Йон Колфер – Артеміс Фаул. Випадок в Арктиці (страница 19)

Холлі витягла кілька кубічних пакетів.

— Який у тебе розмір? Шостий?

Артеміс знизав плечима. Із системою розмірів Народу він не обізнаний.

— Ти ба! Артеміс Фаул — і не знає? Я думала, ти справжній експерт із життя Народу. Це ж ти викрав нашу Книгу минулого року, еге ж?

Артеміс розкрив пакунок. Той містив костюм із якогось надлегкого гумового полімеру.

— Антирадіаційний, — пояснила Холлі. — Через п’ятдесят років твої клітини мені подякують. Якщо ти залишишся живим.

Артеміс натягнув костюм поверх одягу. Той сів, як друга шкіра.

— Розумний матеріал.

— Меморі-латекс. Набуває форму твого тіла. На жаль, скористатися можна лише один раз. Поно­сив — і викидай.

Батлер брязкотів ельфійського зброєю. У нього її було так багато, що Фоулі довелося позичити «Мунбелт» — пасок, що знижував вагу того, що на ньому кріпилося, на одну п’яту.

— А мені? — спитав Батлер і кивнув на антирадіаційні костюми.

Холлі спохмурніла.

— Такого великого у нас немає. На тобі латекс не розтягнеться.

— Байдуже. Я вже був у Росії. І не помер.

— Поки що. Зачекай-но.

Батлер знизав плечима.

— Які в мене варіанти?

Холлі посміхнулася, і було в її посмішці щось хитре.

— Я ж не сказала, що їх немає зовсім.

Вона полізла до шухляди і витягла флакон зі спреєм. Чомусь ця маленька пляшечка налякала Батлера більше, ніж купа зброї.

— Не ворушись, — сказала ельфійка і націлила носик флакона на охоронця. — Може, воно і смер­дить, немов гном-пустельник, та принаймні твоя шкіра не світитиметься в темряві.

ГЛАВА 8: ДО РОСИ

З РУКАВИЧКАМИ

Проспект Леніна, Мурманськ

У Михайла Вассікіна от-от урветься тер­пець. Понад два роки він працює нянькою. За проханням Бритви. Не можна сказати, що то було саме прохання. Адже термін «прохання» має на увазі і можливість відмовитися. Відмовити Бритві не можна було. Навіть слово сказати проти було неможливо. Менеджер, як його називали, належав до старої школи, де його слово було законом. Бритвині інструкції були прості: годувати, мити і, якщо не вийде з коми через рік, убити і втопити тіло в Кольській затоці.

За два тижні до назначеної дати Ірландець отя­мився. Він викрикнув ім’я і прокинувся. Ім’я те було Анджеліна. Камар так перелякався, аж навіть упус­тив пляшку вина, що саме відкорковував. Пляшка розбилася, зіпсувала дорогі шкіряні мокасини і по­шкодила ніготь великого пальця. Нігті відростають, а от дістати добрі мокасини за полярним колом дуже важко. Михайлові довелося насісти на партнера, аби той не вбив полоненого.

Тепер вони вичікували. Викрадання було непога­ним бізнесом і мало свої правила. Спочатку посила­ли повідомлення, в даному випадку — електронкою. Чекали кілька днів, щоб голубочок мав шанс зібрати гроші, потім висували умови викупу.

Вони закрилися в Михайловій квартирі на про­спекті Леніна і чекали на дзвінок від Бритви. Не на­важувалися і носа на вулицю висунути. Багато там, звісно, не побачиш. Мурманськ — одне із тих росій­ських міст, які немов вилили із цементу з однієї фор­ми. Проспект Леніна мав гарний вигляд лише тоді, коли його завалювало снігом.

Зі спальні вийшов Камар. На його гострому об­личчі застигла недовіра.

— Ікри хоче, можеш собі уявити? Я дав йому ве­лику миску струганини, а він вимагає ікри. Невдяч­ний ірландець!

Михайло пустив очі під лоба.

— Він мені більше подобався, Коли спав.

Камар кивнув і сплюнув у комин.

— Каже, що простирадла дуже грубі. Йому дуже пощастило, що я його не засунув до мішка і не ски­нув у залив...

Раптом задзеленчав телефон, перериваючи пусті погрози.

— Ось воно, друже, — сказав Вассікін і поплескав Камара по плечу. — Почалося.

Вассікін узяв Слухавку:

— Так?

— Це я, — сказав металевий голос.

— Пане Брит...

— Стули пельку, дурню! Ніколи не називай моє ім’я!

Михайлові забракло повітря. Менеджерові не по­добалося, коли його ім’я пов’язували з якоюсь спра­вою. Це означало, що немає жодних документів і жодної згадки про нього. І телефонував він, коли їздив містом, щоб не можна було засікти його місце перебування.

— Вибачте, босе.

— Переб’єшся, — пожартував мафіозі. — А тепер мовчи і слухай. Не потрібно нічого робити.

Вассікін прикрив мікрофон.

— Усе гаразд, — прошепотів він і показав Камару великого пальця. — Ми все правильно робимо.

— Фаул — хлопець розумний, — продовжив Брит­ва. — Не сумніваюся, що вони вже взялися відстежувати листа.

— Але ж я причепив віруса...

— Що я тобі казав?

— Мовчати, містере Брит... сер.

— Саме так. Тож відправляй вимоги викупу і го­туй старшого.

Михайло зблід.

— Готувати?

— Так. Як ми і домовлялися. Ніхто тебе там не шукатиме, гарантую.

— Але...

— Знову розмови! Причепи собі вірус. Це ж лише на кілька днів. Отже, можеш утратити рік свого жит­тя. Від цього не помирають.

Мозок Вассікіна запрацював, шукаючи відмовок. Нічого на думку не спадало.

— Добре, босе. Як скажете.

— Правильно. Тепер слухай мене. Це твій шанс. Зробиш усе правильно і просунешся в нашій органі­зації на кілька сходинок.

Вассікін вишкірився. Уявив шампанське і дорогі автомобілі.

— Якщо це справді батько молодого Фаула, хло­пець заплатить. Коли отримаєш гроші, скинь обох у затоку. Не хочу, щоб хтось потім улаштував венде­ту. Матимеш проблеми, телефонуй.

— Добре, босе.

— І ще одне.

— Так?

— Не телефонуй мені.

Лінія замовкла. Вассікін стояв і витріщався на те­лефон, немов той був заразним..