Йон Колфер – Артеміс Фаул. Зрада Опал (страница 40)

Непозначений на карті підйомник, три милі під Південною Італією

Украдений транспортер просувався до поверхні. Холлі летіла так швидко, що рухалися б вони трохи швидше, і вона спалила б коробку передач чи вріза­лася б у стіну підйомника. Час важливий, але неба­гато від них буде користі, якщо їх доведеться зі­шкрібати зі стіни.

— Ці старі агрегати використовуються переважно для зміни вартових,— пояснила Холлі.— ЛЕП при­дбала їх на аукціоні потриманих кримінальних засо­бів пересування. У цього транспортера форсований движок, щоб митники не впіймали. Він раніше на­лежав контрабандистам, що перевозили каррі.

Артеміс принюхався. В кабіні досі тримався лег­кий запах спецій.

— Навіщо перевозити каррі контрабандою?

— Супергострий каррі в Небесному місті заборо­нений. Ми живемо під землею і маємо бути обереж­ними з газами, якщо ти мене розумієш.

Артеміс зрозумів і більше не розпитував.

— Потрібно визначити місце перебування транс­портера Опал раніше, ніж ми вилетимо на поверхню і розкриємо свої позиції.

Холлі зупинилася поряд із невеличким озерцем чорного мастила, потік повітря від транспортера здійняв хвилі.

— Артемісе, здається, я вже казала, що в неї особ­ливий транспортер. Його не можна відстежити. У нас немає таких складних детекторів. Опал зі свої­ми піксі можуть сидіти за рогом, і наші комп’ютери їх навіть не помітять.

Артеміс схилився над панеллю контролю.

— Ти не з того боку заходиш, Холлі. Нам потріб­но визначити, де її транспортера немає.

Хлопець запустив різні сканери, шукаючи залиш­ки певних газів у радіусі ста миль.

— Думаю, можна припустити, що транспортер Опал перебуває дуже близько до Е7. Може, прямо на вході, і нам усе одно лишається багато роботи, якщо пам’ятати, що розраховувати ми можемо лише на власні очі.

— Саме це я і кажу. Але ти продовжуй, здається, ти щось придумав.

— Отже, я використовую обмежені сенсорні мож­ливості транспортера, щоб проскакувати частину шахти вгору до самої поверхні та вниз миль на три­дцять.

— І що ти сподіваєшся знайти? — роздратовано кинула Холлі.— Дірку в повітрі?

Артеміс посміхнувся.

— Точно. Розумієш, повітря складається з різно­манітних газів: кисню, водню тощо. Але транспортер Опал не дозволяє помітити ці гази всередині кор­пусу. Тож ми знайдемо невеличке місце, де немає звичних газів...

— І ми знайдемо захищений транспортер! — ви­гукнула Холлі.

— Саме так.

Комп’ютер швидко закінчив сканування і вивів модель навколишнього простору. Кожен газ позна­чався певним кольором.

Артеміс увів команду шукати аномалії. Знайшло­ся три, одна була з високим умістом окису вуглецю.

— Це може бути аеропорт. Багато вихлопних га­зів.

Друга аномалія — велика ділянка, де газів було зо­всім потроху.

— Вакуум, можливо, комп’ютерна установка,— прокоментував Артеміс.

Третя аномалія була невеликою, зовсім поряд із входом у Е7, і газу гам, здається, не було зовсім.

— Ось вона. Розмір приблизно схожий. Вона на північ від входу до шахти.

— Молодець,— плеснула його по плечу Холлі.— Летімо.

— Тобі ж відомо, щойно ми сунемо носа до голов­ної системи підйомників, Фоулі нас помітить.

Холлі дала двигунам кілька секунд, щоб прогрі­лися.

— Запізно вже хвилюватися. Небесне місто за шістсот миль звідси. Доки вони сюди дістануться, ми станемо або героями, або злодіями.

— Ми вже злодії,— зауважив хлопець.

— Це правда,— погодилася Холлі.— Але скоро ми можемо перетворитися на злодіїв, яких ніхто не переслідує.

Поліцейська Плаза, ельфи

Опал Кобой повернулася. Хіба це можливо? Ця дум­ка не давала Фоулі спокою, тягнула за собою інші думки, які він намагався утримати вкупі. Ні, він не заспокоїться, доки не дізнається правди, якою б вона не була.

Перше, що можна перевірити,— відеозаписи з Е37. Якщо починати з припущення, що Кобой дійсно жива, тоді багато чого можна пояснити. По- перше, дивне мерехтіння, що з’явилося на відео. Очевидно, це не просто перешкоди, за ним щось ховалося. Втрату аудіосигналу теж можна було по­яснити втручанням Кобой, яка хотіла приховати все, що відбувалося між Холлі і Джуліусом у тунелі. І злощасний вибух був справою рук Кобой, а не Хол­лі. Таке можливе пояснення дуже заспокоїло Фоулі, але він вирішив не розслаблятися. Іще нічого не до­ведено.

Фоулі прогнав плівку через кілька фільтрів, але безрезультатно. Дивний розмитий фрагмент так і не вдалося розпізнати, клонувати його чи змінити. Саме це було незвичним. Якби ця пляма була лише комп’ютерним глюком, Фоулі уже б щось із ним зро­бив. Але туманний фрагмент не здавався, що б кен­тавр із ним не робив.

«Може, ти і маєш хай-теківську підтримку,— по­думав він,— та чи встоїш ти проти старих добрих прийомів?»

Фоулі відмотав відео до миті перед вибухом. Роз­мита частина перемістилася на груди Джуліуса, інко­ли командир, здавалося, дивився саме на неї. Чи не. було там вибухового пристрою? Якщо так, його можна було підірвати з відстані. Сигнал глушника передавався, певне, з того ж самого пульту. Команда детонатору перекриє всі інші сигнали, у тому числі глушник. Це означає, що на тисячну долю секунди до вибуху можна побачити те, що було на грудях у Джуліуса. Дуже швидко, щоб помітило ельфійське око, але камера все зафіксує.

Фоулі перемотав відео до вибуху і почав прокручу­вати назад, кадр за кадром. Дуже важко було бачити, як друг повертається до життя. Кентавр намагався не звертати уваги на це, зосередився на плівці. Полум’я зменшилося, вицвіло з помаранчевого до білого і на­решті стислося в жовто-гаряче міні-сонце. А тоді на одному-єдиному кадрі щось промайнуло. Фоулі пропустив його, але повернувся. От воно! На грудях у Джуліуса, саме там, де і був туман. Якийсь прилад.

Пальці Фоулі натиснули кнопку збільшення. До грудей Джуліуса октоланцюгами кріпилася металева панель, сантиметрів тридцять на тридцять. Камера зафіксувала її лише на одному кадрі. Менше ніж ти­сячна доля секунди, саме тому її і не помітили слідчі. На верхньому боці панелі був плазмовий екран. Хтось зв’язувався із командиром перед його смертю. Але ця особа не хотіла, щоб їх підслухали, тож і ско­ристалася глушником. На жаль, цієї миті екран був чистий, оскільки сигнал детонатора перекрив не лише сигнал глушника, а і відеозв’язок.

«Я знаю, хто це,— подумав Фоулі.— Опал Кобой, що повернулася із пекла».

Потрібні докази. Без них це все одно що гномові заперечувати, щоб він пускав гази.

Фоулі ввімкнув трансляцію з клініки Аргона. От вона. Опал Кобой, досі в комі. Так здається.

«Як ти це зробила? Як змогла помінятися місцями з іншим ельфом?»

Пластична операція не допомогла б. Хірурги не змінюють ДНК. Фоулі відкрив шухляду в столі, витяг прилад, що нагадував дві мініатюрні скалки.

Це єдиний спосіб дізнатися, що відбувається. До­ведеться запитати у самої Опал.

Коли Фоулі з’явився в клініці, доктору Аргону не дуже хотілося впускати його до кімнати Опал.

— Міс Кобой у глибокій комі,— сердито сказав гном.— Хто знає, як ваші прилади вплинуть на її психіку? Дуже важко, майже неможливо, пояснити пересічному ельфові, яку шкоду може завдати інва­зійний стимул мозку, що повертається до життя.

Фоулі гмикнув.

— Ви ж дозволяєте, щоб сюди приходили теле­візійні журналісти. Здається, платять вони більше, ніж ЛЕП. Сподіваюся, що ви не перетворили Опал на приватну власність, докторе. Вона державний в’я­зень, і я можу перевести її до державного закладу будь-якої миті.

— Ну, гаразд, лише п’ять хвилин,— погодився Джербал Аргон, набираючи код на дверях.

Фоулі процокав повз нього, кинув свій кейс на стіл. Опал тихо погойдувалась на протязі від відчи­нених дверей. Схоже, це дійсно Опал. Навіть так близько, маючи змогу роздивитися кожну рису, Фо­улі міг би присягнутися, що це його давній суперник. Та сама Опал, що змагалася з ним за кожен приз у коледжі. Та сама Опал, якій майже вдалося зроби­ти його винуватим у повстанні гоблінів.

— Зніміть її,— наказав він.

Аргон підставив кушетку, супроводжуючи кожен рух скаргами.

— Не можна мені займатися фізичним трудом,— стогнав він.— У мене стегно. Ніхто не знає, як воно болить. Ніхто. Навіть цілителі не можуть нічого зро­бити.

— Хіба у вас немає технічного персоналу?

— Узагалі-то є,— сказав Аргон, опускаючи Опал.— Але прибиральники у відпустці. Обидва. Як правило, я цього не дозволяю, але старанних піксі важко знайти.

Фоулі нагострив вуха.

— Піксі? Ваші прибиральники — піксі?

— Так. Ми навіть ними пишаємося — вони наші знаменитості. Піксі-близнюки. І, звісно, дуже мене поважають.

Фоулі витягував обладнання, а в нього тремтіли руки. Здається, все складається. Спершу Чікс, потім дивний прилад на грудях Джуліуса, а тепер прибиральники-піксі у відпустці. Потрібен іще один шма­точок мозаїки.

— Що це у вас таке? — сердито запитав Аргон.— Шкоди не буде?

Фоулі нахилив назад голову непритомної піксі.