Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 3 (страница 2)
Єлень ударив долонею по дерев'яному циферблату – зозулі замовкли. Тоді він надав обличчю спокійного виразу, гідного солдата-переможця, і промовив поважноз
– Заходь! Що з трояндами?
– Троянди? – німець махнув безнадійно рукою, потім кволо посміхнувся. – Бузок цвіте біля цегельні, бо там гора, і вода не дійшла. Але є люди. Дід, дитина, жінка.
– Турбуйся про них, – наказав сілезець. – Тільки кабелів більше не кусай, бо вдруге це так тобі не минеться. – Він насварився на німця кулаком.
– Гаразд, – кивнув Кугель. – Тепер треба тільки з'єднувати кабель, ладнати, ремонтувати. В ратуші вже прибирають, незабаром годинник на вежі піде…
– З цим можеш не поспішати, – буркнув Єлень.
– Я маю вдячність, – промовив німець. – Я звелів принести подарунок на пам'ять, а потім щось скажу.
Відступив убік, пропускаючи вперед своїх помічників, які на поясах, перекинутих через плече, мов справжні носії, внесли великий довгастий предмет, загорнутий в простирадло.
– Домовина чи шафа? – запитав Єлень.
– Шафа, – радісно всміхнувся колишній обер-єфрейтор, допомагаючи поставити річ вертикально в кутку кімнати. – А всередині…
– Шнапс, – підказав Густлік.
– Ніякий не шнапс, – Кугель трохи підняв простирадло й потайки порався під ним якусь хвилину. – Щоб час добре минав, – додав загадково.
Потім одним духом, ніби відкриваючи пам'ятник, скинув простирадло. Всі побачили здоровенний годинник з червоного дерева, який, весело заскреготівши, зацокав так голосно, немов хотів розбудити зі сну артилериста.
Цього вже було забагато навіть для спокійного Єле-ня. Не в силі опанувати себе, Густлік перекинув автомата зі спини на груди, підскочив до гостя й люто прошепотів:
– Щезни! – А потім загорлав: – Забирайся геть! – І замахнувся, та щось ураз зупинило його, і він виструнчився перед дверима.
До кімнати ввійшов генерал у чорному комбінезоні, втомленим рухом зсунув з голови танкістський шолом, одкриваючи лоба, майже білий на тлі закуреного, засмаглого обличчя.
Кугель і двоє його помічників, відчуваючи, що вони зайві, непомітно вислизнули з кімнати поміж штабними офіцерами й автоматниками, які охороняли генерала.
На мить запала ніякова тиша, бо Чорноусов чекав, що подяки самі доповідатимуть своєму командирові, а потім, коли поважно й спокійно почав бити вмонтований у шафу годинник, подарунок обер-єфрейтора, обидва водночас із Єленем зважилися рапортувати:
– Товаришу генерал…
– Громадянине генерал, – голоси злилися в один, але переміг могутній бас сілезця, – доповідаю, що радянський підрозділ розвідників та екіпаж танка «Рудий»…
Густлік обірвав, шукаючи відповідних слів. Скориставшися з перерви, несподівано обізвався Саакашвілі й сумним, тихим голосом сказав наперекір усім правилам статуту:
– «Рудого» нема… Ми залишилися без захистку.
– Знаю, – спокійно відповів генерал і, показуючи на дим, що валив з-під розпеченої праски, додав: – Ще трохи – залишишся ще й без штанів.
Грузин схопив праску, хлюпнув водою на ковдру, що стала тліти.
– Машину ми втратили. То було так… – почав був Густлік, але, почувши за спиною тонкі, срібні звуки музикального ящика, який саме заграв менует, загубив думку.
– Знаю, – виручив його генерал. – У скрутну хвилину зустріли абверівського капітана, який показав вам, куди саме треба їхати, щоб уникнути смерті. Цей самий капітан через дві години доповів нам усе по радіо.
– Хай йому грець… – пробурмотів Єлень і, похопившись, докинув: – Так точно, громадянине генерал!
– Де командир танка?
Чорноусов ступив на півкроку вперед і доповів:
– Пішов з Марусею в місто шукати гармошку…
– Навіщо їм гармошка?
– Це вони для рядового Черешняка стараються, – пояснив Густлік, – бо тієї старої, яку подарував Віхура, вже нема.
– Нагадайте сержантові Косу, що досі не подав рапорта.
– Якого?
– У письмовій формі. Він знає. Ми говорили з ним про це ще на тому березі Одеру, коли його до мене контррозвідники послали…
Генерал на мить замовк, і тепер ясніше було чути, як голосно цокає подарунок обер-єфрейтора Кугеля, а до того ж, на біду, божевільний галоп Густлікового хронометра, що вистрілював секунди, мов кулемет. Проте генерал, заклопотаний своїми думками, здавалося, нічого не чув, певніше, не помічав.
– Механіку, – звернувся він до найстаршого за чином танкіста, і Саакашвілі, знов поклавши праску, став струнко, – о чотирнадцятій годині формуватиму танкову групу для спецзавдання. Об одинадцятій п'ятнадцять хочу бачити всіх членів вашого екіпажу на місці.
Густліків годинник саме наздогнав одинадцяту, й над самісінькою головою командира, з-поміж різьбленого листя винограду, почали вистрибувати одна за одною зозулі та хрипко верещати. Здивований генерал глянув на годинника.
– Дурниці. Слід його відрегулювати… – і замовк, бо, повернувши голову, побачив завішану годинниками стіну. – А це що таке? Спекуляція?
Дерев'яна зозуля крикнула востаннє, сховалася, і в кімнаті знову запала тиша. Порушив її Томаш своїм сильним, спокійним голосом:
– Таж вони незолоті й такі здорові, що з собою не візьмеш. Воєнні трофеї, громадянине генерал.
– Трофеї, кажеш? – задумався генерал. – Вкрадений війною час усім зараховується… Ну, гаразд, – махнув рукою. – Об одинадцятій п'ятнадцять знову зайду, – нагадав уже з порога.
Танкісти стояли ще струнко, прощаючися із штабними офіцерами, коли з-за одвірка обережно визирнув Кугель.
– Гер унтер-офіцер, – несміливо мовив він до Єленя.
– Підслухуєш?
– Ні в якому разі.
– Чого тобі треба?
– Хочу щось сказати.
– Про годинник?
– Ні. В цегельні сховався один німець. Він утік з концтабору в Крейцбурзі, там збройний завод.
– Послухайте! – гукнув Саакашвілі, який стояв задумавшись і насупивши брови. – Щось вам скажу…
– Добре, – обірвав його Єлень і звернувся до обер-єфрейтора: – Заспокой його, нагодуй і дай якийсь одяг.
Поплесказши Кугеля по плечу, легко виштовхнув його за двері, бо хотів знати, що скаже Гриць, і хотів попередити пожежу.
– Зважте, друзі! Начальство має до нас справу. Це означає, що танк дадуть…
– Горить, – показав Густлік на праску, з-під якої клубами валив дим.
– Нехай, дошка товста, – махнув рукою грузин.
Вхопивши в одну руку шаблю, а в другу свої не-випрасувані штани, він почав вимахувати ними, мов прапором, і, підспівуючи, затанцював по кімнаті.
– Гамарджвієба! Побєда! Звицєнство! – вигукував усіма мовами, які знав.
– Поїдемо на танку як десантники, – похитав головою Томаш.
Слова Черешняка засмутили Григорія. Він перестав танцювати, вигукувати. Полив водою дошку. На мокре дерево поклав праску й почав підстрибувати на одній нозі, вдягаючи штани.
Густлікові також, здається, стало прикро, але природний оптимізм швидко взяв гору.
– Як накажуть, так і буде. Тільки не забувайте, що кінець війни близько, людей менше, а танків щоразу більше. Можуть дати.
– Треба зараз же Янека відшукати, – порадив Саакашвілі.
– І Марусю, – докинув Чорноусов.
– Бо почнуть радитись, як зробити, щоб після війни було, більше людей, – то швидко не повернуться,- засміявся Густлік. – Тільки де шукати?