Януш Пшимановский – Чотири танкісти і пес – 2 (страница 55)

Німець послухався, але поставивши казанка на підлогу, швидко повернувся і притримав двері коліном.

– Ще ні, пане унтер-офіцер, – попросив квапливо й гарячково залопотів. – Нема німців, нема поляків, є люди, просто люди. Один дає кулю, другий хліба. Почекай… я все скажу…

Густлік після вчорашнього вже не довіряв йому, але, зацікавлений, випустив німця і дивився, що той робитиме. Кугель, щось белькочучи, підійшов до стіни. Натис пальцем – відчинилася металева скринька у бетонній стіні, де на гачках під номерками висіли ключі. Обер-єфрейтор вставив один із них у замок стінної шафи: там стояла зброя – два автомати, снайперська гвинтівка з оптичним прицілом, ящики з кулеметними стрічками, три мінерські держаки.

Єлень мовчки взяв снайперську гвинтівку, повісив собі на плече. Кугель забрав усі держаки. У другій стіні біля самої бійниці показав замасковану нішу, а в ній магнето. Вставив держаки в магнето і, добувши картонну дошку з планом, показав Єленеві.

– Міни, міни, міни… – постукував пальцем у різні місця. – Добра оборона. Але цей ні! – показав на детонатора, що стояв окремо й до якого були підведені водонепроникні кабелі. – Не чіпати. Вода знищить мій дім, ішпий дім, усе місто. Навіщо? Ваша перемога, і Гітлер капут – то навіщо нищити…

Густлік, прислухаючись до німцевих слів, насуплював брови, випростувався і раптом – навчився цього в вер-махтівських казармах, коли його силоміць забрали до німецького війська, гукнув, обриваючи німця на півслові:

– Обер-єфрейторе Кугель! Німець, виструнчившись, завмер.

– Лягай!

Не завагавшись ані на мить, Кугель зразу влав, зач гальмувавши падіння руками.

– Вставай!

Зірвався, мов пружина, й з бездумним виразом обличчя чекав на команду.

– Лягай! Вставай! Лягай! Вставай!

Під ритм жестів і команд Єленя полонений падав на бетоя, підводився, знову падав. Тривало це хвилину, може, півтори. Врешті, коли німець почав задихатися, Густлік нахилився над ним і нормальним уже голосом запитав:

– Ну й що? Лежиш, як глист на морозі?

– Ваш наказ.

– Наказ, наказ… Бачиш, Кугель, який ти дурний. За наказом ти половину Польщі спалиш і не спитаєш навіщо. Мусив я прийти сюди під Берлін, хоч мені й не по дорозі, щоб тобі про людей нагадати…

– Пане унтер-офіцер…

– Заткни пельку… І не вчи інших руки мити, коли сам по вуха в гною сидиш. Залазь до скрині, бо сніданок захолоне, – заохотив його жестом.

– А сюди мені можна? – запитав Кугель, показуючи на протилеглий бік бункера, де теж був якийсь закапелок.

Густлік хитро, недовірливо примружив очі, зайшов до комірчини. Порожньо, якийсь пустий ящик на підлозі. Стіни гладкі, під стелею з одного боку кабелі, з другого – віконце, вузеньке, як бійниця, виходить на шлюз.

Єлень одчинив його й виглянув.

– Свіже повітря, – підказав німець.

– Ти заслужив, – сказав, подумавши сілезець, поправив снайперську гвинтівку на плечі. – Неси сюди їжу.

Кугель впорався блискавично, сам допоміг зачиняти двері, послухав, як скреготів ключ у замку.

Потім сів на ящику, поставив казанок на коліна й почав їсти гуляш, заїдаючи хлібом.

Вряди-годи поглядав на кабелі під низькою стелею ї на відчинене вікно – де надворі вже благословлялося на світ, – і сумно усміхався.

Півтора кілометра на схід од Рітцена, в заломі грубого вищерЄленого снарядами муру, на рівно розстеленій соломі розташувалися радянські розвідники. Трохи осторонь лежала товста стоп'ятиміліметрова гармата, розбита гранатою.

Світало. Ось-ось мало зійти сонце. Хто чистив зброю, хто перевзувався або пришивай ґудзика до гімнастьорки. Інші просто відпочивали, підклавши під голову руки й задерши втомлені ноги, щоб кров від них одлила. Але всі уважно, хоч і осміхаючись, слухали Томаша, який, вигідно вмостившися між старшиною і санітаркою, розповідав про свої пригоди:

– …Сержант Кос сказав, що комусь треба перейти фронт і повідомити, і я наперед уже знав – саме мені випаде. Сержант мусив залишитися, щоб командувати, а як із трьох вибирати…

– То вже тільки тебе, – підхопив Чорноусов, котрий скрутив цигарку, насипаючи махорку з пласкої, закручуваної на гвинт коробочки помаранчевого кольору, – бо і Єлень, і Саакашвілі не те щоб кепські солдати, але куди їм до рядового Черешняка…

Томаш дивився уважно на старшину, думав, чи вусач серйозно каже, а чи кепкує. Вгорі пролетіла міна, вибухнула десь позаду. Хтось з розвідників нирснув од сміху.

– Служиш мало, а розповідаєш, як бувалий, – додав Чорноусов.

Лише тепер до Черешняка дійшло, й він поспіхом, сумно пояснив:

– Ні. Але як до важкої роботи, то завжди мені доводиться. Так дома було й у війську теж.

– Ордена дадуть.

– Медаль уже мені обіцяли.

– На що?

– Та ми якось ненароком у склад боєприпасів влучили…

Розвідники реготали щораз веселіше й гучніше. Шарикові це не сподобалось, отже підвів голову з Марусиних колін, гавкнув.

– Обіцяли та не дали. Поки що лише цукерки від сержанта Коса дістав. – Томаш витяг коробочку з кишені. – Зовсім розмокли.

– То я йому дала, – усміхнулася Маруся.

– Нічого, поїмо, – сказав Чорноусов.

Узяв коробочку, поколупав ножем злиплі цукерки і почастував тих, хто був найближче до нього.

– Якби в мене була така коробка, як у вас, товаришу старшина, щоб загвинчувалася, то не розмокли б.

– Оця? – запитав усміхаючись Чорноусов і, пересипавши махорку до шкіряного мішечка, віддав Томашеві коробку. – Бери. Бачу, що добрий солдат з тебе буде.

Підійшло двоє піхотинців – один з термосом, другий приніс у рюкзаку хліб і банку з цукром. Привів їх товстощокий господар роти.

– Привіт, союзники, – привітав розвідників і, віддавши честь, одрекомендувався: – Сержант Костянтин Шавелло. Через два ел.

– Старшина Чорноусов, ласкаво просимо, – привітав його росіянин.

– Коли вже ви до нашого полку попали, та ще і полоненого привели, – сказав Шавелло, – такого бути не може, щоб пішли не поївши.

Солдати загомоніли, заворушились, забряжчали казанки. Перша пайка, мандруючи з рук у руни, потрапила до Чорноусова, а наступні – до Марусі й Томаша. Сержант потне старшині руку, зі старосвітською ґречністю поцілував руку санітарці й, пізнавши Черешняка, розкрив обійми..

– Матір божа! А що ти тут, гармоністе, робиш? А ми думали, що ви до Щеціна, до моря танком допливете. Де друзі?

– По той бік фронту.

– А гармошка?

– Там залишилася.

– Чекай, чекай… Юзеку! – гукнув' своєму солдатові. – Скоч мерщій до наших, принести гармоніку. Оце зустріч…

З-за рогу вийшов хорунжий і гукнув:

– Рядовий Черешник!

– Тут, – обізвався Томаш.

Хорунжий підійшов, зупинився і почекав, поки солдат устав.

– Слід відповідати: слухаю.

– Прийшов сказати вам, що справа частково з'ясована: Я зв'язався з штабом армії і встановив, що підозрілий, якого вчора арештували, справді сержант Кос, ви теж у складі екіпажу танка під тактичним номером сто два.

– Для мене це не новина, – кивнув головою Томаш. – А от вам, громадянине хорунжий, слід було б знати.

– Не намагайтеся говорити дотепи. До закінчення дій під Рітценом я дістав наказа мати вас на оці.

– Сідайте, товаришу лейтенанте, – запросив Чорноусов, показавши почесне місце біля себе на брезентовій плащ-палатці. – Сідайте, поснідаємо.

– Дякую, – неохоче відповів офіцер.