Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 53)

Артеміс обхопив горло Джей-джея пальцями.

— О, я думаю, що у мене є вибір.

Опал злякалася.

— Ти не зможеш убити безневинну істоту.

— Я зробив це раніше.

Опал подивилася йому в очі.

— Я не думаю, що ти зробиш це знову, Артемісе Фаул. Моя чарівна інтуїція говорить мені, що ти не настільки жорстокий, яким намагаєшся здаватися.

Це була правда. Артеміс знав, що він не може за­шкодити Джей-джею, навіть щоб зруйнувати плани Опал. Проте не було причин говорити їй про це.

— Моє серце, як брила льоду. Повір у це. Можеш використати свою магію, щоб знайти мою душу.

Його тон змусив Опал зробити паузу. У ньому були сталеві нотки, і їй важко було не повірити його словам. Можливо, вона не повинна так необачно сперечатися з ним.

— Дуже добре, людино. Передай мені цю істоту, і я збережу життя твоїм друзям.

— У мене немає друзів, — коротко відповів Арте­міс, хоча і знав, що це досконалий блеф. Опал була тут принаймні декілька днів. Вона поза сумнівом контролювала камери спостереження маєтку.

Анджеліна потерла підборіддя.

— Гм, ніяких друзів. Окрім ельфа, з яким ти подо­рожував у минуле, і, звичайно, чарівника-демона, який послав вас туди. Не рахуючи твого великого охоронця.

«Алітерація, — подумав Артеміс. — Вона грає зі мною».

«З іншого боку, — роздумувала Анджеліна, — Бат­лер дійсно більше не твій друг. Він мій».

Це було тривожною новиною, і можливо, істин­ною. Артеміс зазвичай добре розумів мову тіла і жес­тів, але ця божевільна версія його матері збивала його з пантелику.

— Батлер ніколи б сам не став допомагати тобі! — Опал знизала плечима. Це було правдою. — Хтось го­ворив, що він робив це охоче?

Артеміс зблід.

«Ох-х».

— Дозволь мені пояснити, що сталося, — солодко сказала Опал. — Я змінила пам’ять моїх маленьких помічників так, щоб вони не змогли нічого повідо­мити про мене, а потім відлетіли на шаттлі назад у Гавань. Потім я встигла влетіти у ваш потік часу до того, як він закрився. Це дуже просто з моїми здіб­ностями. Ви навіть не замаскували вхід у нього.

Артеміс клацнув пальцями.

— Я знав, що я щось забув.

Опал посміхнулася.

— Кумедний. Так або інакше, це стало очевидним для мене, що я була або буду відповідальною за всю цю справу, таким чином я випала з потоку на декіль­ка днів раніше і, не кваплячись, познайомилася із сі­мейством. Мати, батько, Батлер.

— Де моя мати? — закричав Артеміс, гнів проби­вався крізь його спокій, подібно до молотка через лід.

— Я — прямо тут, коханий, — сказала Опал голо­сом Анджеліни. — Я дійсно хвора, і ти мені потрібний, щоб повернутися в минуле і принести чарівну мавпу для мене. — Вона глузливо засміялася. — Люди — такі дурні.

— Хіба це не заклинання перевтілення?

— Ні, ідіоте. Я була абсолютно упевнена, що Ан­джеліна буде обстежена. Заклинання перевтілен­ня — тільки видимість, і навіть такий геній, як я, може застосовувати його тільки на короткий про­міжок часу.

— Це означає, що моя мати не помирає? — Арте­міс знав відповідь, але він мав переконатися.

Опал вискалила зуби, розриваючись між нетер­пінням і бажанням показати увесь блиск її плану.

— Ще ні. Хоча скоро ушкодження її органів стане безповоротним. Я контролюю її на відстані. Особли­ва форма месмеру. З моєю силою я можу управляти її організмом. Наслідування спеллтропії було дитя­чою іграшкою. І як тільки я отримаю маленького Джей-джея, я зможу відкрити мій власний прохід у часі.

— Тобто ти десь поруч? Ти Справжня?

Опал набридли питання.

— Так, ні. Хіба це має значення? Я перемагаю, ти програєш. Прийми це, або хто-небудь помре.

Артеміс просунувся до дверей.

— Цю гру все ж таки не скінчено.

Раптом зовні пролунали кроки і дивний ритміч­ний писк.

— Тачка, — припустив Артеміс, хоча і не мав ве­ликого досвіду роботи з цим пристосуванням.

— О, я думаю, що ця гра вже закінчена, — хитро сказала Опал.

Важкі двері злетіли з петель, неначе їх вибили зо­вні. Батлер, спотикаючись і тремтячи від зусиль, по­штовхами тягнув вагонетку до кімнати.

— Він сильний, — сказала Опал, майже в захо­пленні. — Я загіпнотизувала його, але все одно він відмовився убити твоїх друзів. Безглузде серце май­же вибухнуло. Все, що я змогла змусити його зроби­ти, — це побудувати бочку і заповнити її жиром.

— Щоб задушити магію чарівних істот, — припус­тив Артеміс.

— Звичайно, ідіоте. Тепер гру абсолютно точно скінчено. Скінчено. Батлер — моя прихована пере­вага, як могли б сказати ви. У мене всі тузи на руках. Ти один. Віддай мені лемура, і я повернуся до свого часу. І ніхто не постраждає.

«Якщо Опал отримає лемура, то постраждає вся планета», — подумав Артеміс.

Опал клацнула пальцями.

— Батлере, заберіть тварину.

Батлер зробив єдиний крок до Артеміса і зупи­нився. Його широка спина напружилася, а пальці скорчилися, немов намагалися скрутити невидиму шию.

— Я сказала, забери тварину, ти, безглузда лю­дино.

Охоронець упав на коліна, намагаючись вигнати голос зі своєї голови.

— Дай мені лемура зараз же! — волала Опал.

Батлер зберіг досить сил, щоб вимовити три сло­ва: — Йди. ст. пекло.

Раптом він схопився рукою за груди і впав.

— Упс, — сказала Опал. — Серцевий напад. Я вби­ла його.

«Залишайся зосередженим, — наказав собі Арте­міс. — Можливо, ми і тримаємо всі тузи в руках, але в одному з цих тузів є дірка».

Артеміс полоскотав Джей-джея під підборіддям.

— Сховайся, маленький друже. Сховайся.

На цих словах він підкинув лемура до люстри, що висіла на стелі. Джей-джей заборсався в повітрі, а потім схопився за скляну перегородку люстри. Він моторно вліз усередину, сховавшись серед листків-кристалів.

Опал негайно втратила інтерес до Артеміса, нама­гаючись підняти тіло Анджеліни до рівня люстри. Засмучено завищавши, вона зрозуміла, що така ви­сота непосильна навіть для істоти з її силами.

— Докторе Шальке! — закричала вона, і десь її справжній рот вимовив те ж саме. — У спальню, Шальке!

Артеміс запам’ятав цю інформацію, а потім, ухи­лившись від неї, схилився біля ліжка матері. Перенос­ний дефібрилятор стояв серед різного медичного устаткування, розташованого навколо ліжка під бал­дахіном, і Артеміс, швидко ввімкнувши його, протяг­нув усе це хитре пристосування туди, де лежав Батлер.

Охоронець лежав горілиць, розкинувши руки, не­наче на його грудях був невидимий валун. Його об­личчя було перекошене від напруги. Очі заплющені, зуби стиснуті, піт на лобі.

Він розстебнув сорочку Батлера, відкриваючи бочкоподібну грудну клітку, покриту шрамами і по­тужною мускулатурою. Поверхневе обстеження по­казало, що серце не б’ється. Тіло Батлера вже помер­ло, але його мозок був іще живий.

— Тримайся, старий друже, — пробурмотів Арте­міс, намагаючись зосередитися.

Він витягнув електроди з кобури, знімаючи з кон­тактної поверхні захисну плівку і покриваючи їх спе­ціальним електропровідним гелем. Поки він чекав, коли накопичиться заряд, електроди, здавалося, ста­вали важчими з кожною хвилиною. На той час як лампочка — індикатор заряду спалахнула зеленим, вони були подібні до кам’яних брил у його руках.