Йон Колфер – Артеміс Фаул. Код вічності (страница 1)

Родині Пауер.

Усім родичам, близьким і далеким.

ПРОЛОГ

Уривок із щоденника Артеміса Фаула.

Диск 2. Розшифровка

ПРОТЯГОМ останніх двох років мені вдава­лося прокручувати свої справи без батьківського втручання. За цей час я продав піраміди бізнесмену із Заходу, підробив і продав з аукціону багатенько що­денників Леонардо да Вінчі та позбавив ельфів гар­ненької частини їхнього золота. Але моя свобода майже скінчилася. Зараз, коли я пишу, мій батько перебуває у шпиталі в Ґельсінкі, де одужує після дво­річного ув’язнення у російської мафії. Поки він ще не прийшов до тями, але зовсім скоро повернеться до нормального життя і знову контролюватиме фі­нанси Фаулів.

Коли в маєтку Фаулів будуть і мама, і тато, я не зможу непомітно втілювати свої протизаконні плани. Раніше то не було б великою провиною, адже батько був куди більшим злодієм за мене, та мама хотіла, щоб Фаула повернулися до законослухняного життя. 

Але на останню справу лишилося ще трохи часу. Мама цього не схвалить. І не думаю, щоб ельфам спо­добалося. Тож нічого їм не скажу.

ГЛАВА 1: КУБ

«Ан фан», Найтсбрідж, Лондон

АРТЕМІС Фаул був майже задоволений. Батька будь-якого дня можуть виписати з університетського шпиталю в Ґельсінкі. Сам хлопець із нетерпінням чекав смачного обіду в ресторані морепродуктів «Ан фан» у Лондоні, і його бізнес-партнер мав от-от з’я­витися. Усе згідно з планом.

Але його охоронця, Батлера, важко було назвати спокійним. Та він завжди був напруженим,— не можна ж обернутися з найнебезпечнішої людини у світі на цілком нормальну лише тому, що ти зараз у ресторані. Велетенський євразієць утиснувся між двома столиками, розклав навколо себе своє облад­нання і перевірив шляхи відступу.

— Ви вставили вушні тампони? — запитав він у свого роботодавця.

 Артеміс приречено зітхнув.

— Так, Батлере. Хоча мені здається, що тут небез­пека нам навряд чи загрожує. Справа цілком законна, і зустрічаємося ми при денному світлі. Заради бога!

Вушними тампонами дворецький називав звукові фільтри, поцуплені з ельфійських шоломів. Батлер розжився шоломами і ще кількома зразками ельфій­ської технології, коли рік тому, виконуючи накази Артеміса, познайомився зі спецназівцями ЛЕП. Зву­кові фільтри виростили в лабораторіях ЛЕП. Вони складалися з мініатюрних пористих мембран, що ав­томатично закривали вушний прохід, коли рівень шуму перевищував безпечні показники.

— Може й так, Артемісе, але в найманих убивць є така мила звичка — вони завжди нападають саме тоді, коли на них не чекають.

— Можливо,— погодився Артеміс, вивчаючи в меню розділ «Закуски».— Але кому потрібно мене вбивати?

Батлер суворо поглянув на жінку, що сиділа собі за столиком. Старенькій було щонайменше вісім­десят.

— Може, вони і не на нас полюють. Не забувайте, Йон Спіро — впливова людина. Він довів до бан­крутства не одну компанію. Ми могли просто потра­пити під руку.

Артеміс кивнув. Як завжди, Батлер має рацію, що пояснювало, чому вони досі живі. Йон Спіро, американець, із яким вони зустрічалися, був саме таким чоловіком, що притягує до себе кулі найманих убивць. Процвітаючий мільярдер з інтересами в га­лузі інформаційних технологій, із темним минулим та підозрілими зв’язками. Ходили чутки, що його компанія, «Фішн Чіпс», опинилася нагорі завдяки вкраденому дослідженню. Звісно, це ніколи не буде доведено. І не тому, що ніхто з чиказьких юристів не намагався. Пробували, і навіть не раз.

Підійшла офіціантка, сліпуче посміхнулася.

— Привіт, хлопче. Хочеш подивитися дитяче меню?

Артемісу аж кров у голову кинулася.

— Ні, пані. Дитячого меню я дивитися не хочу. Навіть не сумніваюся, що якраз дитяче меню смакує краще за пропоновані в ньому страви. Хочу замо­вити повний обід. Чи ви не обслуговуєте неповно­літніх?

Посмішка офіціантки зменшилася на два зуби. Артеміс знав, як уразити.

Батлер закотив очі. І Артеміс знову подумав про тих, кому б хотілося їх убити. Більшості офіціантів і кравців у Європі, для початку.

— Так, сер,— пробелькотіла нещасна офіціант­ка. — Як бажаєте.

— Отже, принесіть, будь ласка, попурі з акули й риби-меч, запечене на овочах, з молодою картоп­лею.

 — Що питимете?

— Джерельну воду. Ірландську, якщо можна. І без льоду, будь ласка, тому що лід у вас із водопровідної води, і це цілком нівелює дію джерельної.

Офіціантка кинулася на кухню, щаслива, що може позбутися хлопця з-поза шостого столика. Фільми про вампірів вона дивилася. Ті зловісні створіння мали такий самий гіпнотичний погляд. Може, хло­пець говорив, як дорослий, тому що йому вже п’ятсот років.

Артеміс посміхнувся, передчуваючи смачну їжу, і навіть не думав про те, причиною якого переляку він став.

— На шкільній дискотеці ви матимете шалений попит,— прокоментував Батлер.

— Прошу?

— Бідолашна дівчина мало не розплакалася. Вам не завадить хоч інколи поводитися люб’язно.

Артеміс здивувався. Батлер нечасто дозволяв собі коментарі в особистих справах.

— Не уявляю себе на шкільній дискотеці, Батлере.

— Туди ж не заради танців ходять. Спілкуван­ня — от що головне.

— Спілкування? — скептично посміхнувся юний Фаул.— Сумніваюся, чи є серед живих підліток із та­ким же лексичним запасом, як у мене.

Батлер хотів було пояснити різницю між вислов­люванням і спілкуванням, але тут двері ресторану відчинилися. Увійшов невисокий засмаглий чоловік у супроводі справжнього гіганта. Йон Спіро зі своїм секретарем.

Батлер нахилився до свого підопічного і проше­потів:

— Обережно, Артемісе. Мені відома репутація цього здорованя.

Спіро підійшов до столика з розкритими обійма­ми. Американець середнього віку, худий як тріска, і ледь вищий за Артеміса. У вісімдесятих він займав­ся транспортними перевезення; у дев’яностих про­давав і купував акції та цінні папери. Зараз він заці­кавився комунікаційними технологіями.

Його білий лляний костюм уже став візитівкою. На пальцях і зап’ястках висіло стільки золота, що його вистачило б, аби вкрити Тадж-Махал.

Артеміс підвівся привітати свого партнера.

— Містере Спіро, прошу.

— Привіт, малий Артемісе Фаул. Як ся маєш?

Хлопець потиснув йому руку. Коштовності за­бряжчали, як хвіст у гримучої змії.

— Усе добре. Радий, що ви прийшли.

Спіро взявся за стілець:

— Якщо Артеміс Фаул має пропозицію, то я й по битому склу до нього прийду.

Охоронці зміряли один одного поглядами. Якщо не зважати на зріст, вони були абсолютно різними. Батлер — утілення стриманості та спритності. Чорний костюм, поголена голова, сам майже непоміт­ний, якщо це можливо при семи футах зросту. Ново­прибулий був фарбованим блондином у модній футболці та зі срібними піратськими сережками в обох вухах. Такого чоловіка ані забути, ані проіг­норувати аж ніяк не можна.

— Арно Блант,— сказав Батлер,— Чув про тебе. Блант зайняв своє місце за плечем Йона Спіро. — Батлере. Із тих самих Батлерів,— процідив він із новозеландським акцентом.— Чув, що ви, хлопці, найкращі. Так люди кажуть. Сподіваюся, перевіряти не доведеться.

Спіро розсміявся. Немов цвіркуни в коробці за­тріщали.

— Арно, будь ласка. Ми ж серед друзів. Сьогод­ні ж не день загроз.

Батлера його слова не заспокоїли. Підозри старо­го вояки гули, немов рій диких бджіл. Пахне небез­пекою,

— Отже, друже мій. До справ,— сказав Спіро і пе­ревів свої темні, близько посаджені очі, — У мене всю дорогу над Атлантикою слинка текла. Що ти для мене приготував?

Артеміс нахмурився. Він сподівався, що справи зачекають, коли вони закінчать обід.

— Не хочете глянути на меню?

— Ні. Останнім часом я багато не їм. І то, пере­важно пігулки та розчини. Проблеми з травленням.

 — Дуже добре,— зітхнув Артеміс і поклав на стіл алюмінієву валізку. — Перейдемо відразу до справ.

Він відкинув кришку, і перед ними опинився чер­воний куб завбільшки з програвач для міні-дисків на блакитному пінопласті.

Спіро протер окуляри кінчиком краватки.

— Що я бачу, хлопче?