Йон Колфер – Артеміс Фаул. Утрачена колонія (страница 20)

Туретт-сюр-Лу — маленьке селище ремісників, що притулилося до схилів приморських Альп. Шато Парадізо розміщувався вище за інші будинки, на плас­кій верхівці трохи нижче снігової лінії.

Шато побудували іще в дев’ятнадцятому сторіччі, але після того воно пережило кілька значних змін. Стіни були зведені з каменю, вікна були дзеркальни­ми і, можливо, куленепробивними, повсюди стирча­ли камери. Дорога до шато була типовою для цього регіону: вузенька і з великою кількістю поворотів. На південному боці розташувалася вежа спостереження, з якої відкривався вид на 360 градусів, отже, можна було побачити усіх, хто наближався. Територію охо­роняло кілька чоловіків, а в садах хоч і було повно вкритих травою дюн, сховатися було не можна.

Артеміс із Батлером залягли під кущами на сусід­ньому схилі. Охоронець роздивлявся шато крізь по­тужний бінокль.

— До них точно можна дістатися, — зауважив Батлер. — Здається, я бачив це місце в якомусь із фільмів про Джеймса Бонда.

— Тобі ж не складно, чи не так?

Батлер спохмурнів.

— Я охоронець, Артемісе. Людина-бронежилет. Залазити до укріплених замків — не моя спеціаль­ність.

— Ти рятував мене і з більш укріплених місць.

— Так, — погодився охоронець, — але я мав на­водчика. Або був у відчаї. Якби мені довелося піти звідси з порожніми руками, то я б і не дуже пережи­вав, аби тільки ви ішли поруч зі мною.

Артеміс поплескав його по руці.

— Ми не можемо піти, старий друже.

Батлер зітхнув.

— Не можемо. — Він передав бінокль хлопцеві: — Почніть із західного кута і ведіть на схід.

Артеміс підніс бінокль до очей, навів фокус.

— Бачу патруль із двох чоловіків.

— Приватна охоронна агенція Сото. Зброї не вид­но, але щось під піджаками явно є. Мінімальна під­готовка, як мені здається. Але якщо їх тут більше, ніж двадцять, то впоратися з ними всіма дуже важ­ко. А якщо мені це і вдасться, то місцева поліція буде тут за лічені хвилини.

Артеміс пересунув бінокль на кілька градусів.

— Бачу маленького хлопчика в ковбойському ка­пелюсі, що грається з машинкою.

— Імовірно це син Парадізо, Бо. Багато уваги йому не приділяють. Рухайтеся далі.

— Сенсори на карнизі?

— Я вивчав схожу модель. Остання новинка в га­лузі безпеки. Замкнена електромережа, інфрачерво­ні датчики руху, нічне бачення. Справжній витвір мистецтва. Сам хотів установити в маєтку Фаулів.

Навколо шато були розставлені маленькі колонки на кілках.

— Звукова система?

Батлер хмикнув.

— Якби ж то. Резонансні коробки. Транслюють перешкоди. Наші спрямовані мікрофони тут безсилі. Сумніваюся, що навіть Фоулі зможе щось почути всередині будинку.

Поруч із ними з’явилася Холлі.

— Ти маєш рацію. Він відвів з орбіти один із на­ших супутників, щоб подивитися на це місце, але зна­добиться кілька годин, доки ми отримаємо план шато.

Батлер зняв руку з приладу.

— Холлі, якби ти не з’являлася так зненацька. Я ж охоронець. Реагую швидко.

Холлі посміхнулася і вщипнула його за ногу.

— Знаю, велетню. Саме тому і роблю це. Сприй­май це як тренування без відриву від виробництва.

Артеміс навіть очей від бінокля не відірвав.

— Маємо дізнатися, що там відбувається. Якби всередині була своя людина!

Холлі спохмурніла.

— Я не можу потрапити всередину без дозволу. Ти знаєш правила. Якщо ельф увійде до людського приміщення без запрошення, він утратить свою ма­гію, і лише після кількох годин болю і судом.

Після битви при Тайллті Фронд, король ельфій­ського народу, спробував утримати хитрих ельфів подалі від людського житла, встановивши магічні геза — правила. Він попросив своїх цілителів ство­рити потужне закляття, яке б зміцнило його наміри. Той, хто порушить хоч якесь правило, смертельно захворіє і втратить магію. З часом закляття послаб­шало, але все одно було досить сильним, щоб викли­кати нудоту і позбавити магії.

— А Батлер? Ти ж можеш позичити йому камуф­ляжну фольгу Фоулі? Це все одно що стати невиди­мим.

Холлі похитала головою.

— Тут усюди лазерні піраміди. Навіть у камуф­ляжній фользі Батлер потрапить під якийсь промінь.

— Тоді Мульч? Він злочинець, уже давно прой­шов стадію алергічної реакції. Нудота і судоми йому нже не загрожують.

Холлі просканувала територію рентгенівським фільтром.

— Замок збудовано на скелі, а стіни метр зав­товшки. Мульч ніколи не зможе пробратися туди непоміченим. — Візор з рентгенівським фільтром зу­пинився на скелеті маленького хлопчика, що їхав на електричному автомобільчику. Холлі підняла шолом і побачила Бо Парадізо, що безпечно колесив повз охорону. — Мульч туди потрапити не зможе, — по­сміхнулася вона. — Але я знаю, хто зможе.

ГЛАВА 6: ДО БАРУ ЗАХОДИТЬ ГНОМ

Ельфи

МУЛЬЧ Діггумс ішов повз ринок Небесного міста і з кожним кроком від чував себе більш вільно. Район ринку — територія злочинців, наскільки таке взагалі можливо на вулиці, де понатикано більше двохсот камер, а на розі ще й пункт спостереження ЛЕП. Але незважаючи на всі ці заходи, злочинців все одно було більше, ніж пересічних громадян у про порції десь вісім на одного.

«Мої люди, — думав Мульч. — Принаймні, були моїми, доки я не сплутався з Холлі».

Не те щоб Мульч шкодував про співпрацю з Хол­лі, але інколи він сумував за старими добрими часа ми. Було щось таке в крадіжках, від чого серцю хоті лося співати. Хвилювання під час викрадення, ейфорія від легких грошей.

«Не забудь про відчай у в’язниці, — нагадав йому практичний мозок. — І самотність життя втікача».

Правда. Кримінальне життя — це не лише гра та веселощі. Має воно і певні недоліки, як то страх, біль чи загибель. Але Мульч дуже довго не звертав на них уваги, аж доки командир Джуліус Рут не за­гинув від руки злочинця. До того все було лише грою. Джуліус був котом, а він сам невловимою мишею. Але Джуліус помер, і повернутися до зло­чинного життя означало спаплюжити пам’ять про командира.

«Саме тому мені й подобається ця робота, — ра­дісно підбив він підсумки роздумів. — Ховаюся за спиною ЛЕП і спілкуюся з відомими злочинцями».

Він дивився ток-шоу у кімнаті відпочинку Вось­мої Секції, коли до нього прискакав Фоулі. Якщо чесно, кентавр Мульчеві подобався. Щоправда, коли вони зустрічалися, щоразу летіли іскри, але це лише тримало обох у тонусі.

Але сьогодні було не до жартів. Фоулі швидко розказав, що відбувається на землі. Вони мали план, але все залежало від того, чи зможе Мульч знайти піксі-контрабандиста Дуду Дей і привести його до Восьмої Секції.

— Доведеться попотіти, — зауважив Мульч. — Останнього разу, коли ми з Дудою зустрічалися, він лишився відшкрібати гномову слину з чобіт. Не дуже я йому сподобався. Потрібно щось вигадати.

— Скажи, що коли він нам допоможе, може вва­жати себе вільним. Я сам видалю із системи всі за­писи щодо нього.

Мульч здивовано підняв волохаті брови.

— Це так важливо?

— Це так важливо.

— Я врятував місто, — пробурмотів гном. — На­віть двічі! І ніхто записів щодо мене не стер. А варто лише залучити до справи піксі — і будь ласка! Що лишається мені? Тільки дивитися, як обдаровують інших.

Фоулі нетерпляче притупнув копитом.

— Тобі лишається твій непомірний консультант­ський гонорар. Байдуже. Берися до справи. Знаєш, як вистежити містера Дея?

Мульч присвиснув.

— Це буде диявольськи важко. Після того, що сталося вранці, піксі заліг на дно. Але я маю певний хист. Зможу його дістати.

Фоулі посміхнувся:

— Саме тому ти і отримуєш таку купу грошей.

Власне, знайти Дуду буде не так диявольськи важ ко, як удавав Мульч. Коли вони з Дудою так мило розпрощалися, Мульч сунув йому в чобіт пігулку маячок.