Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 58)
Густлік зірвався, кинувся до контактів, крутонув ключем од правої групи мін.
Стіни будинку розпалися і поховали вогнеметника разом з піхотинцями, які туди проникли. Але одночасно бункер відкрився самохідній гарматі, що причаїлася на полі за дорогою.
– Розлущитьі – крикнув Григорій після першого удару снаряда, поливаючи свинцем з кулемета передпілля, щоб не дати піхоті піднятися з землі.
– Або й ні, – відповів Густлік і, вхопивши два фаустпатрони, вибіг з бункера.
Саакашвілі й Кос почули ще один гарматний постріл, а потім важкий вибух біля гармати, від якого вона зрушила з місця. Але заледве здригнулися гусениці самохідки, як другий фаустпатрон ударив у її бічну броню, і гармату охопило полум'я.
– Не розлущить! – переможно гукав Густлік, вбігаючи назад до бункера, і ще більше зрадів, побачивши, що Кос веде вогонь із снайперської гвинтівки. – Стріляеві, Янеку? А я думав уже… Тьху, навіть не скажу, що думав.
Кос, ледь усміхаючись і заразом кривлячись, бо дуже боліла голова, стиснув Густлікові плече.
– Цеглою по голові дістав?
– Балкою, – пояснив Єлень. – Але я ж підігрів оту сковороду, га?
– Кепські справи, – сказав Янек.
– Але могло бути гірше, – посміхнувся Густлік.
– Відступають, – докинув Саакашвілі, спостерігаючи крізь бійницю, як одходить піхота й три машини дають задній хід.
– Ото ж то, – зажурився Кос- Стануть за радіусом дії фаустпатронів і битимуть снарядами в нашу шкаралупу, аж поки дощенту не розіб'ють.
На хвилину в бункері всі замовкли. Ще один постріл з гвинтівки, ще дві кулеметні черги й, підтверджуючи Янекові слова, рядом вибухнув снаряд, кинув піском і осколками в бійницю, відбив од стелі жменю камінців.
Чималий осколок ударив у Томашеву гармошку, що лежала в кутку, розсипав по бетонній підлозі куски клавішів і металеві частини. Єлень кинувся до неї, але розбита гармошка тільки безсило зітхнула.
– Грім би їх побив! – вилаявся Тустлік і запитав:- А ми що?
– Сам знаєш: повинні чекати.
Єдень поставив у кутку Гжесеву шаблю і Черешнякового рюкзака, поклав зверху ротмістрового кашкета, поправив, аби лежав рівно, і щось міркував.
– Вуха мені опухнуть, як про цю гармошку довідається, – буркнув собі під ніс, а потім, сівши навпочіпки біля Коса, порадив: – Янеку, а що як нишком до шлюзу, на баржу і за течією… Бо того сигналу, мабуть, не діждемося…
Два снаряди один за одним ударили в бункер, і на лівій стіні з'явилась невелика, але виразна тріщина.
Янек знав, що це означає швидку смерть, але на пропозицію Густліка заперечливо похитав головою. Підійшов до бійниці і подивився в поле. На першому плані мідним вогнем горіли «пантера» і самохідна гармата, два стовпи ясного диму підпирали безхмарне небо.
За одну ніч піхотинці вирили в захисній дамбі бліндаж для штабу полку, спішно замаскували очеретом і зів'ялим гіллям.
У бліндажі перебували кілька штабних офіцерів, радисти і телефоністи, а також командир полку, який хрипким голосом кричав у трубку:
– Я казав, що до світанку – то твоє. Лізь тепер по голій землі, повзи, а до насипу мусиш дійти… Що далі буде, то вже моя справа. Уперед, хай йому грець! «Борсук» і «Куниця» на вихідних позиціях, чекаємо на тебе.
Телефоніст зловив кинуту трубку.
– Давайте сюди радянського розвідника й того босого танкіста.
– Слухаю, – командир охорони штабу віддав честь і, одхиливши брезента, вийшов.
Полковник, не відриваючись од бінокля, дивився в оглядову щілину на плоскі луки передпілля, на будинки в місті, обрамлені зеленню й білим шумовинням розквітлих садів. Трохи далі ліворуч над обрієм здіймалися в неч бо два стовпи диму. Звідти долинав гуркіт гармат, які методично щось обстрілювали. А на лінії фронту було більш-менш спокійно – тріщали кулемети, вели вогонь дві або три батареї батальйонних мінометів.
– Хитрі, – буркнув полковник, звертаючись до начальника штабу. – Ми в них під носом, але більшість вогневих точок мовчить.
– Чекають. – Майор кивнув головою і додав: – Гребля, мов пастка. Навіть якщо танкіст щиру правду каже, то за ніч могли його друзів прогнати зі шлюзу.
– Вночі не прогнали, – усміхнувся полковник і показав рукою на вузькі стовпи диму на обрії, – але не знаю, чи зараз…
– «Борсук» – сказав телефоніст, подаючи трубку.
– Слухаю… Ясно… Чекати, тільки чекати, поки не дам команди.
Брезентова завіса піднялась, увійшов Чорноусов з Черешником, а за ними прослизнув хорунжий і залишився біля дверей.
Полковник нікому не дав доповісти. Взяв Томаша за руку й підвів до спостережної щілини.
– Де ваш шлюз?
– Не видно.
– Там? – сердито запитав полковник і показав рукою вправо.
– Ні. Скоріше там, де ті два дими. Час би, громадянине полковник…
– Не твоє діло, – Командир кивнув головою і, злегка відштовхуючи його, запитав Чорноусова: – Багато засіків на греблях?
– Ні.
– Під будинками?
– Мало. Але над самою землею повибивали в стінах бійниці. В основному, кулеметні, але є й більші, значить для гармат, щоб стріляти прямою наводкою…
– Біля містка на плаці стоїть зенітна батарея, – вставив Черешник і на питальний погляд полковника додав: – Я бачив.
– Здалека?
– Зовсім зблизька, – відповів серйозно Томаш і додав: – Була домовленість, що на світанку червоні черги…
– Старшина, – сказав полковник, не слухаючи Томаша, – залишитесь при нашому штабі, поки не візьмемо Рітцена, а там своїх зустрінете. Я так домовився по телефону. Місто, як брама в стіні. Коли її виважимо з за-вісів, дві армії туди підуть.
– Є прохання, товаришу командир полку…
– Чотирнадцятий з «Росомахи», – доповів телефоніст.
– Ну й як? – кинув полковник у трубку і хвилину слухав. – Гаразд. Решта мене не обходить. Ти на греблі? Питаю, на греблі?… Гаразд. Сиди… Знаю, що жарко, але як на крок назад відступиш, віддам під суд, а хто перший увірветься до міста, нагород не пожалкую.
Закінчивши розмову, кинув, за звичкою, трубку й наказав командирові охорони штабу.
– Побіжи на позицію кулеметної роти і нехай дадуть три довгі черги трасуючими в напрямі отих двох димів. Червоними і низько над землею…
– Цього й чекають, – сказав офіцер, віддаючи честь,
І вийшов.
– Є прохання, товаришу командир полку, – ще раз проказав Чорноусов.
– Яке?
– Чекати при штабі тому, хто не звик, нудно. Прошу дозволити прилучитися до батальйону «Росомахи». Сержант знайомий там є, і ви, товаришу полковник, казали…
– Що казав?
– Про медаль. Польської поки що немає, – показав на гімнастерку, відхиляючи поли плащ-палатки.
Полковник глянув йому в очі, міцно потис руку й тільки після цього сказав:
– Згода.
Чорноусов, оддавши честь, чітко зробив поворот кругом. За ним вийшов Черешняк, за Черешником як тінь хорунжий. Мовчки рушили в бік фронту, бігли клусом, пригинаючись на відкритих місцях. Лише в ході сполучення офіцер притримав Томаша за плече.
– Рядовий, ви куди? – - За старшиною.
– Якого біса?
– Щоб ближче. Друзі там залишилися, – показав рукою на шлюз.