Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 49)

Минали секунди. Артеміс сердився сам на себе. Час проти нього. Час — його ворог. Час потрібно зупини­ти. В мозку Артеміса електричним розрядом нейронів спалахнула думка. Нехай він і не може зупинити час, але він може затримати Батлера. Процес ризикова­ний, звісно, але це єдиний шанс, що в них лишився.

Артеміс ногою зняв візок із гальма і покотив його до кухні. Кілька разів довелося зупинятися, аби при­брати зі шляху непритомні тіла.

До ресторану квапилися машини «швидкої допомо­ги». Очевидно, вибух привернув увагу. Лишилося кілька хвилин, і йому доведеться вигадувати для поліції якусь історію... Краще зникнути... Відбитки пальців не про­блема, адже в ресторані було кілька десятків відвідува­чів. Лишається тільки вибратися звідси раніше, ніж тут з’являться найкращі лондонські поліцейські.

Усе кухонне обладнання було зроблено з іржо­стійкої сталі. Плити, витяжки, робочі поверхні — після вибуху все було завалено уламками. В раковині тріпотіла риба, по кахлевій підлозі повзали омари, зі стелі скрапували залишки страв.

Ось воно! В дальньому кінці кухні. Ряд морозиль­ників, таких необхідних у ресторані морепродуктів. Артеміс підштовхнув візок плечем, спрямувавши його до морозильників.

Найбільший із них був зі спеціальними розсувни­ми дверцятами, як то часто буває у великих рестора­нах. Артеміс швидко розчинив дверцята, повикидав звідти лососів, морських окунів і хеків, укритих інеєм.

Кріогеніка. Єдиний їхній шанс. Наука про те, як заморозити тіло, доки медицина достатньо еволюці­онує, щоб його оживити. Щоправда, медична спілка цей метод не сприйняла, але щороку мільйони фун­тів стерлінгів поступали від ексцентричних багатіїв, яким хотілося мати більше ніж одне життя, аби ви­тратити всі свої гроші. Як правило, кріогенні камери повинні відповідати певним стандартам, але у Арте­міса не було часу думати про ті стандарти. На деякий час морозильник згодиться. Необхідно тримати го­лову Батлера в холоді, аби зберегти клітини мозку. Доки функції мозку не порушені, його теоретично можна оживити, навіть якщо серце не б’ється.

Артеміс підштовхнув візок до морозильника і за допомогою срібного блюда переклав тіло дворець­кого на кригу. Ноги довелося підігнути, але тіло вліз­ло. Артеміс завалив свого товариша зверху льодом, а потім виставив температуру на термостаті на мінус чотири, аби уникнути пошкодження тканин. Облич­чя Батлера майже не було видно.

— Я повернуся, — сказав хлопець. — Спи.

Сирени були вже близько. Почувся скрегіт коліс.

— Тримайся, Домовику, — прошепотів Артеміс і зачинив дверцята.

Артеміс вийшов через задні двері та змішався з юрбою місцевих жителів і туристів. Поліція фото­графуватиме натовп, тож хлопець не затримався по­руч із рестораном і навіть не оглянувся назад. Він пройшов до найближчого торгівельного центру і сів за столик у кафе.

Після того як він переконав офіціантку, що не шу­кає мамусю і має достатньо готівки, щоб заплатити за горнятко чаю, Артеміс дістав мобільний телефон і вибрав номер в меню швидкого набору.

Йому відповіли після другого дзвінка.

— Вітаю. Говоріть скоріше, ким би ви не були. Наразі я дуже зайнятий.

Інспектор Джастін Барр зі Скотланд-Ярду. Суро­вий голос у Барра з’явився завдяки ножу, приставле­ному до горла під час розборів у барі в дев’яностих. Якби поруч не опинився Батлер, щоб зупинити кро­вотечу, Джастін Барр так і лишився би сержантом. Настав час сплатити борг.

— Інспекторе Барр, це Артеміс Фаул.

— Артемісе, як справи? І як там мій старий друг Батлер?

Хлопець потер лоба.

— Боюсь, йому зовсім недобре. Потрібна ваша послуга.

— Заради нашого велетня все що завгодно. Чим можу допомогти?

— Ви чули щось про стрілянину в Найтсбріджі?

Запанувала тиша. Артеміс почув, як задзижчав факс і хтось відірвав папір.

— Так. Щойно надійшла інформація. В одному з ресторанів розбили кілька вікон. Нічого серйозно­го. Кілька туристів у шоковому стані. Згідно з попе­реднім звітом там сталося щось на кшталт локалізо­ваного землетрусу, якщо цьому можна вірити. Там зараз дві наші машини. Ти ж не хочеш сказати, що за всім тим стоїть Батлер?

Артеміс набрав повітря.

— Потрібно, щоб ваші люди трималися подалі від морозильників.

— Дивне прохання, Артемісе. А що в морозиль­никах такого, чого мені не можна бачити?

— Нічого протизаконного, — пообіцяв Артеміс. — Можете не вірити, але для Батлера то справа життя або смерті.

Барр не вагався.

— Це не в моїй юрисдикції, але я подивлюся, що можна зробити. Тобі потрібно те, що лежить у моро­зильнику і мені не можна бачити?

Детектив прямо таки прочитав його думки.

— І якомога скоріше. Двох хвилин вистачить.

Барр подумав.

— Гаразд. Давай синхронізуємо наш розклад. Судово-медичні експерти пробудуть там іще годин зо дві. Нічого з цим не можу вдіяти. Але рівно о шос­тій тридцять, це я гарантую, там нікого не буде. Ма­тимеш п’ять хвилин.

— Більш ніж достатньо.

— І скажи здорованю, що ми квити.

Артеміс доклав зусиль, щоб його голос не затрем­тів.

— Так, інспекторе. Перекажу.

Якщо матиму нагоду, подумав він.

Кріогенний Інститут «Льодовиковий період», Гарлей Стріт, Лондон

Власне, кріогенний інститут «Льодовиковий період» був розташований не на вулиці Гарлей Стріт. Фор­мально він значився на Дікенс Лейн, славетному ме­дичному бульварі у південній частині Лондона. Але це не завадило головному лікареві Констанц Лейн надрукувати Гарлей Стріт на всіх реквізитах «Льодо­викового періоду». Бо інакше ніякої довіри не буде. Коли заможні класи бачили ці чарівні слова на візитівках, вони аж зі шкури пнулися, аби їхні тендітні тіла заморозили.

Справити враження на Артеміса Фаула було не так просто. Але вибір у нього був невеликий; «Льо­довиковий період» — один із трьох кріогенних цен­трів у місті, і він єдиний мав три відділки. Хоча, на думку Артеміса, слова на неоновій вивісці: «Транс­портери у вічність» — то вже занадто. Їй-богу.

Побачивши будівлю інституту, Артеміс помор­щився. Фасад було облицьовано сяючим алюмінієм, очевидно для того, щоб надати будинку схожість із космічним кораблем, двері нагадували шлюзи ра­кет із дешевих серіалів. Де культура? Де мистецтво? Як такого монстра взагалі дозволили збудувати в іс­торичному центрі Лондона?

У приймальні сиділа медсестра у білій уніформі і чепчику. Артеміс сумнівався, що то справжня мед­сестра, — щось не подобалася йому сигарета у паль­цях із накладними нігтями.

— Вибачте, міс?

Медсестра ледь на нього глянула поверх глянце­вого журналу.

— Так? Когось шукаєш?

Артеміс за спиною стиснув кулаки.

— Так, хотів би побачити доктора Лейн. Вона ж хірург, правда?

Медсестра струсила попіл у переповнену попіль­ничку.

— Це ж не через завдання, яке ти отримав у шко­лі? Доктор Лейн наказала більше школярів не про­пускати.

— Ні, не через завдання.

— І ти не адвокат, так? — із підозрою запитала медсестра. — Бувають такі генії, що отримують дип­лома, коли іще із пелюшок не виросли.

Артеміс зітхнув.

— Я геній. Але навряд чи юрист. Я, міс, ваш клієнт.

Медсестра тієї ж миті перетворилася на саму ча­рівність.

— О, клієнт! Чому ж ви одразу не сказали? Я вас зараз проведу. Чи не бажає містер чаю, кави або чо­гось міцнішого?

— Мені тринадцять, міс.

— Соку?

— Підійде чай. З бергамотом, якщо у вас є. Без цукру: я від нього гіперактивний.

Медсестра терпляче проковтнула сарказм від клієнта, готового заплатити, і провела Артеміса до кімнати очікування, оздобленої, знову ж таки, в космічному стилі. Багато блискучого оксамиту і дивних дзеркал.

Артеміс випив майже половину кухля чогось, що навіть і не нагадувало чай із бергамотом, коли від­чинились двері та увійшла доктор Лейн.

— Будь ласка, заходьте, — висока жінка невпевне­но запросила його до іншого кабінету.

— Мені йти пішки? — поцікавився Артеміс. — Чи ви мене телепортуєте?

На стінах кабінету висіли дипломи і світлини. З одного боку — сертифікати, дипломи і почесні гра­моти. Артеміс підозрював, що більшість із них мож­на було отримати за якийсь тиждень. На іншій сті­ні — кілька фотографічних портретів. Над ними було написано: «Кохання спить». Хлопець мало не пішов геть, але він був у відчаї...