Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 5)

Опал підняла тендітний пальчик, зупиняючи його.

— Ні. З Фоулі поки що нічого не станеться. Його переможе власний інтелект. За моє життя мене двічі перевершили. Обидва рази Фоулі. Щоб його вбити, не потрібно бути генієм. А я хочу бачити його пере­моженим, приниженим і самотнім.— Вона радісно сплеснула в долоні.— І вже тоді я його вб’ю.

— Ми спостерігаємо за всіма зв’язками Артеміса Фаула. Більшу частину останнього року цей юнак намагається знайти якусь картину. Ми відстежили її, вона в Мюнхені.

— Картину? Справді? — В мозку Опал закрутили­ся коліщата.— Так, маємо дістатися до неї швидше за нього. Може, додамо щось до цього витвору мис­тецтва.

Скант кивнув.

— Так. Це не проблема. Вирушаю сьогодні вве­чері.

Опал розтяглася на канапці, немов кішка на соне­чку.

— Добре. Схоже, день буде чудовий. А тепер по­шліть за хірургом.

Брати Брілл перезирнулися.

— Міс Кобой? — почав Мервелл трохи знервовано.

— Так, що там у вас?

— Хірург. Наслідки такої операції змінити не можна, навіть за допомогою магії. Ви впевнені, що не хочете подумати?..

Опал підстрибнула з канапи. Щоки в неї аж роз­жарілися з люті.

— Думати? Хочете, аби я подумала? А що, на вашу думку, я робила весь цей рік? Думала! Двадцять чо­тири години на добу. До біса магію. Магія не допо­могла мені втекти. Наука допомогла. Наука — моя магія. Досить порад, Мерве, або твій брат лишиться єдиною дитиною. Зрозумів?

Мерв закам’янів. Він ще не бачив, щоб Опал так сердилася. Кома її змінила.

— Так, міс Кобой.

— Ну, кличте хірурга.

— Негайно, міс Кобой.

Опал опустилася на канапу. Скоро все повернеть­ся на свої місця. Вороги будуть або знищені, або дис­кредитовані. А коли владнаються всі ці надокучливі дрібниці, вона продовжить своє нове життя. Кобой потерла кінчики загострених вушок. Цікаво, поду­мала вона, який вигляд у неї буде, коли вона стане людиною?

ГЛАВА 2: ЕЛЬФІЙКА-ЗЛОДІЙКА

Мюнхен, Німеччина, наш час

Злодії мають власний фольклор. Історії про винахідливі крадіжки і ри­зиковані пограбування. Одна така ле­генда розказує про єгипетського викрадача-кота, Фазіля Махмуда, який удерся на баню базиліки Святого Петра, щоб звідти стрибнути на єпископа і вкрасти його посох.

Інша історія стосується жінки, Рудої Мері Кенеллі, яка вбралася в герцогиню і видурила собі перепустку на коронацію короля Англії. В палаці заперечують, що така подія взагалі відбувалася, але час від часу на аукціонах спливає корона, дуже схо­жа на ту, що зберігається в лондонському Тауері.

Та найцікавіша легенда — про втрачений ше­девр Ерве. Кожен школяр молодших класів знає, що Паскаль Ерве — французький імпресіоніст, що напрочуд красиво змальовував ельфів. І кожен агент у світі мистецтва знає, що роботи Ерве посту­паються ціною лише самому Ван Гогу, і торги починаються з п’ятдесяти мільйонів євро.

В ельфійській серії Ерве п’ятнадцять полотен. Десять можна побачити у французьких музеях, інші п’ять — у приватних колекціях. Але ходять чутки про шістнадцяту. У верхніх ешелонах кримі­нального світу пошепки переказують, що існує іще одна робота — «Ельфійка-злодійка»,— на якій зо­бражено, як ельфійка викрадає людську дитину. За легендою, Ерве подарував картину красуні-турчанці, яку зустрів на Єлисейських Полях.

Дівчина розбила серце художника і продала картину британському туристу за двадцять фран­ків. Через кілька тижнів картину із будинку анг­лійця викрали. З того часу вона кочує світом з од­нієї приватної колекції до іншої. Відколи Ерве написав свій шедевр, його, за переказами, викрада­ли п’ятнадцять разів. Але відрізняє цю крадіжку від мільярда інших, скоєних за цей час, те, що пер­ший злодій вирішив залишити картину собі. Як і всі інші.

«Ельфійка-злодійка» став бажаним трофеєм для найкращих злодіїв світу. Лише дюжина знає про її існування, і лише горстка — про її місцезнахо­дження. Ця картина для викрадачів — те ж саме,

що і премія Тернера для митців. Той, хто поцупить шедевр, визнається найдосвідченішим злодієм свого покоління. Мало хто про це знає, а ті, хто знають, зі штанів вистрибують, аби її роздобути.

Звісно, Артеміс Фаул знав про існування «Ельфійки-злодійки» і зовсім недавно дізнався про його місцезнаходження. Непереборна спокуса ви­пробувати свої можливості. Якщо йому це вдасть­ся, він стане наймолодшим злодієм в історії, хто добився такого успіху.

Його охоронця, євразійця Батлера, не дуже ра­дував останній проект молодого хазяїна.

— Мені це не подобається, Артемісе,— сказав Батлер низьким скрипучим голосом.— Моя інту­їція підказує, що це пастка.

Артеміс уставив батарейки в маленький ігровий комп’ютер.

— Звісно, пастка,— погодився чотирнадцяти­річний ірландський хлопець.— «Ельфійка-злодійка» заманює викрадачів уже багато років. Але від цього справа стає ще цікавішою.

Вони їхали по мюнхенській Марієнплац на взя­тому напрокат «Хаммері Н2». Військовий автомо­біль був не зовсім у стилі Артеміса, але цілком у стилі тих людей, за кого вони себе видавали. Ар­теміс сидів позаду і почувався дуже безглуздо, бо замість звичного костюма на ньому був одяг нор­мального підлітка.

— Це вбрання абсурдне,— зауважив він, засті­баючи блискавку найти.— Який сенс у каптурі, якщо він промокає? А всі ці написи? Відчуваю себе ходячою рекламою. І джинси сидять якось не так. Звисають мало не до колін.

Батлер посміхнувся, поглянувши в дзеркало за­днього виду.

— Мені здається, ви маєте гарний вигляд. Джу­льєтта сказала б, що ви поганий.

Джульєтта, молодша Батлерова сестра, зараз саме подорожувала Америкою з групою мексикан­ських борців, намагаючись пробитися до слави. Виступала вона під звучним псевдонімом Нефри­това Принцеса.

— Я дійсно почуваюся погано,—- зізнався Арте­міс.— А оці кросівки? Хіба можна бігати у взутті з підошвою в десять сантиметрів? Я немов на ходу­лях. Чесно, Батлере, щойно ми повернемося до го­телю, я позбавлюся цього вбрання. Скучив за сво­їми костюмами.

Батлер повернув на їм Тал, де було розташовано «Міжнародний банк».

— Артемісе, якщо вам незручно, то, може, ми відкладемо операцію?

Артеміс сунув комп’ютер у рюкзак, де вже було кілька тінейджерських штучок.

— Ні в якому разі. Щоб іще раз організувати таку можливість, знадобиться місяць.

Три тижні тому Артеміс зробив анонімне по­жертвування до фонду школи для молодих джентль­менів Сент-Бартлебі з умовою, що всі хлопчики, що навчаються там третій рік, здійснять подорож до Мюнхена на Європейський шкільний ярмарок. Ди­ректор із задоволенням виконав бажання спонсора. Отже тепер, поки всі хлопці роздивлялися технічні чудеса на виставці на мюнхенському олімпійському стадіоні, Артеміс прямував до «Міжнародного бан­ку». Гіней, директор школи, був переконаний, що Батлер везе бідолашного учня до кімнати в готелю.

— «Крейн і Спарроу», мабуть, уже кілька разів перевісили картину цьогоріч. Я б саме так і зробив. Хто знає, де вона буде через шість місяців?

«Крейн і Спарроу» — британська юридична фір­ма, вивіскою якої прикривалися напрочуд удалі викрадення і переховування вкраденого. Артеміс уже давно підозрював, що «Ельфійка-злодійка» на­лежить саме їм. Підтвердження цьому він отримав місяць тому, коли приватний детектив, якого він найняв шпигувати за «Крейн і Спарроу», доповів, що помітив, як тубу з якоюсь картиною перевози­ли до «Міжнародного банку». Можливо, то і була «Ельфійка-злодійка».

— Такого шансу може більше і не трапитися, доки я не виросту,— продовжив ірландський хло­пець.— Навіть і мови бути не може, щоб чекати так довго. Франц Герман викрав «Ельфійку-злодійку»,

коли йому було вісімнадцять. Я маю побити цей рекорд.

Батлер зітхнув.

— Згідно злодійській легенді, Герман викрав картину 1927 року. Просто поцупив портфеля. Сьогодні процес набагато складніший. Нам дове­деться серед білого дня відімкнути сейф в одному з найбезпечніших банків світу.

Артеміс Фаул посміхнувся.

— Так. Багато хто сказав би, що це неможливо.

— Сказав би,— погодився Батлер, паркуючи «Хаммер».— Багато розумних людей. Особливо хлопців, що поїхали на екскурсію з класом.

Вони увійшли в банк крізь обертові двері й опи­нилися в вестибюлі, де було повно камер спостере­ження. Батлер ішов попереду, рішуче прямуючи по підлозі з мармуру із золотими прожилками до інформаційного віконця. Артеміс тупотів слідом, погойдуючи головою під якусь музику на порта­тивному CD-плеєрі. Власне, плеєр був порожнім. На Артеміс! були дзеркальні сонячні окуляри, які приховували очі, але дозволяли непомітно огляну­ти приміщення банку.

«Міжнародний банк» у певних колах славився тим, що має найзахищеніші депозитні сейфи, обій­шовши навіть Швейцарію. Поговорювали, що якби відчинити всі сейфи і висипати їхній уміст на підлогу, то на мармурі опиниться десята частина всіх багатств світу — коштовності, боргові розписки, готівка, цінні папери, витвори мистецтва,— і при­наймні половину із цього було викрадено у закон­них власників. Проте Артеміса всі ці скарби не ці­кавили. Може, іншим разом.

Батлер зупинився біля інформаційного віконця; тоненький монітор накрила широка тінь. Худий чоловік за монітором підняв голову, щоб поскар­житися, але передумав. Кремезна постать Батлера часто саме так і впливала на людей.

— Чим можу вам допомогти, гер?..

— Лі. Полковник Хавьєр Лі. Хочу відкрити де­позитний сейф,— відповів Батлер бездоганною ні­мецькою.