Йон Колфер – Артеміс Фаул. Парадокс часу (страница 39)

Першою реакцією було замішання. Хто ця ма­ленька дівчинка? Це ж дитина.

Кронскі з’їхав з глузду? Я знав, що він високої думки про себе, але це?

Коли ж екстинкціоністи подивилися на екран, то побачили зображення камери, установленої всере­дині клітки. О, боже. Її вуха. Подивися на її вуха.

Вона не людина.

Хто це? Що це?

Томмі Киркенхазард підвівся.

— Для тебе буде краще, якщо це не розіграш, Дей­моне. Або ми повісимо тебе.

— Дві речі, — м’яко сказав Кронскі, — по-перше, це не розіграш. Я виявив новий вид; як факт — я вірю, що це фея. По-друге, якби це і був розіграш, ви б усе одно нікого не повісили, Киркенхазарде. Мої люди убили б вас, до того як ви б змахнули своїм безглуздим капелюхом і закричали йа-ху!

Іноді є щось добре в тому, щоб змусити людей здригнутися. Нагадати їм, де влада.

Щось хороше.

— Звичайно, я розумію ваш скептицизм. Аби пе­реконатися, що це не розіграш, мені потрібний во­лонтер із глядачів. Як щодо тебе, Томмі?

Томмі Киркенхазард залпом випив півсклянки вина, щоб заспокоїти нерви, і потім пішов до клітки.

«Гарне виконання, Томмі, — подумав Кронскі. — Начебто ми не домовлялися про цей невеликий спектакль, щоб додати більшої переконливості».

Киркенхазард постояв біля Холлі, неначе набира­ючись хоробрості, потім простягнув руку і повільно помацав її вуха.

— О господи, це не витвір. Вони справжні, — він зробив крок назад, і реальність того, що відбувалося, змусила його посміхнутися, — ви упіймали фею.

Киркенхазард кинувся до Кронскі і став потиску­вати йому руку і ляскати по спині.

«Отже, мій найбільший критик виправився. Інші йтимуть за його прикладом, як вівці. Корисні твари­ни ці вівці».

Кронскі подумки привітав себе.

— Я буду як обвинувач, така традиція, — сказав Кронскі натовпу. — Але хто буде захисником? Не­вдалий учасник, який витягне чорну кулю. Хто це?

Кронскі кивнув метрдотелеві.

— Принесіть мішок.

Як безліч старих організацій, екстинкціоністи до­тримувалися традицій, і одна з цих традицій поляга­ла в тому, що істоту на суді може захищати будь-який із членів організації за бажанням або, якщо ніхто не висловить такого бажання, то захисник буде вибраний за допомогою лотереї. Мішок з білими ку­лями і лише однією чорною.

— Немає потреби в мішку, — пролунав голос у на­товпі. — Я захищатиму істоту.

Голови глядачів обернулися на голос. Це був мо­лодий чоловік з цапиною борідкою й блакитними пронизливими очима. На юнакові були трохи затем­нені окуляри і легкий лляний костюм.

Кронскі помічав його раніше, але не міг згадати його імені, що дуже дратувало.

— І хто ви? — запитав Кронскі, поглядаючи на комп’ютер, установлений на подіумі.

Молодий чоловік посміхнувся.

— Чом би не дати вашій комп’ютерній програмі декілька секунд, щоб відповісти вам на ваше питання?

Кронскі натиснув enter, і через п’ять секунд ком­п’ютер, обробивши світлину, видав інформацію про учасника організації, з особистих архівів екстинкці­оністів.

Малачі Пастер. Молодий французько-ірландський спадкоємець бойні. Робив великі пожертвування в казну екстинкціоністів. Його перша конференція. Як і більшість присутніх, що пройшли обряд ініціа­ції, вніс великі пожертвування, щоб отримати право бути на конференціях.

Кронскі був зачарований.

— Містере Пастер, ми раді вітати вас у Марокко. Але, скажіть мені, чому ви захотіли захищати цю іс­тоту? Її загибель уже практично схвалена.

Молода людина зійшла на подіум.

— Мені подобаються складні задачі. Це інтелек­туальне завдання.

— Захист злочинця — інтелектуальне завдання?

— Особливо злочинців, — відповів Пастер, підні­маючи кришку ноутбука. — Легко захищати раб­ських, корисних тварин, таких, як корови. Але це? Це буде нелегка битва.

— Буде шкода програти битву таким молодим, — сказав Кронскі, і його губи склалися в удаваній сим­патії.

Пастер постукав пальцями по подіуму.

— Я завжди любив ваш стиль, докторе Кронскі. Вашу відданість ідеалам екстинкціонізму. Роками я стежив за вашою кар’єрою, ще відтоді, коли я був дитиною в Дубліні. Останнім часом, проте, мені зда­ється, що організація збилася з наміченого шляху, і це не лише моя думка.

Кронскі стиснув зуби. Он як. Виклик його керів­ництву.

— Будьте обережні в тому, що ви говорите, Пас­тере. Ступаєте на небезпечну землю.

Пастер подивився на підлогу під ним, де була роз­лита вода.

— Ви маєте на увазі, що я можу заснути з рибка­ми? Ви вб’єте мене, докторе? Простого юнака. Не ду­маю, що це збільшить довіру до вас.

«Він має рацію, — подумав Кронскі, — я не можу вбити його; я повинен виграти цей суд».

Доктор натягнуто посміхнувся:

— Я не вбиваю людей. Тільки тварин. Таких, як тварина в цій клітці.

Деякі учасники підтримали Кронскі оплесками, але було багато й тих, що утрималися.

«Було помилкою прийти сюди, — несподівано усвідомив Кронскі. — Занадто далеко. Ніде призем­литися приватному літаку. Наступного року я спро­бую знайти містечко в Європі. Я оголошу про пере­їзд відразу ж, як тільки розітру на порох цього нахабу».

— Дозвольте оголосити правила, — продовжив Кронскі, думаючи: «Оголошення правил дозволить мені виграти декілька голосів, з психологічної точки зору».

— У цьому немає потреби, — сказав Пастер різ­ко. — Я прочитав декілька версій. Обвинувач ви­кладає свою точку зору, захисник — свою. Декіль­ка хвилин живих дебатів, після чого проводиться голосування. Не могли б ми почати, докторе? Ні­кому з тут присутніх не хочеться даремно витрача­ти час.

«Розумно, юначе. Поставити себе по один бік з присяжними. Не має значення. Я знаю цих людей, а вони нізащо не виправдають звіра, яким би милим той не здавався», — подумав Кронскі.

— Ну що ж. Приступимо. — Він узяв документи зі свого столу. Його вступна промова. Кронскі знав її напам’ять, але все-таки той факт, що слова були пе­ред очима, заспокоював.

— Люди говорять, що ми ненавидимо тварин, — почав Кронскі. — Але суть не в цьому. Ми не відчува­ємо ненависті до бідних тварин, швидше, ми люби­мо людство. Ми любимо людство і зробимо все необхідне, аби переконатися, що воно проживе на­стільки довго, наскільки це можливо. Ресурси цієї планети не безмежні, і я вважаю, що вони мають бути в нашому розпорядженні. Чому люди мають го­лодувати, тоді як тварини жиріють на очах? Чому люди мають мерзнути, тоді як звірі ніжаться в теплі свого хутра і шкір?

Малачі Пастер видав звук, щось середнє між каш­лем і сміхом.

— Насправді, докторе Кронскі, я прочитав де­кілька варіантів цієї промови. Щороку, здається, ви повторюєте одні й ті самі наївні аргументи. Не могли б ми сфокусуватися на істоті, що перебуває перед нами?

Легкий сміх пронісся серед запрошених на бенкет гостей, і Кронскі довелося зробити зусилля, щоб стримати себе. Адже зовсім нещодавно здавалося, що результат битви був уже в його руках. Ну що ж, подивимося.

— Що найдивовижніше, хлопчику, я збирався бути з тобою ласкавішим, але тепер жарти скінчи­лися.

— Нам приємно це чути.

«Нам? Нам? Пастер повернув екстинкціоністів на свій бік, а ті навіть і не підозрювали про це.»

Кронскі призвав залишки харизми з глибин своєї особи, звернувшись до молодості, до тих літніх днів, які він проводив, спостерігаючи за своїм татусем-євангелістом, що надихав людей під навісом тенту.

Він зчепив пальці і підняв руки, витягнувши їх до хрускоту в суглобах.

— Ми говоримо не про це, люди, — прогримів він. — Не думаю, що ми пройшли шлях сюди, щоб по­дивитися на цікаву словесну перепалку. Ось у чому суть екстинкціоністів. — Кронскі вказав нерухомим пальцем на Холлі. — Позбавити нашу планету від та­ких істот, як вона.

Кронскі бічним зором поглянув на Пастера, який подався вперед, опустивши підборіддя на долоні, на обличчі у нього застиг відсутній погляд. Звичайна поведінка людини, що не погоджується.

— Ми виявили новий вид істот. Небезпечних істот. Істот, які можуть ставати невидимими і на­віть гіпнотизувати через мову. Ця істота була озброєна!

І, щоб викликати вигуки натовпу, Кронскі дістав «Нейтрино» Холлі зі своєї кишені.