Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 56)

Така сама думка майнула і у Рута.

— Холлі! Двері!

Холлі швидко обернулася і побачила, як почали зачинятися двері. Ще трохи, і вони будуть повністю відрізані від ЛЕП, а їхня доля цілком залежатиме від Опал Кобой.

Холлі прицілилася в магнітні ролики на верхній планці дверей, зробила один за одним кілька пострі­лів із «Нейтрино». Двері смикнулися, але не зупи­нилися. Двоє роликів вилетіли, але рушійна сила масивної плити все одно тримала їх на місці. З лихо­вісним гуркотом двері зачинилися.

— Нарешті ми одні,— сказала Опал голосом не­винної ельфійки-студентки на першому побаченні.

Рут наставив зброю на прилад, прилаштований до грудей Скалена, немов це могло хоч якось зашко­дити Кобой.

— Чого ти хочеш? — запитав він.

— Ти знаєш, чого я хочу,— відповіла Опал.— Пи­тання в тому, як мені це отримати? Який вид помсти задовольнить мене більше? Звісно, ви обидва помре­те, але цього недостатньо. Мені хочеться, аби ви страждали, як я, скомпрометовані та знехтувані. Принаймні, хтось один. Іншого принесу в жертву. Байдуже кого.

Рут відступив до бластових дверей, помахав ру­кою Холлі, щоб та підійшла.

— Варіанти? — прошепотів він, повернувшись спиною до приладу Кобой.

Холлі підняла візора, витерла з лоба піт. Шолом був обладнаний кондиціонером, але іноді піт не мав жодного відношення до температури.

— Ми повинні вибратися звідси,— відповіла вона.— Шахта — єдиний вихід.

Рут кивнув.

— Згоден. Піднімемося вгору, щоб вийти поза межі дії блокатора сигналів Кобой і викличемо ма­йора Кельпа.

— А Скален? Він замесмеризований до безтями і сам про себе не подбає. Якщо ми втечемо, Опал прибере його як свідка.

Така вже злодійська логіка. Ті, хто воліють підко­рити світ, не гидують і тим, щоб прибрати зі свого шляху собі подібних.

Рут аж загарчав.

— Мало того, що ми через гобліна вскочили в таку халепу, так тепер іще і спасати його! Беремо Скалена із собою. Стрільни кілька разів в оту коробочку у нього на грудях, і коли вона перестане дзижчати, я перекину генерала через плече, і поліземо до Е37.

— Зрозуміло,— сказала Холлі, переводячи на­стройки зброї на мінімум.

Частина заряду потрапить і до Скалена, але за­вдасть шкоди не більше, ніж пересушені на кілька хвилин зіниці.

— Не звертай уваги на піксі. Що б вона там не го­ворила, роби свою справу.

— Так, сер.

Рут кілька разів глибоко вдихнув. Холлі навіть за­спокоїлася, коли побачила, що командир хвилюєть­ся не менше за неї.

— Гаразд. Починаємо.

Обидва ельфи повернулися і швидко кинулися до непритомного гобліна.

— Ми придумали якийсь планчик? — глузливо запитала Кобой з маленького екрана.— Щось ге­ніальне, сподіваюсь. Щось таке, чого я не передба­чила?

Похмура Холлі намагалася не прислухатися до її слів, але вони все одно проникали в мозок. Щось гені­альне? Навряд чи. Просто зараз це єдиний варіант. Щось таке, що Кобой не передбачила? Сумнівно. Опал могла цілий рік до цього готуватися. Чи не станеться так, що вони робитимуть саме те, що їй потрібно?

— Сер...— почала Холлі, але Рут уже зайняв по­зицію біля Скалена.

Холлі випустила в маленький екран шість зарядів. Усі шість потрапили в піксельне зображення Кобой. Її обличчя зникло за шквалом перешкод. Між мета­левими частинами проскочили іскри, з динаміків повалив кислотний дим.

Рут затримався на мить, чекаючи, коли розподі­литься заряд, і схопив Скалена за плечі.

Нічого не сталося.

«Я помилялася,— подумала Холлі, видихнувши. Вона навіть і не усвідомлювала, що затримала подих.— Я помилялася, дякувати богам. Опал не має плану». Але це було не так, і Холлі сама тому не вірила.

Коробочка на грудях у Скалена була прикріплена окто-ланцюгами. Таку систему з восьми телескопіч­них кабелів часто використовували в ЛЕП, щоб утримувати небезпечних злочинців. Замикати і від­микати замок можна було дистанційно, і коли лан­цюги були вже замкнуті, відімкнути їх можна було або з пульта, або точильником. Щойно Рут нахилив­ся, окто-ланцюги клацнули і захлеснулися навколо командира, звільнивши Скалена. Коробочка опини­лися на грудях Рута.

На зворотному боці приладу з’явилося обличчя Кобой.

— Командире Рут,— сказала вона, аж задиха­ючись від люті,— схоже, тепер ти жертва.

— Дарвіт! — вилаявся Рут і стукнув прилад руко­яткою пістолета.

Кабелі стиснулися ще більше, і Рут уже ледь міг дихати. Холлі почула, як хруснуло кілька ребер. Ко­мандир ледь утримався на ногах. На його торсі за­танцювали магічні сині іскорки, автоматично зцілю­ючи переламані кістки.

Холлі кинулася на допомогу, але не встигла на­віть добігти до командира, як прилад гарячково за­пікав. Чим ближче вона підходила, тим голосніше він пікав.

— Не підходь,— гаркнув Рут.— Не підходь. Це спусковий механізм.

Холлі зупинилася і у відчаї ударила кулаком пові­тря. Рут має рацію. Вона вже чула про спускові ме­ханізми наближення. Гноми використовують їх у шахтах. Закладають у тунель вибухівку, активують спусковий механізм і кидають із небезпечної відста­ні камінь.

На екрані знову з’явилося обличчя Опал.

— Послухайся Джуліуса, капітане Шорт,— пора­дила піксі.— Саме зараз варто бути дуже обережни­ми. Твій командир має слушність: сигнал, який ти чуєш,— дійсно спусковий механізм. Підійдеш за­близько, і його рознесе на шматки вибуховим гелем, що міститься всередині металевої коробки.

— Припини читати лекції та скажи, що тобі по­трібно,— рикнув Рут.

— Ну ж бо, командире! Терпіння. Твоїм хвилю­ванням скоро край. Власне, вони вже скінчилися, тож чому б тобі просто не почекати, доки сплинуть твої останні секунди?

Холлі обійшла командира, намагаючись не при­скорити пікання таймера, стала спиною до шахти.

— Вихід існує, командире,— сказала вона,— Мені просто потрібно подумати. Хвилину, щоб усе обмір­кувати.

— Дозволь мені допомогти усе обміркувати,— глузливо сказала Кобой, і лють спотворила її дитяче личко.— Твої приятелі зараз намагаються пробити­ся сюди з допомогою лазерів, але, звісно, вони не встигнуть. І б’юся об заклад, що мій старий одно­кашник Фоулі прилип до відео-екрана. Що ж він там бачить? Бачить свою приятельку Холлі Шорт, яка наставила пістолета на свого командира. Навіщо вона це зробила?

— Фоулі про все здогадається,— сказав Рут.— Він уже тебе перемагав.

Опал зміцнила хватку опто-кабелів, змусивши ко­мандира впасти на коліна.

— Може, і здогадається. Якщо матиме час. Але вам не пощастило, час майже вийшов.

На Рутових грудях засвітилися цифри. Усього дві. Шість і нуль. Шістдесят секунд.

— Одна хвилина життя, командире. Як почува­єшся?

Цифри ожили.

Цокання, пікання і знущання Опал впивалися в мозок Холлі.

— Вимкни, Кобой. Вимкни або, присягаюся, я...

Опал розреготалася. Регіт луною прокотився по тунелю, немов звідти неслося скреготіння гарпій.

— А то що? Що саме ти зробиш? Помреш поруч із командиром?

Знову хруст. Іще кілька ребер зламалося. Блакитні іскорки закрутилися по тілу Рута, немов зірки в ура­гані.

— Іди,— прогарчав він,— Холлі, я наказую тобі покинути мене.

— З усією до вас повагою, командире,— не можу. Це іще не кінець.

— Сорок вісім,— радісно проспівала Опал.— Со­рок сім.

— Холлі! Іди!

— Я б послухалася на твоєму місці,— сказала Ко­бой.— На кону інші життя. Рут уже мертвий, чому б не врятувати того, кого ще можна?

Холлі застогнала. Ще одне невідоме у такому складному рівнянні.

— Кого я можу врятувати? Хто в небезпеці?