Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 52)

Собака слухняно випив ліки, хоч губа тремтіла в нього від огиди, оголюючи білі ікла.

Павлов тим часом розглянувся, обстукав стіни станції і сходи.

– Виведемо танк, тільки треба ще трохи вибухівки.

– Юзеку! – гукнув сержант Шавелло. – Біжи пошукай толу для пана капітана.

Щасливий, з сяючим обличчям, повертався до товаришів Черешняк, несучи сплющені вибухом консервні бляшанки.

– Трохи погнулися, але їсти можна буде, – сказав, показуючи очима на трофеї.

Якусь мить усі мовчки дивилися на нього, дехто сердито. Така обстановка, а він лізе з консервами… Перший засміявся Густлік, потім Саакашвілі й Кос, а за ними Віхура, Павлов і решта. Навіть Зубрик тихенько хихотів, хапаючись за живіт.

Саме на цей сміх прибіг назад Юзек Шавелло, який хвилину тому метнувся шукати тол для капітана. Зупинився на останній сходинці й закричав щосили:

– Люди, тихо!

В його словах було щось таке, що райтом загасило сміх і наказало повернути голови.

– Чого ти, Юзеку, репетуєш? – запитав Костянтин.

– Німець по радіо пощади просить.

Настала така тиша, що чути було, як важко дихає молодий Шавелло, як десь далеко цокоче кулемет. Широкими сходами, разом із повівом вітру, долинув голос з недалекого гучномовця:

– Achtung! Внимание! Увага! – говорив дерев'яним голосом диктор з німецьким акцентом. – Говорить радіостанція командування оборони Берліна. О годині першій нуль нуль до віадука біля Шарлоттенбургерштрасе прибуде з білим прапором делегація командування оборони Берліна для обговорення умов капітуляції.

Люди так довго чекали на цю хвилину, так прагнули її, що зараз ледве повірили в неї.

Сержант Шавелло надів окуляри, щоб краще чути, і безгучно ворушив губами; Томаш усміхався і, не гаючи часу, взявся відкривати ножем бляшанку; Зубрик зітхнув з полегкістю і прошепотів до Юзека:

– Стріляти перестануть.

– Слід було б прапор пошити,- сказав Юзек Марусі.

– А не бреше той фриц? – запитав Віхура Лажевського.

Підпрапорщик закусив губу, махнув рукою, щоб той замовк. Гучномовець верещав, немов навколо були глухі.

– Прошу припинити вогонь і вислати уповноважених представників од Радянської Армії…

Маруся пригорнулася до Янека, він обійняв її.

– Achtung! Внимание! Увага! – знову заговорив той самий голос.

Павлов знайшов лом під колоною, підважив ним бетонну плиту.

– Можу допомогти,- запропонував Густлік.- Мабуть, це кінець.

– Може, ще не кінець, але напевно початок,- відповів капітан.- Що б там не було, а танк треба вивести нагору, поки не пішли поїзди.

РОЗДІЛ XIX БРАНДЕНБУРЗЬКІ ВОРОТА

Підпалити значно легше, ніж погасити. Бляшані гучномовці на вулицях, через які ще кілька день тому репетував Гітлер, просили переможні армії припинити вогонь, проте не всі вузли оборони припинили опір. В руїнах задимленого міста тріщали ще автомати й кулемети, десь на півдні паскудно скрипів шестиствольний міномет, що його наші солдати називали «шафою» або «коровою». Здавалося, офіцери СС і вермахту квапляться витратити всі боєприпаси, турбуючись про те, щоб гранати й кулі встигли вбити якомога більше людей, поки настане мир.

О першій пополудні до віадука на Шарлоттенбур-герштрасе мала прибути делегація командування оборони Берліна з білим прапором, а зараз було тільки пів на восьму. Пів на восьму за західноєвропейським часом.

Годинники в радянських і польських штабах показували пів на десяту – фронт жив за московським часом.

– «Росомахо», не філософствуй. Коли стріляють, то ще раз запропонуй, щоб здавалися, і бери будинок силою! – кричав захриплий командир у трубку.- Пора війну кінчати й повертатися додому. Доповідай про виконання.

Телефоніст на льоту спіймав трубку. Його бліде, неголене обличчя осяяла усмішка.

– Поголися, синку,- наказав полковник, позіхаючи. Командний пункт уперше розмістився не в підвалі, а на поверсі. У вибиті вікна, в яких лежали покинуті німцями мішки з піском, видно було площу перед станцією метро.

Сонце давно вже зійшло, але його промені ледь пробивалися крізь хмару диму й пилюки, що повисла над переможеною столицею рейху. На всіх предметах лежало дивне приглушене світло, немов під час затемнення.

– От якби поспати хвилин триста тридцять!-сказав полковник начальникові штабу і тільки зараз помітив, що майор уже хропе, спершись лобом об завалений паперами стіл.

На підлозі дзенькнуло розбите скло, клацнули підбори.

– Громадянине полковник, сержант Кос прибув за вашим розпорядженням.

Танкіст, виструнчившись, стояв у ніші висаджених вибуховою хвилею дверей. З-під чорного шолома на лоб спадало пасмо ясного волосся, на замурзаному обличчі, мов безкрає небо, весело виблискували блакитні очі.

– Сідай,- запросив полковник, одсуваючи карти з рогу столу.- Вип'єш?

– Після горілки на сон хилить.

– А хто тобі, шмаркачу, горілку пропонує? – буркнув хазяїн, наливаючи дві чашки з чайника, що грівся на спиртівці.- Клади більше цукру, бо мішки майже з вогню витягли, і кава дуже підгоріла, гірка.

Хвилину сиділи мовчки, п'ючи малими ковтками каву.

– Нагородні листи писатимемо за кілька днів, коли штаб виспиться,- сказав командир полку.- А тепер для вас є ще одна робота. «Рудий» виліз з ями?

– Незабаром вилізе.

– На радянських танках одправлю батальйон через парк Тіргартен до Бранденбурзьких воріт і рейхстагу. Не повинні наразитися на опір. Хоч ще не всі перестали стріляти, але стає щораз тихше.

Наперекір полковниковим словам за вікнами гримнув еильний вибух, а потім один за одним кілька слабших.

– На лівому фланзі сильний вогонь… – бурмотів розбуджений начальник штабу.

– Спи, – заспокоїв його командир, підходячи до вікна.

– Капітан Павлов розбив толом станцію і сходи, щоб дати можливість…

«Рудий» саме вилазив з-під землі на поверхню. І Кос замовк. Потрощеними сходами, ревучи двигуном, танк виповз на площу і, повернувши ліворуч, зайняв позицію за розбитим «тигром».

Полковник повернувся до стола й провадив далі:

– Я хочу, щоб попереду цієї колони йшов танк з орлом на башті.

– Слухаюсь.

– Помийтеся, швидко поголіться. Вирушите за чверть години. На броню посадите ударну групу Шавелла.

Повертаючись до танка, Янек стрибав через три східці, радісно насвистуючи. Здійснилася його мрія – підуть попереду колони, в самому серці Берліна. Майже як на параді. Віхура не помилився, коли обіцяв їм таке в Крейцбургу. Проте біля танка Кос споважнів і, не пояснюючи завдання, наказав бути в повній бойовій готовності. Краще дмухати на холодне, ніж попектися.

Невеличкою була колона радянських важких танків і невеличким був польський батальйон у травні 1945 року. Зібралися швидко – п'ятнадцяти хвилин не минуло, як вирушили. Зразу ж за площею «Рудий» в'їхав поміж дерева парку Тіргартен. Машина йшла з закритими люками. За баштою причаїлася шестиособова десантна група, пильно оглядаючи територію попереду й по боках. Ззаду, на відстані кількох десятків метрів, сунула колона важких танків з десантом польської піхоти.

Навколо було тихо, на покалічених, почорнілих од вогню деревах зеленіли перші листочки… Тільки десь далеко тріщала якась заблудла, вперта черга і, мов сич, погукував самотній міномет. Парк сповнився бадьорим, дзвінким звуком танкового двигуна, що стугонів дужче, коли машина долала якусь перепону.

Чимало траплялося таких перепон на шляху в Григорія: окопи, рови, засіки з колючого дроту, протитанкові їжаки, спішно зварені з рейок, які треба було розсувати бронею або оминати. Танк лавірував, піднімався, сунув униз. Часом, гнівно ревучи, відштовхував обгорілу гармату або автомашину, що захаращувала проїзд.

– Кілометри можу так їхати, – сказав Зубрик сержантові Шавеллу. – Аби лише не стріляли…

Машину знов підкинуло, фельдшер мало не зсунувся додолу.

– А мені б ліпше, на возі, – відповів Костянтин.

– Нудно, – сказав Лажевський і постукав у броню. – Нудно! – гукнув до екіпажу.

Кос одкрив люка, висунувся.

– Що, видно вже оті ворота?

– Звичайно, – кивнув Костянтин. – Чималенькі.