Ю. Несбё – Безтурботний (страница 35)

— Ви за останні півроку знімали великі суми з банківського рахунку. — Беате говорила жорстко: у голосі звучали металеві нотки. — Тридцять тисяч крон у Сан-Паулу. На що ви їх витратили?

Харрі з подивом подивився на неї. Здавалося, те, що відбувається, нітрохи її не зворушує.

Гретте всміхнувся крізь сльози:

— Ми із Стіне відсвяткували там десятирічний ювілей весілля. Вона взяла відпустку трохи раніше і поїхала туди за тиждень до мене. Ми вперше не бачилися з нею так довго.

— Я запитала, на що ви витратили тридцять тисяч крон у бразильській валюті, — не вгамовувалася Беате.

Гретте подивився у вікно.

— Це моя особиста справа, н£ вважаєте?

— А ми ведемо справу про вбивство, пане Гретте.

Гретте обернувся до Беате і зміряв її довгим поглядом:

— Вас напевно ще ніхто не любив. Я маю рацію?

Обличчя Беате спохмурніло.

— Німецькі ювеліри в Сан-Паулу вважаються кращими у світі, — сказав Гретте. — Я купив той перстень з діамантом, який був на Стіне, коли вона померла.

Прийшли двоє санітарів і забрали Гретте. Настав час обіду. Харрі й Беате провели його поглядом, стоячи біля вікна і чекаючи, коли санітар і їх виведе з будівлі.

— Вельми жалкую, — сказала Беате. — Я поводилася безглуздо… я…

— Усе гаразд, — спробував заспокоїти її Харрі.

— Ми завжди проводимо перевірку фінансових справ усіх, хто має відношення до пограбування, проте тут я, схоже…

— Я ж сказав, Беате, все гаразд. Ніколи не шкодуй про те, про що запитала, — тільки про те, про що не запитала.

Нарешті з’явився санітар і випустив їх з кімнати.

—- Скільки часу він іще пробуде тут? — запитав Харрі.

—- В середу його відішлють додому, — озвався санітар.

У машині по дорозі до центру Харрі запитав Беате, чому санітари завжди саме «відсилають додому» пацієнтів, які видужали. Адже вони не забезпечують їх перевезення, та і куди саме йому їхати, пацієнт вирішує сам. То чом би не говорити «відпустити додому» або «виписати»?

У Беате не було ніяких думок із цього приводу, і Харрі, подивившись на похмуре небо, подумав, що починає ставати старим буркотуном. Раніше він був просто буркотун.

— Він змінив зачіску, — сказала Беате. — І надів окуляри.

-Хто?

— Санітар.

— Так? А не схоже було, що ви знайомі.

— Ми і не знайомі. Одного разу я бачила його на пляжі у Хука. І в «Ельдорадо». І на Стортінгс-гате. Здається, років п’ять тому.

Харрі з цікавістю подивився на неї:

— Я і не знав, що це твій тип чоловіка.

— Зовсім і не мій, — сказала вона.

— Ах так, — спохватився Харрі. — Як же я забув, адже у тебе в цьому сенсі мізки набакир.

Дівчина всміхнулася:

— Осло — маленьке містечко.

— Ах он як? Скільки разів ти бачила мене, перш ніж прийшла на роботу в Управління?

— Один раз. Шість років тому.

— І де ж?

— По телевізору. Ти тоді розплутав цю справу в Сіднеї.

— Гм. Мабуть, це справило на тебе враження.

— Пам’ятаю тільки, мені було прикро, що з тебе зробили героя, хоча насправді ти схибив.

— Тобто?

— Ти мусив віддати злочинця під суд, а не вбивати його.

Приплющивши очі, Харрі подумав про те, яким смачним

буде перше затягування, коли він закурить, і навіть поторкав пачку у внутрішній кишені. Витягнувши складений аркуш паперу, він показав його дівчині.

— Що це? — запитала вона.

— Та сторіночка, на якій Гретте щось черкав.

— «Прекрасний день», — прочитала вона вголос.

— Він написав це тринадцять-разів. Трохи нагадує «Сяйво», еге ж?

— «Сяйво»?

— Та ти знаєш — фільм жахів. Стенлі Кубрик. — Харрі кинув побіжний погляд на дівчину. — Там Джек Ніколсон сидить у готелі й раз по раз пише на аркуші одну й ту ж фразу.

— Я не люблю фільми жахів, — тихо сказала вона.

Харрі обернувся до неї й хотів щось сказати, проте визнав за краще промовчати.

— Ти де живеш? — запитала вона.

— Бішлет.

— Це по дорозі.

— По дорозі куди?

— До Уппсали.

— Так? А там де?

— Ветландсвеєн. Прямо біля станції. Знаєш, де Йорнсльокк-веєн?

— Так, там на розі ще такий великий жовтий дерев’яний будинок.

— Точно. Там я і живу. На другому поверсі. На першому живе мати. Я виросла в цьому будинку.

— Я теж виріс в Уппсалі, — признався Харрі. — Може, у нас є спільні знайомі.

— Напевно. — Беате подивилася в бокове вікно.

— Треба б з’ясувати, — зауважив Харрі.

Далі вони їхали мовчки.

Ближче до вечора здійнявся вітер. На південь від Стада обіцяли бурю, а на півночі країни — розширення будівництва. У Харрі з’явився кашель. Він дістав светр, який мати сплела для батька, а батько, у свою чергу, підніс йому як різдвяний подарунок через декілька років після її смерті. «Дивно, і чого це я про нього згадав?» — подумав Харрі. Він розігрів макарони і котлети, а потім подзвонив Ракелі й почав розповідати їй про будинок, в якому виріс.