Ю. Несбё – Безтурботний (страница 46)

Знизавши плечима, пан зник.

— Мене вражає ще дещо, — зауважив Харрі. — Твоє нахабство. Навіть після того, як я показав тобі фотографію, ти продовжував присилати свої мейли.

— Вибач, констеблю, якщо я повторююся, — процідив Албу. — Але все-таки поясни, що саме ти маєш на увазі, коли твердиш про якісь… мейли, чи що?

— Будь ласка. Бачиш, багато хто вважає, що можна посилати мейли абсолютно анонімно, якщо використовувати сервер, де не обов’язково реєструватися під власним ім’ям. Але це не так. Мій друг хакер пояснив мені, що всі — абсолютно всі — дії в Мережі залишають своєрідний електронний слід, який може привести — а в нашому випадку обов’язково приведе — до того комп’ютера, з якого їх послано. Потрібно тільки вміти шукати. — Харрі потягнув із внутрішньої кишені пачку сигарет.

— Будь ласка, не… — почала було Вігдіс, але раптом замовкла.

— Скажіть, пане Албу, — Харрі закурив, — де ви були у вівторок минулого тижня між одинадцятою та годиною ночі?

Арне і Вігдіс Албу перезирнулися.

— Можемо з’ясувати все або тут> або в Управлінні поліції — вам вибирати, — запропонував Харрі.

— Він був удома, — сказала Вігдіс.

— Що ж, ви мою пропозицію чули. — Харрі випустив дим через ніс. Він розумів, що переграє, проте шляху назад не було — не можна блефувати наполовину. — Ми мргли прояснити все на місці. Тепер, мабуть, доведеться їхати до Управління. Мені самому оголосити гостям, що свято закінчено?

Вігдіс закусила нижню губу.

— Але я ж сказала, що він… — Тепер вона вже не здавалася чарівною.

— Усе гаразд, Вігдіс, — сказав Албу, заспокійливо поплескавши її по плечу. — Піди займися гостями, а я провожу Холе до воріт.

Вийшовши на вулицю, Харрі відчув нерухомість нічного повітря. Проте варто було підвести голову, як стала очевидною оманливість цього затишшя: дув сильний вітер, що час від часу наганяв на місячний диск квапливі хмари. Вони поволі попрямували до воріт.

— Навіщо це треба було робити тут? — запитав Албу.

— Ти сам напросився.

Албу кивнув:

— Так, напевно. Але навіщо тобі знадобилося, щоб вона про все дізналася саме так?

Харрі знизав плечима:

— А як би ти хотів, щоб вона дізналася?

Музика стихла; у будинку з регулярними проміжками лунали вибухи сміху. Схоже, Крістіан сьогодні у гарному настрої.

— Можна стрельнути у тебе сигарету? — попросив Албу. — Взагалі-то я кинув.

Харрі простягнув йому пачку.

— Дякую. — Затиснувши сигарету в зубах, Албу нахилився до запальнички в руці Харрі. — Чого ти насправді добиваєшся? Грошей?

— Та що ви всі про одне і те ж? — пробурмотів Харрі з досадою.

— Ти з’явився сюди сам-один, без ордера на арешт, і намагаєшся блефувати, погрожуючи відвезти мене в дільницю. А якщо ти і справді побував у заміському будинку в Ларколлені, у тебе можуть виникнути мінімум такі ж проблеми, як у мене.

Харрі поволі похитав головою.

— Отже, гроші ні до чого? — Албу подивився на небо. Подекуди мерехтіли самотні зірки. — Тоді, виходить, щось особисте? Ви були коханцями?

— Я гадав, тобі все про мене відомо, — сказав Харрі.

— До любові Анна ставилася серйозно. Вона любила любов. Ні, неправильне слово. Обожнювала. Вона обожнювала любов. Тільки їй було відведено місце в її житті. Любові та ненависті. — Він кивком указав на небо. — Для неї ці два почуття були подібні до нейтронних зірок. Знаєш, що таке нейтронні зірки?

Харрі похитав головою. Албу вийняв із рота сигарету:

— Це зірки, що володіють такою високою густиною та силою тяжіння, що, якби я кинув цю сигарету на одну з них, вона б справила враження ядерного вибуху. Те ж саме і з Анною. Її тяга до любові — та ненависті — була така велика, що в проміжку між ними вже ніщо не могло існувати. Будь-яка дрібниця могла викликати ядерний вибух. Розумієш? Мені, наприклад, аби зрозуміти, було потрібно немало часу. Вона, як Юпітер, вічно намагалася сховатися за якоюсь сірчистою хмарою. За гумором. Сексуальністю.

— Венера.

— Що?

— Так, нічого.

У прогалині між двох хмар з’явився місяць і висвітив у саду бронзову статую оленяти, яке в місячному сяйві стало схоже на якусь казкову тварину.

— Ми з Анною домовились зустрітися близько півночі, — сказав Албу. Вона сказала, що в неї збереглися мої особисті речі, які їй хотілося б мені повернути. Я приїхав на Соргенфрі-гате о дванадцятій і простояв там до чверті на першу. Вона просила мене не підніматися, а подзвонити їй по телефону з машини. За її словами, сусідка аж надто цікава. Хай там як, слухавку вона не брала. Тоді я поїхав додому.

— Значить, твоя дружина брехала?

— Звичайно. Ми домовилися, що вона підтвердить моє алібі, ще в той день, коли ти вперше прийшов із цією фотографією.

— А чому ти тепер від нього відмовляєшся?

Албу розсміявся:

— Хіба наша розмова що-небудь означає? Нас тут двоє, єдиний мовчазний свідок — місяць. Пізніше я від усього зможу відмовитися. Та і, сказати по правді, я сильно сумніваюся, що в тебе що-небудь проти мене є.

— Тоді чом би тобі не розповісти і про все інше?

— Натякаєш, що я її вбив? — Він знову розсміявся, цього разу вже голосніше. — Але ж з’ясувати це — твоя робота, чи не так?

Вони дійшли до самих воріт.

— Тобі просто захотілося подивитись, як ми відреагуємо, так? — Албу згасив сигарету об мармуровий стовп. — А ще ти жадав помститись, ось і розповів їй все. Ти був розсерджений. Злий хлопчисько, що б’є туди, куди дотягнеться. Ну що, тепер задоволений?

— Коли у мене буде електронна адреса, я тебе матиму, — пообіцяв Харрі. Він більше не відчував злості. Лише втому.

— Ніякої адреси ти не знайдеш, — сказав Албу. — Пробач, друже. Ми, звичайно, можемо продовжити цю гру, але тобі в ній не виграти.

Харрі вдарив. Звук вийшов глухий і короткий. Албу похитнувся, зробив крок назад і схопився за брову.

У темноті Харрі зумів розрізнити світлу цівку пари від власного дихання.

— Зашивати доведеться, — сказав він.

Албу поглянув на свою забруднену кров’ю руку і раптово розреготався:

— Господи, Харрі, який же ти жалюгідний невдаха! Нічого, що я по імені? Просто це нас іще більше зблизило, вірно?

Харрі не відповів, а Албу все не вгамовувався:

— Що вона знайшла в тобі, Харрі? Адже їй ніколи не подобалися невдахи. Принаймні вона не дозволяла їм себе трахати.

Поки Харрі йшов до свого таксі, регіт ставав усе голоснішим. Борідки ключів, які Харрі машинально стискав в руці, боляче впивалися в шкіру.

23

Туманність «Кінська Голова»

Харрі розбудив телефонний дзвінок. Він кинув погляд на годинник. 7.30. Це був Ейстейн. Усього лише три години тому він покинув квартиру Харрі. Тоді він зумів встановити, що сервер розташований десь у Єгипті. Тепер йому, ймовірно, вдалося просунутися ще далі.

— Я тут зв’язався по електронці з одним давнім знайомим. Він живе в Малайзії й усе ще помалу хакерить. Сервер цей розташований в Ель-Торі на Синайському півострові. У них там повно таких серверів; це, можна сказати, своєрідний центр. Ти вже спав?

— Намагався. Як ти думаєш шукати нашого абонента?

— Боюся, є тільки один спосіб. Вирушити туди з товстою пачкою американських президентів.

— Скільки?

— Стільки, щоб хто-небудь захотів розповісти, з ким мені треба поговорити. А той сказав, з ким насправді потрібно розмовляти. А той, із ким насправді потрібно розмовляти, погодився б…

— Зрозуміло. Так скільки?

— Тисячі доларів на перших порах має вистачити.