Раз в неділю, дуже рано-ранесенько, Надлетіли соколи з далекої чужої сторони… — дума «Сокіл та соколя», яку співав Остап Вересай, і яку записали в 1873 році.
Даніель Чаплинський (Чаплицький) — легендарний, описаний вже Сенкевичем чигиринський підстаростій, якій відібрав у Хмельницького Суботів, багатократно насилав на нього своїх татар, майже до смерті побив сина Хмельницького, відібрав у гетьмана та пошлюбив славетну Гелену, в якій підкохувався старий козак (і яка потім наставляла йому роги з годинникарем). В «Вогнем та мечем» Сенкевич представив Чаплинського боягузом і негідником, якого Скшетуський викидає з корчми прямо до калюжі. Тим часом, після вибуху повстання Хмельницького Чаплинський вступив до коронної армії. Він був першим посланцем, який зміг вибратися в 1649 році з обложеного Збаража, і, що цікаво — навіть привів до короля бранця, якого спіймав під час своєї виправи.
Гей, видно, мушу вже без бандури гинути… — це дума «Смерть козака-бандуриста», вперше записана в 1926 році від кобзаря Дем’яна Симоненка в селі Стільно під Черніговом. Але ж думу цю він узяв з репертуару іншого кобзаря, Михайла Кравченка.
Гусари і панцерні впали до середини табору… — випадки, представлені на сторінках повісті є повністю фікційними, оскільки неможливо точно встановити, як насправді проходили козацько-польські зіткнення під Батогом. Відомо тільки, що в той день (1 червня 1652 року) мали місце бої польської кінноти з татарами, які закінчилися поразкою. По суті, опис атаки на козацький табір є описом сутички, що розігрувалася 13 червня 1638 року під Жолніном, коли козацький предводитель Остряниця втягнув в засідку військо князя Яреми. Вишневецький пробився тоді зі своїми хоругвами через декілька рядів возів, поставлених в закруті Сули. Однак, коли він кинувся в погоню за втікачами, частина козаків, що залишилася в таборі, зуміла зв’язати вози, відрізаючи військо князя від головних польських сил. Єремії Вишневецькому прийшлося тричі атакувати, ніж йому вдалося пробитися до своїх.
Тут три списи… — це, звичайно ж, польський герб Єліта, наданий, за легендою, Флоріанові Шарому на полі битви під Пловцями королем Владиславом Локєтком. За легендою, лицар був поранений трьома списами, і він лежав, тримаючись за витікаючи з живота кишки — і на пам’ять цього одержав герб зі схрещеними трьома списами.
…відразу видно, що то перстень дівки гулящої… — це польський герб Годзава, він представляє білу лілію в червоному полі. Герб походить з часів Владислава Германа.
…а тут куревська пизда… — це, звісно ж, Наленч, герб представляє білу хусту, зав’язану в коло, на червоному полі.
…три хери… — це, зрозуміло, герб Годзємба, на якому в червоному полі зображена сосна з трьома гілками та з п’ятьома коренями.
…діва на ведмеді… — це, звичайно ж, герб Равич, на якому ми можемо бачити дівчину в червоній (або ж срібній) сукні, з піднесеними руками, що сидить на чорному ведмедеві, який іде на золотому (блакитному, або ж червоному) полі.
ICR — ініціали короля Яна Казимира: Ioannes Casimirus Rex, які, однак, дуже часто читали як: Initias Calamitatis Regni — латинське речення, яке тлумачили як: початок нещасть королівства. Це мало зв’язок з фактом, що короля Яна Казимира вважали головним винуватим в нещастях Речі Посполитої.
Таборові вози швидко зайнялися вогнем… — оборону табору бід Батогом значно ускладнила пожежа, яка швидко розійшлася всередині табору. Вогонь відокремив польську кінноту Собеського від іноземної піхоти Пшиємського та Гродзицького.
Вирізай усіх… — Після Батога Хмельницький наказав вимордувати усіх бранців, що знаходилися в руках татар. Ординці не бажали на це погодитися (не треба обманюватися — ні в якій мірі з жалості над поляками та русинами, але тому, що за мертвих поляків дуже доброго викупу не було б), і тоді Богдан Зеновій викупив їх за 50 тисяч талерів, після чого наказав вимордувати. Коли татари не бажали того зробити, Хмельницький заплатив найдикішій ногайській орді за те, що та вимордує жовнірів коронної армії. Ходили також чутки, нібито козацький гетьман обіцяв віддати взамін татарам Кам’янець Подільський. Навіть диво бере, що отаман орди, Нуррадин Солтан, дозволив так обдурити себе — Кам’янець був твердинею, яку не можна було здобути, і Хмельницький точно так міг запропонувати йому Нідерланди.
Доступний матеріал історичних джерел не дозволяє точно встановити, як виглядала різня — чи то козаки з татарами протягом трьох днів вишукували бранців в татарських таборах, чи то всіх зігнали на майдан, оточили та посікли. Від XVII сторіччя залишилося декілька різних версій цієї історії, і не можна встановити, яка з них є властивою.
До нинішнього дня історики задають собі питання, чому Хмельницький наказав вимордувати взятих в полон офіцерів та жовнірів коронної армії. Історики перебирають домисли, чи було то помстою за Берестечко, чи за Солоницю, про яку тут вже йшла мова. Є підозри, нібито козаки опасалися, що орда повернеться з бранцями до Криму і не візьме участі в поході на Молдавію, або ж, що Хмельницький таким чином хотів поститися за різню Ліпового та Рабух, яку доконала в Задніпров’ї коронна армія. Але ж, видається, що козацький гетьман перш за все хотів знищити власні ілюзії що до подальшої долі України поряд з Литвою та Короною. Не маючи змоги побити Річ Посполиту чи досягнути порозуміння, не знаючи, до чого вести в перемовинах, не в стані прийняти рішення, чи намагатися пов’язати долі козаків з Короною, чи шукати іншого протектора, він вирішив раз і назавжди перекреслити можливість мирного розв’язання з поляками. Батог, під яким загинув квіт польського лицарства, а серед них і герої цієї книги: Марек Собеський, Зигмунт Пшиємський, Ян Одживольський та багато, багато інших, побудив всіх ворогів Речі Посполитої діяти на її шкоду. А найгірше з усього, що після Батога Москва зорієнтувалася в тому, що незможенна до сих пір коронна армія може бути переможна. Безпосередньою послідовністю цього факту стало рішення про приєднання України до кривавої імперії царів.
витягли Циклопа з поміж безсилих в’язнів… — всупереч тому, що можна судити про татар, в ході різні під Батогом вони врятували багато з польських бранців. Більшість зробила так, жаліючи викупу, який поляки могли заплатити за себе; але ж були і такі, які прийшли на поміч побратимам чи знайомим. Завдяки такому пережили: Кшиштоф Гродзіцький, Северин Калинський, Кшиштоф Корицький, якого випустив на волю побратим — Сефер Гажі Ага, та багато інших. Всупереч тому, що твердять деякі історики, серед врятованих не було Стефана Чарнецького, в подальшому героя Потопу. Скоріш за все, він не приймав участі в битві, оскільки не зміг прибути під Батог на час. Особливе щастя мав Станіслав Друшкевич, який під Ладижином дістався до рук тих же татар, які взяли його в полон під Жовтими Водами. Вартість цього шляхетського тіла збільшили ще й 200 червоних злотих, які ординці знайшли при ньому в сакві. Щоб захистити своїх бранців перед смертю, татари садовили їх на коней, вбирали в татарські кожухи, забороняли говорити по-польськи та вміщали між челяді. І це й справді благородний прояв доброти серця, якого даремно шукати тепер у багатьох ісламістів.
«Богун», хоча і є повістю, заснованою на історичних переказах, споминах, листах та книжках, не претендує на ім’я історичного підручника. Розповідь про кальницького полковника, про його бандуриста Тараса, про Марека Собеського, якому не довелося стати королем Речі Посполитої, і про Бертрана де Дантеза не оповідає про те, як все було, але ж як могло бути не всі описані на сторінках цієї книжки випадки є історичною правдою. Поразка під Батогом, одна з найстрашніших в історії Речі Посполитої, є однією великою загадкою, величезним невідомим, над яким тяжить змова мовчання істориків та мемуаристів. Про Батог не писали нічого. З XVII сторіччя залишилися лише шматки реляцій, рештки спогадів та листів. Про цю битву не згадували сучасні їй польські мемуаристи, не писали про криваві випадки їх свідки, і навіть козаки, хоча це була найбільша запорізька перемога. Аж до миті повного держання незалежності Польщею та Україною рідко згадували про Батог історики, яких глушила спочатку царська, а потім і комуністична цензура. «Богун» не повстав би, якби не цінна книжка Войчеха Яцека Длуголенцького «Батог 1652», яка приступною манерою намагається витлумачити те, що, можливо, відбулося 1 та 2 червня 1652 року в обозі коронних військ під Батогом. Однак, навіть вона не розкриває нам таємниці історії очевидним способом, оскільки в реальності їх відслонити не можливо, а єдине, що може вчинити історик, це ставити рисковані гіпотези, що спираються на фрагментах давніх листів, повідомлень та переказів. Тим не менш, намагаючись зламати мовчання, Автор повинен дати Читачеві пояснення. Пояснення того, чи є автентичними постаті та події представлені на сторінках цієї книжки. Чи й справді в коронному таборі спалахнув бунт? Чи заключило угоду сконфедероване військо з козаками? Чи осудив Ян Казимир коронну армію на смерть, скориставшись Калиновським?
На цей час ми не маємо доказів на те, що саме так все й було. Нам не відомо жодного листа чи мемуара, які б підтверджували такий розвиток випадків, який представлено в книзі. Однак, бачення випадків, представлена в «Богуні», спирається на підказках, на дуже тонких згадках в листах та спогадах, що розповідають про дуже дивні, що турбують нас, випадки, які мали місце 1 та 2 червня 1652 року в таборі коронних військ, хоча, зрозуміло, не можна ствердити з певністю, що вони представляють правдиву версію випадків, оскільки такі перекази містять дуже суперечливу інформацію.
