостерігав за ним. Циган сидів із незворушним виглядом, випроставшись і щільно стиснувши долоні. Обличчя його залишалося безпристрасним навіть тоді, коли в «Камері тортур» пролунав спотворений звук пострілу з гвинтівки.

— Хочеш проглянути ще раз? — запитав Харрі, коли вони дійшли до останніх кадрів, на яких Забійник ішов по Індастрі-гате.

Не потрібно, — відмовився Расколь.

— Ну і?.. — Харрі спробував приховати збудження.

— А ще що-небудь є?

Харрі сприйняв це як поганий знак:

— Е-е. У нас є запис відеокамери із «Севен-елевен», розташованого навпроти, звідки він спостерігав за банком перед самим пограбуванням.

— Став.

Харрі прокрутив плівку двічі.

— Ну? — повторив він своє запитання, коли зображення на екрані знову змінилося заметіллю.

— Я так розумію, що було ще декілька нальотів, і ми могли б подивитись і ці записи, — сказав Расколь і поглянув на годинник. — Проте все це марна трата часу.

— Мені здавалося, ти говорив, що час — це єдине, чого у тебе в надлишку.

— Очевидна брехня. — Расколь підвівся і простягнув Харрі руку. — Якраз із часом у мене туго. Давай, Спіуні, пристібай нас.

Харрі подумки вилаявся. Він защипнув наручники на зап’ясті Расколя, і вони разом, бочком, протиснулися між столом і стіною до дверей. Харрі взявся за собачку замка.

— Більшість із тих,хто грабує банки, — прості хлоп’ята, — сказав Расколь. — Через те вони і грабують банки.

Харрі завмер.

— Одним із найзнаменитіших грабіжників був американець Віллі Саттон, — вів далі Расколь. — Коли він був спійманий і постав перед судом, суддя запитав його, чому він грабує банки. Саттон відповів: «Because that’s where the money is»[30]. У американців цей вираз став крилатим — мабуть, як приклад того, з якою геніальною прямотою і простотою можна висловлюватися. Щодо мене, я тут бачу лише ідіота, який попався. Кращі грабіжники банків — ті, що залишилися невідомими, але їх ніхто не цитує. Ти про них ніколи і не чув. Той, кого ви шукаєте, саме такий.

Харрі все ще вичікував.

— Гретте, — сказав Расколь.

— Гретте? — Беате так витріщила очі, що, здавалося Харрі, ще трохи — і вони вилізуть їй на лоба. — Гретте? — На шиї в неї нервово забилася тоненька жилка. — У Гретте алібі! Тронн Гретте — бухгалтер із розладнаними нервами, а зовсім ніякий не грабіжник! Тронн Гретте… та він…

— Він невинуватий, — сказав Харрі. — Знаю. — Зробивши крок усередину, він зачинив за собою двері її кабінету і плюхнувся на стілець біля письмового столу. — Але ми говоримо не про Тронне Гретте.

Беате розкрила і знову закрила рот, досить виразно зашльопавши при цьому губами.

— Ти чула про Льва Гретте? — запитав Харрі. — Расколь сказав, що йому досить було і перших тридцяти секунд, а далі він дивився лише для того, щоб остаточно переконатися. Тому що Лева Гретте вже багато років ніхто не бачив. Останнє, що чув про нього Расколь, — це що він живе за кордоном.

— Лев Гретте, — повторила Беате, і погляд її зробився відсутнім. — Пам’ятаю, батько розповідав мені про нього — такий кримінальний вундеркінд. Я читала рапорти про нальоти, в яких, як підозрювали, він брав участь, коли йому було всього шістнадцять. Він був легендою, тому що поліції так і не вдалося його затримати, а коли він зник, у нас не залишилося нічого, навіть його відбитків. — Вона подивилася на Харрі. — Як же я могла зробити таку дурницю?! Та ж фігура. Схоже обличчя. Це брат Тронна Гретте, вірно?

Харрі кивнув.

Беате наморщила лоб:

— Виходить, що Лев Гретте застрелив власну невістку.

— І це пояснює дещо інше, чи не так?

Подумавши, вона поволі кивнула:

— Двадцять сантиметрів між обличчями. Вони знали одне одного.

— І якщо Лев Гретте зрозумів, що його впізнали.